Розділ 5

Поліцейські завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкої кімнати з перегородкою, за якою сидів офіцер з погонами. Він відірвався від прошнурованої книги, в яку щось записував, і запитливо глянув на конвой.

– Реаліти, – доповів той, – зчинили бешкет на базарі, обдурили торгівку, порушували громадський порядок.

Офіцер схвально кивнув головою, підняв слухавку, натиснув клавішу й шанобливо мовив:

– Пане Джойст? Є клієнти для вас. Слухаюся, пане Джойст… Неодмінно, пане Джойст… Про що мова, пане Джойст…

Офіцер підкреслено шанобливо, ніби співрозмовник міг його бачити, поклав слухавку.

– До особливого відділу їх, до пана Джойста, – наказав він.

Бранців повели сірим коридором, який закінчився міцними металевими дверима.

– Рику, мені страшно… – прошепотіла Шаната.

– Припинити розмови! – гримнув конвойний і замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й відсахнулась.

– Ти… це… як його… виродок! – заступився за Шанату Васла, за що відразу отримав прикладом по спині.

– Мовчати!

Конвойний натис на кнопку дзвінка, за мить двері повільно відчинилися. Далі, таким же сірим тісним коридором бранців повів уже інший конвойний, у вусі якого зблискувала срібна кліпса.

– Стояти! – скомандував він, коли процесія дійшла до невеличкої кімнатки. У кутку, за найзвичайнісіньким канцелярським столом сидів невисокий на зріст кремезний глюк із золотою кліпсою у вусі. Він глузливо оглянув бранців.

«Напевно, це і є пан Джойст. Але ж він не заражений вірусом! – раптом подумав Рикпет. – Усі заражені, а він – ні!»

– Звичайна процедура, – кинув конвойному той, хто сидів за столом.

– Слухаюся, – відповів конвойний і вийшов з кімнати іншими дверима.

Джойст підняв погляд на Рикпета:

– Хто такий? І як ти посмів порушувати громадський порядок?

– Та нічого я не порушував! Я хліба хотів купити, а ця… Розкричалася, як не знаю хто! Подумаєш, сказав «Будьте люб'язні»! Що в цьому поганого? Ніщо так дорого не цінується й не коштує так дешево, як ввічливість.

– І звідки ж ти такий розумний? – поцікавився Джойст.

– Я з… – Рикпет затнувся. Ледь не сказав, що з фізичного світу, а потім подумав: «А раптом приймуть за божевільного? Що ще за фізичний світ такий? Краще промовчати».

І він відповів невиразно:

– Звідтіля…

– Ага… ага… Отже, звідтіля? Ну й добре! Звідтіля, то й звідтіля! Пройди в сині двері, – Джойст побачив, що бранець завагався, і підбадьорливо кивнув, – нічого страшного там немає. А не підеш – усе одно примусимо! Це дурниці… Лише медична перевірка: є в тебе Х-вірус чи ні.

Рикпет подумав, що Джойст має рацію – все одно примусять, опиратися безглуздо, і він сміливо взявся за ручку дверей. Кімната, куди він потрапив, була світлою. На столі стояв великий кубічний апарат, поряд з яким терпляче стовбичив той самий конвоїр, який зустрів їх біля залізних дверей.

«Цікаво, – подумав Рикпет, – їх що, всього двоє?»

Рикпета поставили перед блакитним екраном, який висів на стіні, а на лоб наклали два датчики на присосках. Від холодного дотику гуми Рикпет здригнувся.

– Стояти сумирно, не смикатися! – наказав конвоїр.

У вічі Рикпету вдарив сліпучий промінь, від несподіванки він здригнувся.

– Я ж сказав не смикатися! Ще раз…

Знову промінь ударив межи очі. Цього разу Рикпет витримав і не ворухнувся.

– Добре, йди в сині двері.

Рикпет слухняно пройшов у двері. Уздовж стіни без вікон тяглася довга вузька лава. Він знизав плечима, не розуміючи процедури, яку щойно пройшов, і сів на лаву. За кілька хвилин до нього приєдналася Шаната, а далі й Васла.

– Це… як його… Дурнів знайшли… Ліхтариком ще світять!

– Як вони можуть за допомогою світла визначити, заражені ми цими самими Х-вірусами чи ні? – невідомо в кого запитала Шаната.

До кімнати ввійшов охоронець:

– Ідіть за мною!

Опиратися було безглуздо. Вся трійця покірно пішла за охоронцем. Вийшли надвір. Ба припікало, було близько полудня. Надворі на бранців чекало сіре закрите авто. Охоронець розчинив дверцята:

– Вам сюди…

Кабіна із заґратованими вікнами була просторою, мабуть, розраховувалася на значно більшу кількість глюків. Задирчав стартер, зашумів двигун, і машина рушила.

Куди їх везли? І навіщо?

* * *

– Пане професоре! Пане професоре! Прокиньтеся, будь ласка! Професор Сидиром перевернувся на інший бік і чітко вимовив:

– Ні, шановні добродії, це тільки з одного боку… – та знову захропів.

Флоппі Ді здивовано хлопала віями.

– Пане професоре, а з іншого боку що? І боку чого? Та прокиньтеся ж ви нарешті! – Й вона щосили смикнула професора за плече.

Професор перестав хропти й розплющив одне око.

– А… Це ти, Флоппі… – він потрусив головою, відганяючи рештки сну, і нарешті до нього дійшло, хто стоїть перед ним. Він скрикнув і одразу затулив собі рота долонею, – Флоппі? Ти як сюди пройшла? А якби побачила охорона? Збожеволіла…

– Тут збожеволієш… Інформа зникла.

Розмовляли пошепки, хоча сусіди професора спали, наче вбиті. Ще б пак! Цілий день усі працювали понад силу на овочевому полі, ввечері отримували вбогу вечерю й напівголодні лягали спати. Всі так стомлювалися, що сили не було навіть, аби побалакати про щось. І так день у день: робота… робота… робота…

Професора Сидирома, Флоппі Ді й принцесу Інформу було схоплено поліцейськими на одному з численних ринків міста. Підозри викликали їхні запитання, з яких одразу стало зрозуміло, що це – реаліти, й до того ж іще ненормальні. Хіба знайдеться нормальний цешеанець, який почне розпитувати про Директора планети Великого Сканера? Чи про Х-вірус? Смішно сказати! Хтось із пильних громадян одразу повідомив поліцію, що на ринку з'явилися дивні типи, які ставлять дуже й дуже підозрілі запитання. Для всіх дивних, підозрілих і надміру цікавих глюків, та й просто реалітів місце в країні Великого Сканера тільки одне – Забугорна Долина, в офіційних таємних документах іменована «Зоною номер нуль». Місце це було супертаємне, знали про нього тільки найбільш високопоставлені працівники Міністерства загальної безпеки. Долина відділялася від решти материка грядою високих гостроверхих скель, здолати які було не під силу навіть досвідченому скелелазові. Крім того, в передгір'ї спорудили лінію магнітних випромінювачів, пройти повз які не міг жоден глюк. Усі мешканці планети Ц знали про Забугорну Долину, але ніхто не знав, що в долині розташовується «Зона номер нуль», де утримуються заарештовані реаліти. Чим менше на планеті лишалося реалітів, тим менше згадували про долину – заражених ця тема просто не цікавила. Хіба мало долин на планеті? А що там нудяться сотні тисяч реалітів – про це не знали, а хто й чув щось краєм вуха, був упевнений, що то плітки. А їх слухати не треба, а тим більше розпускати, тому що дуже просто можна самому в цій долині опинитися.

У Забугорній Долині було збудовано безліч заводів і фабрик, величезні простори розорано під посіви зернових і овочів, безліч фруктових садів і ферм, у яких тримали худобу, в річках і озерах вирощувалася величезна кількість риби. І скрізь, на всіх роботах, під пильним наглядом озброєних до зубів охоронців надсаджувалися реаліти. Спочатку покарання за неслухняність призначалося одне й дуже суворе – размагнічування, але згодом, коли реалітів почало залишатися дедалі менше, а місць, де потребували їхньої рабської праці, – дедалі більше, размагнічування застосовувати майже перестали. Охоронці знаходили інші способи покарань: кидали в карцер, били кийками, позбавляли води та їжі; та хіба мало можна вигадати таких мук, острах яких змусить будь-якого глюка працювати як слід?

Професор, Флоппі Ді й принцеса перебували в Забугорній Долині вже другий місяць. Після короткої наради вирішили нізащо не говорити, хто вони такі, а тим більше, хто така Інформа. Хто його знає, що може вчинити Великий Сканер, якщо довідається, хто перебуває в його руках? Вирішили огледітися, а потім уже думати, що вдіяти. І ось на тобі – така придибенція!

– Як зникла? – трохи голосніше, ніж це було потрібно, запитав професор.

Сусід ліворуч перестав хропти й перевернувся з боку на бік. Професор і Флоппі застигли. Сусід щось пробурмотів уві сні й знову гучно захропів.

– Не знаю, – зашепотіла йому в саме вухо Флоппі. – Тільки я прокинулася, а її нема. Я подумала, може, вона в туалет вийшла, годину чекала, а її все нема й нема. Я виглянула з бараку – охоронця теж нема, от я до вас у барак і перебігла. А ваш охоронець теж кудись пішов.

– Зрозуміло, – пробурмотів професор, хоча нічого не було зрозуміло, – біжи назад, поки тебе не застукали. Чекай на Інформу, вранці побачимо. І не хвилюйся, вона звідси все одно не втече. Впевнений, ранком усе з'ясується.

Флоппі навшпиньки вислизнула з бараку. Свою помічницю професор заспокоїв, але сам не заснув до ранку: справді, куди могла подітися принцеса? Вночі! Не сказавши й слова Флоппі!

«Дівчисько! – лаявся подумки професор. – Неслухняне дівчисько! Отримає вона від мене, коли повернеться!»

Він проворочався без сну до самого ранку, і коли пролунав сигнал до пробудження, встав зовсім розбитим, але нічого вдіяти не міг, мусив одягатися, йти на сніданок, а потім на роботу. У їдальні він здаля побачив Флоппі разом з Інформою, грізно насупився й підійшов до них.

– Дівчисько! Паска б тобі! – прошипів він грізно.

– Пане Сидиром, у мене є приголомшлива новина! – зашепотіла Інформа. – Тільки я тут говорити не можу, потім, надворі.

Професор здивовано знизав плечима й гмукнув:

– Таємниці… Подумаєш… – Він поставив перед собою тацю з тарілкою супу, шматком хліба й чашкою рідкого чаю, над якою здіймалася пара. – Тоді снідаймо швиденько.

За десять хвилин надворі Інформа неголосно розповідала про свою нічну пригоду. Учора вдень, під час роботи зовсім випадково вона почула дуже цікаву розмову. Говорили двоє молодих чоловіків.

– Зустрічаємося за годину після сходу Ка, – сказав один.

– Добре. Будь обережний! Приходь до старого колодязя, треба поговорити і дуже серйозно. Мені здається, що десь поруч із нами треться шпигун.

Обоє не бачили, що прикрита дверима Інформа добре чує їх розмову. Те, що співрозмовники побоювалися шпигуна, означало єдине: це були нескорені глюки, саме ті, кого так наполегливо шукала експедиція.

– І я пішла до цього колодязя, – розповідала далі Інформа, – прийшла набагато раніше, а потім побачила їх обох. Не хвилюйтеся, – вона поклала долоню на плече професора, – я не зізналася, хто я та звідки, сказала тільки, що ми хочемо боротися. А вони відповіли, що порадяться зі своїми друзями, а потім дадуть мені знати. От і все. Я дуже рада, що ми знайшли контакт із борцями проти тиранії Директора планети! Я вважаю, що це велика удача!

– Хтозна… Це як сказати… Ти навіть не уявляєш, якому ризику піддаєшся!

– Який тут може бути ризик? – здивувалась Інформа.

– Дівчинко, – пробурмотів професор, – а ти не думала, що буде, коли друзі цих друзів не захочуть прийняти нас у своє коло? Тоді ти, втаємничена в їхні справи, станеш для них смертельно небезпечною! Адже ти можеш їх виказати!

– Але я ж їх ніколи не викажу!

– Але вони ж бо цього не знають! – скрушно похитав головою професор, помовчав і додав: – Ну, й зчинили ж ви бучу, ваша високосте… Зараз ми не маємо вибору, треба йти до цих людей і зізнаватися, хто ми, інакше це все може погано скінчитися. Ти знаєш, де вони живуть?

– Ні, – похитала головою Інформа, – зате знаю, де вони працюють.

– І де ж?

– На п'ятому овочевому полі.

– Це поряд із полем, де працюю я. Які вони з вигляду, як їх звуть?

– Як звуть – не знаю, а вигляд… Років по двадцять п'ять, обидва з бородами, один рудий, а другий чорнявий.

– Рудий, кажеш? Ну, що ж… Це теж прикмета. Я постараюся з ним поговорити. Якщо вийде, звичайно. А ти, будь ласка, надалі без будь-якої самодіяльності! Тут легко дров наламати!

– Гаразд, пане професоре.

– Отож бо…