Порадились і вирішили все-таки йти на базар. Те, що не подумали про гроші, справу, звичайно, ускладнювало. Але ще більшим ускладненням було незнання мови. Аналізатори поки що не працювали – не було чого аналізувати, зате мініатюрна відеокамера у вигляді значка, прикріплена до футболки Рикпета, фіксувала все, що діялося навколо, передавала зображення на човник, а звідтіля сигнал ішов на планетоліт. Мовчазність аборигенів просто збивала з пантелику. На базарі, звичайно, повинні бути розмови. Це ж базар! Усі новини завжди дізнаються саме на базарі. Залишилося вирішити, як знайти базар, не знаючи мови.
– Будемо просто йти та роздивлятися на всі боки, – запропонував Рикпет.
– Ні, – усміхнулася Шаната, – пропоную зробити інакше. Давайте подивимося, звідки глюки йдуть із сумками. Он бачиш? Бабуся пішла з сумкою, а з неї овочі стирчать?
Усі глянули в той бік, куди вказувала Шаната: протилежним боком вулиці йшла бабуся з важкою сумкою. Із сумки й справді стирчали овочі, які нагадували зелені стрілки цибулі.
– Звідки вона їх несе? З магазину чи з базару…
– Це… як його… Молодець, Шано…
Так, перебираючись від одного перехожого з покупками до іншого, дісталися до торговища. Тут і справді розмовляли. Не так багато як, наприклад, у фізичному світі або в Глюкландїї,[3] але все-таки розмовляли. Мовні аналізатори почали ледь чутно попискувати, набираючи матеріал для аналізу. Учасники експедиції тинялися від однієї ятки до іншої, намагаючись затримуватися довше там, де точилися розмови. Вони вже навіть почали розуміти окремі слова: скільки, гроші, плати… Найчастіше повторювалося двоє слів. Один аналізатор переклав як «винен», друге ж, що звучало як «шняк», перекладу не піддавалося, аналізатор позначив його як назву грошової одиниці. Незабаром мовний аналізатор видав першу осмислену фразу:
– Ти мені винен три шняки.
Ця фраза повторювалася найчастіше, змінювалася лише кількість шняків, невеличких сріблястих монеток, які відразу після розмови переходили з рук до рук. Далі аналізатор переклав невеличкий діалог:
– Риба свіжа?
– Свіжа, слава Великому Сканеру.
– А де спіймана?
– Два шняки.
– Добре, – дві монетки перейшли з долоні покупця в долоню продавця.
– За островом, на ямі, триста кілокалорій на сто грамів.
– Беру оцю й он ту.
Продавець кинув дві рибини на ваги:
– Сім оболів вісім шняків.
Покупець дістав паперові гроші й монетки, продавець дав здачу.
Чим далі спостерігав Рикпет за глюками, котрі юрмилися на базарі, то більше переконувався: щось тут не те – глюки були якісь незвичайні. Ні, вони ходили, розмовляли, торгувались, як звичайні глюки, але робили це якось байдуже. Ніхто з них жодного разу не усміхнувся, не розсердився, один одному не допоміг, не пожартував… Складалося враження, що базаром рухалися ляльки з пап'є-маше, тільки ниточок, за які смикав би невидимий лялькар, не було видно. Головною темою для розмов були гроші: оболи й шняки. Дуже часто згадувався якийсь «його Дигітальна Величність», він же «Директор планети», він же «пан Великий Сканер». Мовні аналізатори й далі нашіптували у вуха нові й нові слова, і члени експедиції вже починали самі, без допомоги аналізаторів, розуміти, про що розмовляють цешеанці, а розмови в них були найзвичайнісінькі:
– Я сьогодні заробив на два оболи більше…
– Слава Великому Сканеру, мені вдалося купити рибу на тридцять калорій кращу й на сім шняків дешевшу…
– Я знайшов нову роботу, хвала Директорові планети, де платять на тридцять оболів більше, а їздити туди на п'ять кілометрів і вісімнадцять хвилин менше.
– А ми вчора нагапличилися… – тут аналізатор писнув, сигналізуючи про те, що не може перекласти це слово.
– А гаплик був гарний?
– З останньої реклами, – мовець кивнув у бік великого рекламного щита. – Руки тремтять трішки, а так цілком… Спасибі Великому Сканеру, не забуває нас…
Рикпет мимоволі подивився навколо й побачив кілька великих рекламних щитів: «Дурій красиво! Супергаплик "Чорна троянда!"», «Супергаплик – це нове відчуття життя!», «Подаруй Супергаплик своїй дівчині та гапликніться разом!».
– Рику, жерти хочеться… – канючив Васла, який досхочу надивився на прилавки, завалені харчами.
– Я зараз, – по-змовницьки підморгнув Дроник, – один момент… Командире, йди за мною.
Він зайшов за торговельний намет і… зник, перетворився на блакитну непримітну хмаринку: Дроник перейшов у формат чистої цифри.
Дроник ріс звичайним сільським хлопчиськом до того часу, поки в нього не вдарила блискавка. Він пас корів і сховався від дощу під деревом, чого, звичайно, йому ніяк не слід було робити, бо ж блискавки найчастіше б'ють саме в такі самотні дерева. Але хлопчиськові пощастило: після удару блискавки він придбав дуже дивні здібності, зокрема й уміння переходити у формат чистої цифри, тобто перетворюватися на одинички й нулики, з яких складається будь-яке віртуальне тіло. Крім того, з цих одиничок і нуликів він міг перетворитися на що завгодно, а потім знову стати тим самим Дроником. Він міг стати невидимим, перемножити подумки будь-які числа, мав абсолютну пам'ять, словом, був зовсім незвичайним хлопчиськом, і Великий Процесор не дарма включив його до складу цієї небезпечної експедиції.
Блакитна хмаринка відразу погустішала й перетворилася на жовтавий папірець. Рикпет підняв його: це була купюра в десять оболів.
– Ха, – посміхнувся Рикпет, – ну, ти даєш…
На купюрі в овалі було намальоване чиєсь обличчя. Воно на мить прибрало вигляду Дроника, підморгнуло й тихо сказало:
– Нічого не вдієш, раз уже Васла так хоче їсти…
Рикпет тяжко зітхнув, але що ж він мав робити: дійсно, їсти хотілося, а грошей не було ані шняка… Він підійшов до друзів і показав гроші, Шаната з розумінням кивнула, а Васла ковтнув слину.
Уся компанія підійшла до торговельного намету, де продавався хліб. Рикпет привітно посміхнувся й мовив:
– Добридень! Будьте люб'язні…
– Флеш, ти був обережний? Перевірявся уважно?
– Здрастуй, Брейку. Ти про що? Ти ж знаєш, я завжди уважний і обережний. А в чому річ?
– Може, мені здалося, але, схоже, за тобою хвіст.
Брейк, невисокий, лисуватий, стрімкий у рухах, підкотився до вікна, немов кулька ртуті, й обережно визирнув із-за шторки.
– Іди сюди, – покликав він Флеша, – бачиш пана в сірому? На лаві сидить… Він прийшов сюди разом із тобою або за тобою, це як подивитися.
Флеш, високий, із могутніми плечима та рудою чуприною, рухався дивно легко й безгучно. Він підійшов до вікна й став на місце Брейка.
– Не знаю його…
– Перевірити б цього сірого, заражений він чи реаліт, тоді все стало б зрозуміло, – прошепотіла В'ю Соник.
«Зараженими» називали тих, кого вразив вірус. Вірус убивав у глюка всі почуття: фантазію, співчуття, смуток, любов, словом, від глюка начебто залишалася сама оболонка. І очі в них були, як у сонної риби: байдужі та малорухомі.
Брейк, Флеш і В'ю Соник входили до складу невеликої групи, яка намагалася знайти засіб проти вірусу. Великий Сканер не заохочував такої діяльності, з подібними групами боролися. Великий Сканер вважав, що самодіяльність у цьому питанні загрожує неабиякими ускладненнями, бо вірус міг мутувати й зробитися ще небезпечнішим. Тому групи виловлювали й кидали до в'язниці. Ніхто не бачив, щоб заарештовані члени Опору – так називали рух тих, хто намагався знайти ліки, – потім виходили на волю. Всі вони зникали невідомо куди. Ті, хто намагався з'ясувати їхню долю, рано чи пізно теж зникали.
До групи, крім Брейка, Флеша та В'ю Соник, входили ще десяток учених, яких розшукували по всьому материку та берегли, мов зіницю ока. З величезними труднощами діставали устаткування, необхідні препарати й хімікати. Якщо служба Загальної безпеки накривала лабораторію, це було справжньою трагедією, бо доводилося починати все наново. Найскладніше в роботі лабораторії було те, що дотепер не вдалося виявити самого вірусу, а також визначити, за яким принципом він обирає свою жертву. Спочатку його намагалися знайти в крові. Для цього довелося створити цілий банк крові, добути відповідні хімічні реактиви, мікроскопи, включаючи цифровий, і таке інше. Кілька місяців група намагалася виявити вірус, але марно. Потім хтось припустив, що він може бути тільки в одному з органів, наприклад, у мозку або печінці. Добувати зразки цих органів можна було тільки в лікарнях, а це теж виявилося не простим завданням. Серед лікарів слід було знайти реалітів, а серед реалітів – однодумців, бо реаліт на реаліта не схожий. Траплялося, що й реаліти повідомляли про роботу груп Опору службі Загальної безпеки Директора планети.
Ні Брейк, ані Флеш не знали, скільки таких підпільних лабораторій у країні, але те, що вони були й усі ретельно конспірувалися – це вони знали напевно. Відомості про зроблене в лабораторії Брейк раз на два місяці відсилав поштою на адресу, котру йому повідомляли так само – поштою. Адреси щоразу були нові та вказувалися в чергових листах, у яких приходили огляди робіт інших підпільних лабораторій. З усього цього було зрозуміло, що існує єдиний центр Опору, законспірований ще краще за лабораторії. Можливо, це навіть не центр, а лише один глюк, який усе тримає в своїх руках. Коли так, то це був геніальний глюк, адже керував він цими лабораторіями дуже грамотно, чудово узагальнював результати всіх досліджень і при цьому його жодного разу не запримітила служба Загальної безпеки Директора планети Великого Сканера.
Лабораторія Брейка займала чотирикімнатне помешкання. У двох кімнатах задля маскування жив Брейк. Інші відвели вченим. На квартирі вони всі разом ніколи не збиралися. Кожен із них де-небудь працював про людське око й заради заробітку коштів на харчі, а до лабораторії всі приходили вечорами, ранками, словом, коли мали вільний час. Злагоджена робота подібної підпільної лабораторії коштувала величезних зусиль, і от тепер під її вікнами помічено глюка, який дуже нагадував шпигуна міністерства Загальної безпеки. Було від чого переполохатися!
– Флеше, мерщій іди звідси.
– Куди?
– Та звідки я знаю! Веди цього пана куди-небудь подалі, хоч до чорта в зуби. Нехай подумає, що ти просто зайшов до знайомого. І не здумай показати, що ти впізнав у ньому шпика! Ти звичайний заражений, зрозумів?
– Зрозумів, що тут не розуміти… – невдоволено пробурчав Флеш. До цього він дві години ходив містом, вишукуючи необхідні хімікати для подальших дослідів, а тепер знову доводилося йти невідомо куди й невідомо на скільки, щоб вивести підозрілого типа з-під вікон лабораторії. Як тільки за Флешем ляснули двері, Брейк підскочив до вікна. Його побоювання підтвердилися. Тип у сірому почекав, поки Флеш відійде метрів на двадцять, ліниво підвівся з лави й рушив за ним.
«Так… Виходить, Флеша викрили! Він гарний товариш, але зв'язок із ним доведеться припинити! Якщо служба Загальної безпеки в нього вчепилася, то не випустить!»
Брейк розумів, що рано чи пізно лабораторію теж викриють, і, звичайно, мав план на такий випадок. Тепер усе вирішував час. Стукнули двері – це прийшла В'ю Соник, що виходила до магазину.
– В'ю, оце – терміново в поштову скриньку, – він тицьнув у руки В'ю Соник пачку підготовлених на такий випадок листів, де умовними фразами повідомлялося про небезпеку й нову адресу лабораторії.
Приміщення під нову лабораторію було обрано заздалегідь: приватний будиночок просто на перехресті людних вулиць – хто подумає, що підпільну лабораторію організували за два кроки від поліційного відділку, який підтримує порядок на міському базарі?
Тепер слід було швидко зібрати всі записи про роботу, основне устаткування та хімікати. Він глянув на предмет своєї гордості – цифровий мікроскоп: вивезти це все непомітно буде дуже складно, але іншого шляху нема. Завтра нишпорки Загальної безпеки почнуть перевіряти всі адреси, які засвітив Флеш, тягаючи за собою шпика, тому рахунок іде на години, а може, навіть і на хвилини. В'ю вже побігла на пошту відсилати листа, а Брейк кинувся пакувати все необхідне. Ще за годину в двері подзвонили. У Брейка похололо всередині: невже не встигли? Але це повернувся Флеш.
– Ну? – в один голос запитали в нього Брейк і Асус.
– Сірий десь відстав, я навіть не помітив, де…
– Це погано… Допомагай!
– Може, ти марно це все почав? Може, пронесе?
Брейк навіть не повернув голови в бік Флеша.
– Допомагай пакуватися, чорт забирай, а не викаблучуйся!
Ще за три години все необхідне, складене в невеличкі пакунки й коробки, зібрали в кутку. Вийшла чимала купа.
– На сьогодні все, – сказав Брейк, – можеш іти відпочивати, переїздити будемо завтра, після того, як зайде Ба.
Ка – друге, мале сонце. Коли воно сходило – починалася ніч, а з'являлося Ба – велике сонце, починався день.
– Удень?
– А ти хочеш тягатися з коробками вночі? Порожніми вулицями?
– Логічно, – погодився Флеш. – Тоді я пішов?
– Доброго відпочинку.
– Дякую.
Брейк, аби переконатися, що Флеш пішов, простежив за ним з вікна.
– Ти йому не довіряєш? – стурбовано спитала В'ю.
– Не в цьому річ. Він на гачку в шпиків, ось у чому проблема. Нам слід зробити величезну роботу, В'ю. За ніч усе це, – він показав на гору коробок і згортків, – має зникнути з квартири.
В'ю Соник тяжко зітхнула:
– Ти не робиш із мухи слона?
– Ні, В'ю, не роблю. Це елементарна обережність. Я зовсім не виключаю, що завтра вранці може бути пізно.
О проекте
О подписке