– Треба терміново зв'язатися з Великим Процесором, – сказав Чипсет.
– їдьмо до мене, – запропонував Сергійко.
Усі троє поспіхом пішли до метро.
«Які тут можуть бути сумніви? – міркував дорогою Сергійко. – Інформу викрали. Але хто ж міг довідатися, що вона принцеса? Як це змогли зробити серед дня та ще й так, що ніхто нічого не помітив? Хто це зробив? Якщо ми довідаємося, хто це зробив, то, може, тоді стане зрозуміло, де її шукати? І навіщо її вкрали?»
– Що я скажу Великому Процесорові? Він же мені довірив принцесу, а я… – бідкався Чипсет.
Дроник ішов мовчки. По тому, як одразу почорніли й ввалилися його очі, було зрозуміло, що він теж страшенно переживає.
– Може, це помста Макровіра? – припустив Сергійко. – А може, за неї хочуть зажадати викуп?
– Макровіра розклали в цифру одразу ж після перемоги. Ти просто не в курсі справи. Він уже нікому не зможе помститися. Його просто не існує.
– Немає його – є інші віруси, які не проти попсувати кров Великому Процесору.
– Усе може бути, – погодився Чипсет, – тільки не так просто перебратися з віртуального світу до фізичного. Та й потрібно знати, що Інформа відпочиває саме тут. Ти хоч комусь говорив про це?
– Ти що? – Сергійко рішуче мотнув головою. – Та мене б узагалі за психа сприйняли. Принцеса? Із Заекрання? На гостину? Яка принцеса? Якого Заекрання? А ви? Може, хтось з вас випадково десь щось бовкнув?
– Кому? Кому бовкнув? – з тугою запитав Дроник.
– А випадковість виключається?
– Випадковість ніколи не виключається… – похмуро прокоментував Чипсет.
– А може, її на органи вкрали? – міркував Сергійко вголос.
– Як це? – не зрозумів Чипсет.
– Ну, якщо комп'ютер ламається, ти ж у ньому зіпсовані частини замінюєш? У нас тут теж… Якщо людина багата і може заплатити, то їй нову нирку можуть поставити або печінку замінити… А їх же десь брати треба.
– Що, у живих людей беруть? – здивувався Чипсет. – Нічого собі… Ну у вас тут і приколи…
– Навіщо ж у живих… Хоча можуть і так… У газетах пишуть… – і одразу виправився, побачивши, якими переляканими стали обличчя його друзів: – Іноді… дуже рідко пишуть… один раз я читав… здається…
За розмовами дісталися будинку, де мешкав Сергій. Чипсет швиденько набрав короткого листа на комп'ютері й відправив його на адресу Великого Процесора:
«Мій Володарю! Прошу терміново вийти на зв'язок. Інформа зникла, припускаємо, що її викрадено.
Чипсет».
Мабуть, Великого Процесора не було на місці, позаяк відповів він лише за годину. Екран укрився брижами, посвітлішав і, нарешті, з'явилося обличчя Хазяїна та Володаря.
– Що трапилося? Що це означає: Інформа зникла? Про яке викрадення йдеться?
Перебиваючи одне одного, друзі розповіли про те, що відбулося дві години тому біля Річкового вокзалу.
– Я ж відчував! – вигукнув Великий Процесор. – Я не хотів її відпускати! Не лежала у мене душа до такого відпочинку… Вибач, Сергію, говорю, як є. Що думаєте робити?
– Може, до міліції звернутися? – запропонував Сергійко.
– А хто це така – міліція?
– Ну, це… – почав пояснювати Сергійко, – такі люди, які зі злочинцями борються та займаються іншими внутрішніми справами, органи внутрішніх справ, так би мовити.
– Органи? Внутрішніх справ? – здивувався Чипсет. – Це те, про що ти розповідав? Займаються нирками та печінками?
– Якими нирками та печінками? – у свою чергу здивувався Великий Процесор. – До чого тут нирки та печінки?
Чипсет і Дроник переглянулися. Сергійко, який уже пошкодував, що висунув таку екзотичну версію викрадення Інформи, зрозумів: Великий Процесор може перелякатися до смерті, і тому круто перевів розмову в інше русло:
– Та ніякими печінками вони не займаються. Просто ловлять злочинців. Може, треба піти туди й написати заяву? Зникла Інформа Процесорівна… – і замовк, зрозумівши, як це все буде звучати: зникла спадкоємна принцеса Заекрання Інформа Процесорівна Велика, рік народження незрозуміло який, прибула на відпочинок крізь комп'ютер Сергійка разом з віртуальними слугами Чипсетом і Дроником при фальшивих паспортах, які виготовив Дроник, перебуваючи у форматі чистої цифри… Нісенітниця! Чистої води гарантована божевільня! – Ні, – замислено заперечив хлопець сам собі, – міліція відпадає. Вони просто не повірять у цю казку, а можливо, і ще гірше – засадять до божевільні. Треба шукати Інформу Процесорівну Велику самотужки.
– Це яку-таку Інформу Процесорівну Велику? – знову здивовано перепитав Великий Процесор.
– Мій Володарю, – почав Чипсет, – це довго пояснювати…
– Ну, ви зовсім уже… – ще більше здивувався Великий Процесор. – Я, Володар та Хазяїн, запитую по справі принцеси, моєї доньки, яку, за вашою же підозрою, вкрали виключно тому, що ви зловили ґаву, а мені відповідають, що це довго пояснювати… Чипсете, у тебе від неприємностей програма набік не з'їхала?
– Вибачте, мій Володарю, цілком може бути.
І Чипсет докладно переповів усе, що сталося з моменту їхнього переходу у фізичний світ, включаючи й історію з паспортами.
– Спробуємо поміркувати, – запропонував Сергійко.
– Спробуємо, – охоче погодився Чипсет.
– Раніше треба було міркувати, – похмуро прокоментував Великий Процесор, але поміркувати погодився.
– По-перше, складемо перелік тих, з ким ми зустрічалися після вашого прибуття, – запропонував Сергійко. – Щоб довідатися про наші плани, треба було підслухати нашу розмову, так? Інакше ж не вийде, авжеж? Чипсете, Дронику, давайте згадувати, з ким ви спілкувалися вчора та сьогодні вранці.
Сергійко взяв чистий аркуш паперу й ручку. Першим він записав себе й очікувально подивився на Чипсета.
– Себе навіщо? – пробурмотів той.
– Усіх – так усіх, – жорстко промовив Сергій.
– До готелю ми їхали на таксі, отже, водій таксі. У готелі – адміністраторка, потім чергова на поверху, яка поселила нас у кімнати. Це вчора. Сергію, я нікого не забув? – Чипсет загинав пальці на руці.
– Так, начебто ні, хоча стривай, а цей… Ну… Що валізи допомагав тягати, помічник той… У бордовій курточці.
– А… «Не турбуйтеся… Все буде гаразд», – передражнив Дроник дуже схожим голосом помічника адміністраторки.
– Добре. Тепер сьогодні. Покоївка вранці заходила. Потім у кав'ярні снідали, там офіціант… Я не рахую тих, з ким бачилися вчора, коли Києвом гуляли. Це ж безліч людей, яких ми не знаємо, правда? – звернувся він за підтримкою до Великого Процесора.
– Загалом виходить шість осіб, – підбив підсумок Сергійко, – водія таксі ми не знаємо. Таксі не замовлялося, а було найняте випадково, тому його можна виключити. У готелі: адміністраторка, помічник, чергова на поверсі, покоївка, офіціант у кав'ярні – це вже п'ятеро. Нас лише троє, а за кожним потрібно простежити… Невдача…
Великий Процесор, який досі уважно слухав Сергійка, запропонував:
– Знаєш, Сергію, ти не єдиний, кого я знаю в Києві. Є ще кілька хлопців, які бували у нашому світі.
– Так, я пам'ятаю, ви щось казали…
– Звичайно! – зрадів Чипсет. – Рикпет і компанія! Тільки я адреси не знаю.
– Є електронні адреси. Я негайно відправлю їм листи. Сергію, який номер твого телефону?
Хлопець надиктував, і поки Великий Процесор відправляв листи своїм старим друзям, продовжував розмірковувати вголос:
– За всіма треба простежити. Шукати варто Товстого, Довгого і жовтий вантажний мікроавтобус з поламаною ручкою й чорним замочком.
– Ну от і все, – Великий Процесор повернувся обличчям до екрана, – якщо хтось із моїх старих друзів на місці, нам обов'язково допоможуть.
Не встиг Великий Процесор скінчити фразу, як задзвонив телефон. Сергійко схопив слухавку.
– Це… Тобто… Здрастуйте. Ну… Сергія можна? – пролунав у слухавці злегка глухуватий голос.
– Привіт. Це я.
– Я отут це… як його… мило отримав, – голосу трубці зробив паузу, а потім продовжив не дуже впевнено: – Від цього… Великого Процесора. Так я… ну… правильно потрапив?
– Правильно. А ти хто? – запитав Сергійко.
– Мене звуть Славко.
– Славо, у нас отут запарка, тому вибач… Швидко й чітко: хто з твоїх друзів, які в курсі про Заекрання, зараз у Києві?
– Ну… я довідаюся.
– Будь ласка, і не тягни кота за хвіст!
– Якого… це… кота? Кіт тільки в Рикпета. І то… кішка вона, Ксюха котра… А подзвонити… та це я швидко. Я це… я зараз…
За кілька хвилин телефон задзвонив знову, і глухуватий голос звітував:
– Це Сергій? Ти це… Вибач. Нікого в Києві не того… тобто немає. Роз'їхалися по всіх усюдах.
– Тоді приїзди сам. Адресу запам'ятаєш? – і Сергійко пояснив співрозмовникові, як його знайти.
Хвилин за сорок у квартиру Сергія постукав середній на зріст широковидий опецькуватий хлопець. Це й був Славко.
– Це… Чипсете! – радісно скрикнув він, побачивши знайоме обличчя.
– Ну що ж, будемо знайомитися. Мене кличуть Сергій, – Сергійко акуратно закрив двері за гостем.
– А мене цей… ну…
– Васла його кличуть! – сказав Чипсет. – І я мушу сказати тобі, Ваша Величносте Серж Перший, що на відзнаку його рятівного чиху у столиці Заекрання встановлено пам'ятник, але це вже зовсім інша історія.
Увійшовши до кімнати, Костя насамперед увімкнув комп'ютер. Герич потупав на кухню варити каву. Костик з розмаху шльопнувся на своє улюблене обертове крісло на коліщатах і проїхався по кімнаті, м'яко відштовхнувся від шафи й причалив до столу. Відкривши електронну пошту, він почав набирати листа до Великого Процесора. Після тривалих розумових зусиль, коли, нарешті, квартирою полинув смачний запах свіжої кави, до голови прийшли потрібні, на Костикову думку, слова.
«Чувак! – написав Костик. – Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати…»
Костик вп'явся поглядом у стелю. Скільки ж витрясти з цього віртуального батечка? П'ять лимонів? Ні, п'ять – це мало. Що таке п'ять лимонів? Геричу пару відстебнути треба? Ясна річ! А Довгому і Товстому? Ну, їм по штуці… Ні, обійдуться штукою на двох, і цього з них досить! Де вони ще по півштуки зелені за тиждень зрубають? А цьому, Лисому? По тарифу таксі… Ха-ха…
«Тищща баксів! Ти що, чувак, це ж круто, – подумки переконував Костик Лисого в тому, у що не вірив сам, – це ж круті бабки…»
У його свідомості Лисий мав був відвалити неймовірно щасливим! Штука баксів звалилася на шару за годину роботи без особливого напрягу! Пошукай ще такий заробіток!
А собі, любому? Три? П'ять? Ні, десять! Десять лимонів… Десять мені, два Геричу, ну й іншим… Загалом п'ятнадцять! Ні, для рівного рахунку двадцять лимонів! Все, двадцять… п'ять! Це – нормально, це – кльово! Це – справедливо!
Поторгувавшись сам з собою та вторгувавши в себе ж двадцять п'ять мільйонів доларів, Костик закінчив листа Великому Процесору просто і, як йому здалося, переконливо:
«Хоча я вважаю, що за таку гарну герлу можна взяти більше двадцяти п'яти лимонів зелені, я не хочу тебе перенапружувати. Двадцять п'ять і не копійки, тобто цента, більше! Я не жадібний, до того ж, це гуманно, а для тебе не складе занадто великих труднощів. Словом, готов бабки. Можна в електронному вигляді. Куди і як їх відправити, повідомимо додатково. І не особливо викаблучуйся! А то прикладу до доччиної голови два великих магніти. Щоб праски краще притягувалися! Бувай, чувачок, до зв'язку! А мене називай просто: Хакер!»
Костик вдарив пальцем по клавіші «Enter» і різко змахнув зігнутою в лікті рукою:
– Yes!
Тут же пролунав голос Герича, який кликав пити каву.
– Іду! – Костя розвернувся у бік кухні, залишивши після себе крісло повільно крутитися, але щойно він зробив крок, як позаду пролунав спокійний, упевнений і ледь глузливий голос:
– Спокійно, дівчатка, вже ніхто нікуди не йде…
Костик застиг на місці.
– Косько, чи ти не чуєш? Кава стигне. Ти мене забодав уже… – продовжував репетувати з кухні Герич.
Костя повільно розвернувся до тільки-но полишеного крісла. На ньому сидів хтось чорний: у темнющих, кольору воронячого крила, ретельно випрасуваних штанях, жалобному гольфі з високою горловиною, агатових, з сяючими сонячними зайчиками, туфлях і чорнильної барви шкарпетках.
– Ви х-х-хто? – від здивування й водночас переляку голос зірвався. А було ж з чого злякатися! У закритій квартирі, при виконанні такої важливої й складної справи, як викрадення з метою викупу не будь-кого, а принцеси, і не просто принцеси, а віртуальної дочки віртуального Великого Процесора, невідомо звідки взявся незнайомий чолов'яга!
– Це неважливо… Але якщо це вас дуже вже цікавить, то прошу. Мене звуть Макровір, – вдягнений у чорне чоловік трохи схилив у поклоні голову.
– Макро… цей… – ошелешено пробурмотів Костик.
У цей час до кімнати зайшов Герич, несучи дві паруючі чашки з кавою.
– Косько! Скільки можна? Ти мене… Агов… що за… Ну, чувак, ти даєш… Ой!!! – Герич розгубився й пролив на себе гарячущу каву, і це привело його до тями. – Ти хто?! Звідки… Косько, в чому справа? Звідки цей шпинь?
Макровір посміхнувся крижаною посмішкою та зневажливо промовив:
– Хакер… Що, думаєш, вивчив клавіатуру– то вже й хакер?
Костя розгубився зовсім. Мабуть, це сподобалося Макровіру. Він витягнув убік Костика вказівний палець, немов прицілювався з пістолета.
– Паф! – блиснув спалах, рука в чорному рукаві простягнулася у бік монітора. – Шух!
На екрані з'явилася Костикова фотографія анфас з виряченими від подиву очима та напівроззявленим ротом.
– Ну, атас… – пробурмотів уражений хакер. – Як ти… ви… це зробили?
– Та ніяк! Якщо ти справжній хакер, то… – тут Макровір на мить замислився. – Ну, хоча б… вимкни комп'ютер.
Макровір запустив руку просто в екран монітора, і рука ввійшла в монітор, немовби той був зроблений не зі скла, а з води! Усередині щось клацнуло, і комп'ютер виключився. Чорний гість відштовхнувся ногою і недбало від'їхав у кріслі, одночасно запросивши Костика до столу.
– Прошу.
Костик остовпів, не маючи змоги рушити з місця.
– Е… Ну… Як… Це неможливо!!!
Незвичайний гість весело розсміявся:
– Дурненький… Чи розумієш ти, з ким ти зв'язався? Чи знаєш ти, чию дочку викрав? Хакер!..
Далі відбулося вже щось зовсім фантастичне. Не міняючи пози, незвичайний гість піднявся над кріслом, підлетів до Костика та зблизька зазирнув йому в очі, від чого хакера пройняв дрібний противний дріж. Зіниці Макровіра були ще чорніші, ніж його чорний одяг. У них відбивалася така пекельна безодня, від якої Костику стало моторошно.
– За хвилину по тому як Великий Процесор одержить твоє, треба сказати, абсолютно дурне послання, він тебе вирахує, і я не беруся пророкувати, що буде з вами, двома юними бовдурами, які мають себе за геніїв. Так що подякуйте мені…
– Нічого б він тут не був! Ви що, вважаєте, що я такий вже дурень? У листі немає зворотної адреси…
– Звісно, дурень! Та ще який, хто б знав! Начебто Хазяїну та Володарю потрібна зворотна адреса.
– Чувак!!! – раптом заволав Герич, який остаточно прийшов до тями. Він перший зрозумів, що гроші, до яких він уже встиг звикнути, розподілити і навіть витратити у своїх солодких мріях, вислизають від них. – Та я тебе зараз як…
Макровір розгорнув убік Герича долоню й зробив обертовий рух. Той застиг на місці, а потім, наче статуя, не згинаючи ні рук, ні ніг, упав крижем, гулко гепнувшись потилицею об підлогу. Чашки з кавою залишилися висіти у повітрі, повільно рухаючись, одна – убік Макровіра, друга – до Костика.
– Ого… – розгублено промовив Костик. – Добре, хоч на килим… Так можна і струс розуму одержати…
– Струс чого? – охоче відгукнувся Макровір, сьорбнувши з чашки гарячої кави. – Наявність мозку ще не означає наявність розуму. Струс мозку він одержати міг, але розуму? Як можна стрясти те, чого немає, ніколи не було, і поява чого ні в найближчому, ні в подальшому майбутньому не передбачається? А кава цілком пристойна…
Костя, тримаючи у руці чашку з кавою, яка так незвичайно потрапила до нього, обережно підійшов до Герича. Спробував підняти його ногу, потім руку. Той лежав, як дерев'яний.
– Що з ним? – він стривожено подивився на Макровіра.
– Та нічого особливого… Лежить собі, відпочиває… – Макровір продовжував із задоволенням маленькими ковточками пити гарячу каву.
– А можна його того… назад?
– У свій час, юначе… У свій час… – Макровір замислено звів очі до стелі. – Ось що я тобі скажу, юна надіє вітчизняної інформатики: я готовий узяти участь у твоїй авантюрі…
Костика пересмикнуло – он воно що! Звичайно! Коли головну справу зроблено, тих, хто бажають прокотитися на чужому пухнатому хвості, скрізь і за всіх часів було предосить! Як би не так! Не вийде!
– Вибачте, шановний пане Макровіре, але справу зроблено! Донька цього самого Процесора вже у нас, і нікуди він не дінеться, заплатить, як миленький! Тому не бачу причин брати вас у частку.
– У частку?! Дурненький! Потрібна мені твоя частка… Мені потрібне все! Взагалі все, зрозумів? Частка… – пробурмотів Макровір зневажливо.
– Усе? Як усе?! – онімів від такого нахабства Костя. – А я?.. А мені?.. Як це? Я майже сам усе зробив, залишилася дещиця, а ви отут усе… Прийшли на готове і командуєте! Йдіть ви…
– Е-е-е… Та ти, я бачу, навіть не дурненький, ти здоровезний дурень! Невже ти думаєш, що мені потрібні твої смердючі гроші? Чи знаєш ти, що в житті немає нічого нескінченного?
– Га? – розгубився Костик від такої різкої зміни теми розмови, на мить замислився і, згадавши шкільні уроки фізики, запитав: – А як же Всесвіт?
– Це непізнане, – Макровір говорив не поспішаючи, немовби розмірковував уголос, – а от віртуальний простір – це майже нескінченність. Чи знаєш ти, як пахне влада? Чи відчував ти коли-небудь владу над нескінченністю? Ти здатний це зрозуміти й усвідомити?
О проекте
О подписке