Костя та Герич лежали на даху. Навіть крізь байкову ковдру, що була підстелена, аби не забруднитися, відчувався жар розпеченої літнім сонцем чорної рубероїдної покрівлі. Кожен тримав у руках по великому морському біноклю. Обидва уважно розглядали Поштову площу та набережну Дніпра, якою гуляли відпочиваючі.
У ці спекотні дні безліч киян і тих, хто приїхав подивитися столицю, бажали прокотитися річковими трамвайчиками.
Ах, яка ця славна штука – катання річковим трамвайчиком по Дніпру! Кожен, хто гуляв набережною, змушений був нюхати сморід вихлопних газів від щільного потоку автомашин, які вщент заполонили широку трасу, прокладену вздовж дніпровського берега. Асфальт м'яко піддавався під ногами, бо розплавився від спеки, і додавав до смороду вихлопних газів сморід розплавленого бітуму. Одяг огидно прилипав до зіпрілого від міської духоти тіла…
І ось лише за кілька хвилин по тому, як матрос «прийняв кінці» – товсті канати, якими трамвайчики пришвартовувалися до причалів, – ти вже на середині Дніпра. Повітря тут прохолодне й свіже. Вітерець не пашить спекою, а легко віє річковою свіжістю, освіжає пітне чоло та охолоджує тіло. Палуба ледь відчутно вібрує від роботи двигунів, а сам теплохід м'яко погойдується на зустрічних хвилях. Що там казати – добре!
Учора Сергійко та Інформа домовилися покататися на річковому трамвайчику, але мама зранку навантажила хлопця походом у магазин. Відмовитися було неможливо. Похід у магазин під час канікул – святий обов'язок Сергійка. Він подзвонив своїм друзям і попередив, що спізниться приблизно на годину. Домовилися про зустріч на причалі. Чипсет і Дроник пішли за квитками, а Інформа чекала їх поруч з Річковим вокзалом, милуючись на величезний білий корабель.
«От було б цікаво прокотитися на ньому… Величезний… Наче місто!»
Костя й Герич продовжували повільно підсмажуватися на даху. В очах уже миготіло від численних засмаглих плечей, рук, ніг й сорочок, спідниць і сарафанів яскравих кольорів. Учора Герич випадково підслухав розмову Інформи з Сергійком, і вони вирішили спробувати провернути свою справу сьогодні, просто в Річпорту.
– От не таланить, – неголосно кинув Костя, – спека, мов на сковорідці… Ще трохи, і я підгорю, немов котлета, яку проспала погана куховарка…
– Онде вона! Бачу! – раптом скрикнув Герич.
– Де?! – підстрибнув на місці Костик, одразу припав до бінокля та заводив ним по всьому майдану, на якому товклося безліч народу.
– Та тихо ти! Не штовхайся… Загубив… Ага, осьде вона! Сьомий причал…
– Так… – Костик заводив біноклем повільніше, знайшов сьомий причал і почав уважно вдивлятися в натовп, шукаючи принцесу.
– Третій стовп праворуч… Бачиш? І ще три пальці вправо… У жовтій футболці й джинсах… Ну?
– Нумо, нумо… Є! Знайшов красуню, – Костик дістав мобілку. – Товстий?.. Об'єкт у третього стовпа праворуч від сьомого причалу. Яке «брати»! Дочекайтеся, щоб вона пішла бодай куди-небудь, де народу не так багато.
Костик знову почав натискати кнопки телефону.
– Лисий? Агов! Відгукнися… Слухай-но, Лисий, вона одна залишилася. Товстий з Довгим тупотять за нею. Будь напоготові! Зрозуміло?
Інформі набридло стояти на осонні, і вона пішла до невеликої кав'ярні з симпатичною назвою «Не ходи голодний».
– І не буду, – пробурмотіла дівчина, – чого це я мушу ходити голодною?
Задзвеніли дзвіночки, яких торкнулися відчинені двері. У кав'ярні було прохолодно, на стінці ледь чутно дзижчав великий кондиціонер. Дівчина пройшла вперед, обрала столик посередині залу та сіла на зручний стілець спиною до вхідних дверей. Раз у раз вона поглядала у велике вікно, з якого було гарно видно місце, де вона тільки що чекала на друзів.
«Зачекаю тут, – подумала Інформа, – Чипсет прийде, я їх теж сюди покличу. Чого там на сонці жаритися?»
На дзенькіт дзвіночків у зал вискочив офіціант і заспішив до столика.
Хвилину по тому знову дзенькнули дзвіночки, і до кав'ярні зайшли двоє чоловіків, одягнених, немов близнюки: у джинси, сірі сорочки, кросівки однакового кольору та темні окуляри. Один з них був худий і високий, а другий товстий і низький. Вони мовчки переглянулися й сіли за столик поруч з вхідними дверима.
Офіціант прийняв у принцеси замовлення і пішов собі на кухню. Не встигли за ним зачинитися двері, як двоє, що сиділи за столиком з байдужим виглядом, безшумними стрибками підлетіли до дівчини зі спини. В руках у Товстого, наче у фокусника, з'явилася біла носова хустка. У цей самий час Довгий раптом зупинився, наморщив носа, груди його піднялися, рот відкрився… Товстий краєм ока побачив, який сюрприз готує йому невдачливий партнер, і негайно затис йому ніс і рот хусткою. Довгий смикнувся й повис на руках товариша. Тіло Довгого для коротуна Товстого виявилося занадто важким, і він упустив його прямо за стільцем, на якому сиділа дівчина. Пролунав гуркіт. Дівчина здригнулася й підхопилася.
– Хай йому дідько… – розгублено пробурмотів коротун. – Вибачте, будь ласка… Будьте люб'язні… Не турбуйтеся… – перепрошуючим тоном бурмотав він, трясучи Довгого за барки. – Ми негайно… одномоментно… одразу… негайно… ну що ж ти…
– Може, вам допомогти? – чемно запитала Інформа.
– А… Ну так… Якщо вам не важко… Яка чудова у нас молодь… Добра… Чуйна… Того… Ну… Класно… Руку підтримайте отут… Трошки… Спасибі… Красно дякую… У нас машина біля входу… Отут поруч… Ви вже вибачте нас… Що ж це з ним?
Товстий, продовжуючи бурмотіти під ніс вибачення, звалив Довгого на плечі й потягнув до виходу. Ноги Довгого волочилися по підлозі, хиляючи носками в різні боки. Інформа співчутливо дивилася на зблідле обличчя чоловіка, який раптом знепритомнів, й акуратно притримувала руку, щоб та не зачепилася за двері. З кухні на все це дійство розгублено дивився офіціант. Біля входу до кав'ярні стояв мікроавтобус, двері якого були гостинно відчинені. З темного прорізу висунулася лиса голова.
– А… – почала запитувати голова і заткнулася, побачивши поруч з Товстим дівчину у жовтій футболці. Спільними зусиллями Довгого затягли до автобуса. Товстий озирнувся навкруги, дістав з кишені хустку, якою кілька хвилин назад вирубив Довгого, і зненацька, зі спини, накинув її Інформі на обличчя. Принцеса навіть зойкнути не встигла, ноги її підломилися, і вона впала на руки Товстого й Лисого.
– Геричу! – напружено зашепотів Лисий у мобілу за кілька хвилин. – Слухай, усе тіп-топ… Ми її взяли. Готуй бабки…
На чорному даху, розпеченому літнім сонцем, Герич щосили лупив кулаком по гарячому рубероїду:
– Косько! Вони її взяли! Аж не віриться… Ти розумієш? Лимон баксів! Лимон!!! Баксів!!! Світить!!! У натурі!!!
– Геричу!.. Най його мамі… Монітор куплю на всю стінку! Комп з вертикальним зльотом… Інтернет не знаю з якою швидкістю… Чувак! Погнали додому! А взагалі, стривай радіти, – раптом, немов перепнувшись на повному ходу, остудив друга Костя, – узяти принцесу – це півсправи, треба ще з батечка бабки витрусити.
– Та ну тебе! – ніяк не міг заспокоїтися Герич. – Це який такий батько за свою дочку бабок пошкодує? Гроші чужі, а дитинка рідненька!
Вони великим щільним квадратом склали ковдру в сумку, зверху вмостили два непотрібних наразі біноклі й скотилися крутими сходами до ліфта. Двері ліфта відчинилися, буцімто досі очікували двох непутящих друзяк, і з ліфта вийшла дівчина з великою вівчаркою колі на повідку. Собака напружився й недовірливо подивився на незнайомців, які так раптово виникли на сходовому майданчику. Костик і Герич позадкували, пропускаючи дівчину й собаку, а потім прошмигнули до ліфта й поквапом натисли кнопку першого поверху.
– Ти чого запанікував? – запитав Герич.
– А ти чого?
– Я нічого…
– Ну і я нічого… Краще, якби нас узагалі ніхто не бачив.
– Ладно, не дрейф… Вона нам хто? А ми їй хто? Вона нам ніхто й ми їй ніхто! У випадку чого, хай шукають!
Герич з розмаху кинув у багажник свого старого «опеля» сумку й вмостився за кермом. Костя, не кваплячись та всім своїм видом демонструючи, що він тут головний, всівся поруч.
Авто обережно викотилося на вулицю й влилося в потік інших машин, не залишивши після себе ніяких слідів.
Сергійко прийшов до Річкового вокзалу точно у призначений час. Ще здаля, біля восьмого причалу він побачив завжди дженджуристого Чипсета, який сьогодні перевдягнувся у легку літню футболку й шорти з намальованими великими різнобарвними квітами. Поруч з ним занепокоєно вертів головою Дроник у своєму незмінному спортивному костюмі.
– Агов! Я прийшов! – голосно закричав Сергійко. – Привіт, хлопці! Як ви тут без мене? А де Інформа?
– А ти її хіба не бачив? – одразу припинив посміхатися Чипсет.
– Кого? – не зрозумів Сергійко.
– Інформу.
– Як же я міг її бачити, якщо мене тут не було. Я ж ось підійшов!
– А ми вважали, може, ви вдвох пішли кудись, – з наростаючим хвилюванням сказав Чипсет.
– Ні… Я не второпав… Зачекай… Ти хочеш сказати, що Інформа зникла?
– У тому й справа! Ми з Дроником пішли купувати квитки, а вона залишилася ось тут, на набережній. Хвилин двадцять тому ми повернулися, а її лизь злизав. Ми чекаємо-чекаємо… Подумали, що ви вдвох куди-небудь відійшли… От дурень! – Чипсет тупнув ногою. – Чому я не залишив з нею Дроника?
– Стривай, – заспокоїв його Сергійко, – може, відійшла до туалету або за морозивом…
– Та ми на неї вже хвилин двадцять чекаємо… – упалим голосом сказав Дроник.
Сергійко озирнувся навколо. Метрів за тридцять праворуч розташувалася невелика кав'ярня з вивіскою «Не ходи голодний», трохи далі, під ганчір'яним грибком, торгували морозивом. Ліворуч – Річпорт, звідки прийшли Чипсет з Дроником.
– Давай глянемо у кав'ярні, – запропонував Сергійко, – більше їй бути нема де, якщо ви на вокзалі не розійшлися.
– Та начебто не повинні були… Що я Хазяїнові скажу? – продовжував хвилюватися Чипсет.
– Дронику, почекай тут. Раптом вона повернеться, а нас немає… Ще перелякається… А ти, Чипсете, перестань психувати! Ще нічого не трапилося…
Удвох вони пішли до кав'ярні. Дворецький ледве не біг попереду Сергія. У залі, у найзатишнішому куточку, сиділа зайнята одне одним парочка: юнак та дівчина. Одразу з кухні виглянув офіціант.
– Прошу пана! – чемно звернувся до юнака Сергійко й доторкнувся йому до плеча.
Той невдоволено скинув Сергійкову руку:
– У чому справа? Я зайнятий!
– Перепрошую, – ще раз вибачився Сергійко, – ми шукаємо дівчину, білява така, у жовтій футболці і джинсах, ви часом її не бачили?
Хлопець похитав головою, відмахнувся і знову повернувся до своєї дівчини.
– Я її бачив, – раптом сказав офіціант.
Сергійко й Чипсет, немов на пружинах, повернулися до нього.
– Вона була тут? – в один голос запитали вони.
– Волосся таке золотаве…
– Так-так…
– Жовта футболка і джинси…
– Це вона! Гарна така, струнка…
– Так, вона заходила, – знову підтвердив офіціант, – напевно, з півгодини тому.
– Це вона, це пр… – осікся Чипсет, зрозумівши, що титул зниклої дівчини краще не називати, така «реклама» зараз була зовсім ні до чого, – Інформа!
Офіціант замовк.
– Ну? – запитав Чипсет.
– Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.
– Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.
– Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.
– Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!
– А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.
– Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!
– Чипсете, відійдемо, треба поговорити.
– Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…
– Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.
– Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.
– Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.
– Але Інформа ж не пересічний клієнт!
– Це для нас з тобою! А йому яка різниця?
Чипсет дістав кілька папірців:
– Цього вистачить?
Сергійко взяв один і простягнув офіціантові, той одразу посміхнувся.
– У мене дуже гарна пам'ять, – сказав той, – слідом за дівчиною зайшли двоє…
Він докладно описав Довгого та Товстого, розповів, як Довгий раптом знепритомнів, упавши просто посеред залу, як дівчина допомогла Товстому винести Довгого на вулицю.
– Більше я її не бачив. Назад вона не повернулася, – закінчив свою розповідь офіціант. – Хоча перед цим замовила сік та тістечка.
– Ти сам бачив, як цей… ну… Довгий знепритомнів?
– Я в цей час на кухні був, потім грюкіт почув. Вискочив, а Довгий вже на підлозі лежав.
Сергійко замислився, кинув довкола поглядом, а потім звернувся до Чипсета:
– Нумо, сядь до столика, де Інформа сиділа.
Чипсет сів за столик та запитально подивився на Сергійка.
– Ні, – раптом утрутився офіціант.
– Щось не так?
– Вона сиділа спиною до дверей, ось на цьому стільці, – офіціант показав на стілець.
– Точно? – перепитав Сергійко.
– Абсолютно. Я ще подумав, що сам би так ніколи не сів. Мені не подобається сідати спиною до дверей, – запевнив офіціант.
– А ці двоє де сиділи? – продовжував запитувати Сергійко.
Офіціант підійшов до першого від вхідних дверей столика.
– Отут? – здивувався Сергійко. – А на яких стільцях?
– Отут і отут, – показав офіціант на два стільці по один бік столу. Двері, коли були відчинені, ледь-ледь не торкалися їхніх спинок.
– Чипсете, ти сів би на ці стільці, якби у залі були інші вільні місця?
– Та ні, – розгублено відповів Чипсет, не розуміючи, куди веде Сергійко.
– А потім, коли офіціант пішов на кухню, цей… ну… Довгий, раптом непритомніє посеред кав'ярні. Як він опинився за спиною Інформи? І цей другий теж?
– Ще той товстий щось казав дівчині про машину, – знов утрутився офіціант.
– Машину? Яку машину? – одразу вчепився в нього Сергійко.
– Не знаю. Товстий просто сказав, що в них є машина. А потім мотор запрацював. Гучно так. Здається, що це був мікроавтобус з дизелем.
– Чому? – Сергійко продовжував випитувати в офіціанта подробиці.
– Ну… – той на мить замислився. – Мотор голосно працював, а коли машина від'їхала, то у дверях наче посвітлішало, немов їх закривало щось високе. Від легковика так не буде.
– Вантажний жовтий «фольксваген», – раптом сказав юнак, – без вікон такий…
– Що ви сказали? – стрімко обернувся до нього Сергійко.
– Ми саме до дверей підходили, як цей бусик від'їхав, та й швидко! Як дав! Через бордюр, навпростець… Через осьову розвернувся… В нього ледь «мазда» не в'їхала, прямо у бочину йому йшла, та водій вивернув… А вони по газах – і тільки їх і бачили! А поїхали у напрямку моста Метро.
– А номер? Номер запам'ятали? – Сергійко нетерпляче подався вперед.
– Дуже мені потрібен цей номер! Я ось кого запам'ятовувати бажаю, а не ваші дурні номери, – юнак попестив дівчину по руці. – Що бачив – розповів, дякую за оплески на честь моєї спостережливості, прошу більше не турбувати.
Він знову повернувся до своєї дівчини й щось зашепотів їй на вушко, від чого її очі заблищали в напівтемряві затишного куточку.
– Спасибі вам.
– Нема за що, – не обертаючись промовив юнак.
– Агов! Ось що, – зненацька подала голос дівчина. – В автобуса на дверцятах, здається, ручка обламана, і на ній чорний замочок висів. Я точно бачила.
– Стривайте, – Чипсетузяв Сергія за руку. Він, нарешті, зрозумів, до чого хилив Сергійко, – а дівчину в жовтій футболці ви бачили?
Юнак мовчки похитав головою.
– Тобто машина поїхала, а дівчини не було?
– Виходить, що так…
– Спасибі. І вам велике спасибі, – подякував офіціантові Сергійко. – Йдемо, тут ми більше нічого не довідаємося.
Вийшли на вулицю. Передусім подивилися туди, де залишили Дроника. А раптом?.. Але Дроник стояв один. Він з такою ж надією дивився на Сергія й Чипсета.
– Ну? – ще здаля запитав він.
Чипсет сумно похитав головою.
О проекте
О подписке