Як довго він був у Заекранні, Рикпет не знав. Може, день, може, місяць, а може, й цілий рік. Відчуття часу якось зітерлося. Усе було страшенно одноманітним: політ, гра, короткий відпочинок, знову політ, гра – і так нескінченно. Рикпет давно вивчив усі звички й хитрощі гравців. Різниця тільки в тому, що хтось досвідченіший, тому діє швидше й рішучіше, а інший – новачок, і такому геймовер зробити можна за три секунди. Дуже допомагало Рикпету й знання всіх кімнат і комірок від першого до третього рівня; вище ні йому, ні його новим друзям бувати поки не доводилося. А подружився він з Кадимом і ще з трьома заекранниками, які жили в кімнаті ТІ 107. Хлопців звали Васлою та Орігом, а дівчинку Шанатою, вона жила тут же, за перегородкою. Струнка, середнього зросту, з довгим блискучим темно-русявим волоссям. Сірі очі завжди спокійні й уважні. Шана не була щебетухою, ніколи не плакалася й ні на кого не скаржилася, і це Рикпету дуже подобалося. Вона потрапила до Заекрання невдовзі після Рикпета, і він допомагав їй у першій грі. Шаната швидко освоїлася й грала не гірше за хлопчаків. Кадим був повною протилежністю Шанаті. Веселий поспішайло, який ніколи не сумував і завжди й скрізь устигав. Він любив пожартувати й посміятися. Васла був трохи повненький хлопчик, не дуже говіркий, але спокійний і впертий. Кадим постійно жартував над його «еканням» і «нуканням», але не образливо, а так, по-дружньому. Оріг був найбільш потайний серед усіх заекранників. Він завжди говорив одне, думав інше, а робив третє. Рикпету це не подобалося, і він намагався з ним не дуже водитися.
Сьогодні Рикпета викликали тричі. Він щойно повернувся після третьої гри, на другому рівні спритно й швидко зробивши гравцеві геймовер, але не встиг присісти на ліжко, як почув Голос:
– Рикпете, до бою!
За кілька хвилин заекранник був викинутий із труби відеокарти просто на середину величезного чи то складу, чи то занедбаного цеху. Залишившись відкритим з усіх боків, Рикпет не розгубився. Короткими зигзагами він кинувся до стіни й упав за якийсь ящик. Кілька разів запізніло свиснули кулі.
«Де ж ти сховався? Дивися, крутий який! Ну, нічого… Не ти перший, не ти останній!»
Знявши шолом, одягнув його на ступню. Добре, що ящик був невеликий. Витягнувшись щосили, Рикпет із-за одного боку ящика зміг трохи висунути шолом, а з іншого боку виглянути й засікти стрільця. Хитрість вийшла. Рикпет побачив спалахи пострілів у темному отворі дверей. Тоді він підняв автомат та ввігнав туди цілу чергу.
– Отак-то, пустунчику! Це тобі не глюків валити!
Він навіть не помітив, що таке життя стало йому подобатися. Це відбулося якось дуже швидко, буквально за кілька ігор. Йому подобалася й надійна вага автомата, і те, що він хитріший за гравців, і те, що він завжди вигравав. Він подобався сам собі як бравий синій воїн-заекранник, якому нічого й нікого боятися. Скільки разів він уже зіштовхувався з гравцями і завжди їх перемагав. Це тішило самолюбство. Але час ішов, і до цього почуття він звик.
«I правда, – думав він, – яка ж це гра? День і ніч, хочеш – не хочеш, а йди й возися з цими дурнями. Це вже зовсім на гру не схоже. А за роботу повинні зарплату платити… Дурість якась виходить! Гра не гра, робота не робота…»
Якось Рикпет пішов проводжати Гірею, яка заходила до кімнати ТІ 107. По дорозі чарівниця ласкаво усміхалася, розпитувала, як йому живеться, чи добре годують, чим займається у вільний час. На всі ці питання Рикпет відповідав охоче. Чесно кажучи, йому навіть сподобалося, що Гіреї це цікаво.
– Що ти пам'ятаєш про Макса? – раптом запитала вона.
– Про Макса? – здивовано перепитав Рикпет. – Нічого…
– А про Валю?
– А хто це?
– Так-так… – незрозуміло, але задоволено відповіла Гірея й усміхаючись поплескала Рикпета по щоці.
Запитання про Макса й Валю викликали в Рикпета незрозумілий смуток. Десь він чув ці імена. Але де? Як не намагався Рикпет, але згадати не зміг.
За розмовою вони зайшли у святая святих замку, у ту частину, де жила Гірея й був її кабінет.
– Можеш іти у свою кімнату, Рикпете.
Наступного дня Гірея присвоїла йому нове звання. Тепер він уже був байт Рикпет і командував вісьмома воїнами-бітами, але це не дуже тішило й нічого не змінило в його житті.
Гра тривала. Рикпет ускочив у коридор, звідки його обстріляв гравець, і швидко пішов, уважно оглядаючись. Схоже, цього разу трапився твердий горішок. Гравець уміло сховався в темряві відчинених дверей. Спробуй його помітити зі світлого залу! У гарячці перших секунд бою Рикпет не відразу зрозумів, що він знаходиться в незнайомому приміщенні.
«Ого! – вигукнув він подумки. – Це що ж, я на четвертому рівні?»
За весь час ніхто із заекранників не піднімався вище третього.
Рикпет обережно прочинив перші двері. Погано освітлені сходи вели кудись униз. Визираючи з-за поруччя, він потихеньку почав спускатися. Без пригод дістався до наступного поверху, відкрив двері й зайшов у квадратний зал. Троє дверей. У які зайти? Де шукати гравця? Уважно прислухався біля кожних. Тиша. Обережно прочинив ліві, визирнув. Невелика кімната безладно заставлена меблями. Нікого. З тими ж засторогами й таким же результатом заглянув у другі двері. Він підійшов уже до третіх, коли через відкриті вхідні двері почув на сходах чиїсь легкі кроки. Рикпет навшпиньках перебіг зал, заскочив у кімнату, яку оглядав першою. Залишивши за собою напіввідчинені двері, подумав: «Нехай вважає, що кімната порожня, та й мені стежити за ним буде легше».
Кроки затихли. «Озирається», – зрозумів Рикпет. Він сидів навпочіпки, спрямувавши на відчинені двері автомат. Заглянув би зараз гравець у цю кімнату, шансів виграти у нього практично не було б. Але гравець відкрив протилежні двері.
– А-а-ах! – почув Рикпет. Потягло димом і жаром. Рикпет обережно виглянув. Те, що він побачив, збентежило його, щоправда, усього на одну мить. У правій від входу кімнаті виднілася велика кудлата голова дракона.
«Ось воно що! Штучки четвертого рівня!»
Рикпет вискочив на сходи й, беззвучно стрибаючи через сходинки, спустився на поверх нижче. Відчинив двері й відразу зачинив. У залі були динозаври. Трохи вищі за людський зріст, з довгими крокодилячими мордами, вони стояли на могутніх задніх лапах і насторожено оглядалися. Рикпет навіть пам'ятав назву: ці… якїх… велоцераптори, чи що… Одназ цих тварюк повернула морду до нього. У цей час просто зі стелі в зал посипалися глюки, штук п'ятнадцять, не менше, але звірюки ніякої уваги на них не звернули, зате в його бік повернула морду ще одна тварина. Глюки, безцеремонно розштовхуючи динозаврів, зникли за дверима, і звідти відразу почулася стрілянина. Динозаври рвонули до сусідньої кімнати. З-поза дверей з'явилася голова дракона й дихнула струменем вогню по збіговиську велоцерапторів. Рикпет кинув гранату, вона підкотилася просто під лапи дракона й рвонула. Дракон заревів, немов сирена полярного атомохода. У Рикпета заклало вуха. І раптом усе зупинилося, немов у стоп-кадрі. Двері зачинилися, ревіння дракона затихло. Динозаври, язики вогню – усе завмерло. Рикпет обережно зайшов до залу. Хотів відкрити двері, за якими точився бій глюків із гравцем, але ті не піддалися. Тоді він обережно зайшов до величезної кімнати, де, як на малюнку, застигли велоцераптори. Вони вже почали світлішати.
«Я бахнув дракона! А той спалив динозаврів… Збій програми… Та вона просто зависла! – здогадався Рикпет. – Нічого собі! Це цікаво. Виходить, якщо я зроблю щось, не передбачене програмою, вона зависне. Дуже цікаво…»
Усе зникло. Залишилося просто біле світло. Нарешті знову стали проступати стіни, підлога, стеля.
«Цікаво… Хто в комп'ютері головний? Процесор?» – згадав Рикпет мудроване слово. Хтось йому розповідав, як влаштований і працює комп'ютер. Хтось дуже близький і рідний. Хто ж? Рикпет відчув, що це дуже важливо: згадати. Поки програма перезавантажувалася, поки він вийшов з-під контролю Гіреї, він просто зобов'язаний згадати! Хто?! Ну хто ж? Він навіть почув знайомий до сліз голос. Тато – ось хто! І звуть його Максим, Макс! І називала його так мама, а маму звуть Валя! Імена, які він згадав, немов зруйнували стіну, якою Гірея так старанно відгородила від теперішнього Рикпета його колишнє життя. Він згадав усе: і те, що його звуть Петро, і те, що мама називала його Петриком, і саму маму, і ту годинку, яку він зібрався посидіти тайкома від мами за грою, і обман Гіреї. Усе!
«Що ж я тут роблю? Скільки я тут? Як там мама? І тато? Як мені звідси вибратися?»
Програма перезавантажилася. Сила підхопила Рикпета й понесла в замок. Але це був уже не Рикпет. Це був уже Петрик в обладунках синього воїна.
Коли Рикпет зайшов до кімнати Т1107, з її мешканців на місці була тільки Шаната. Вона сиділа за столом і мляво длубалася виделкою в тарілці з кашею й чимось м'ясним.
– Привіт, Шано! Як справи!
– Та які справи… Сідай обідати.
– Ага, сідаю.
Однак замість обіду Рикпет узяв сільничку й акуратно висипав сіль на стіл. Розрівняв її рівним тонким шаром і вістрям кинджала написав на солі, як на папері:
– Ти хто?
– Я? Шаната.
– А до Шанати? – знову написав Рикпет.
– Як це – до Шанати? – написала вона по солі відповідь.
– Я згадав сьогодні, що моє справжнє ім'я Петрик, Петро. А ти хто?
Оскільки все це писалося на солі, після чого сіль знову вирівнювалася, то написання цієї фрази зайняло кілька хвилин.
– Не знаю… Не пам'ятаю…
– Щось тут не так, – продовжив Рикпет, – якщо я Петрик, значить ти Наташа. Це ім'я тобі ні про що не говорить?
– Наче щось знайоме… Наташа… Ната… Тата… Хтось мене називав Татою, тільки хто?
Відчинилися двері й до кімнати зайшов Кадим. Поставивши на підставку біля свого ліжка автомат, він підійшов до стола.
– Їсти хочеться, сил немає! Подати мені смаженого слона, на менше я не згоден! Ну, як сьогодні? Накидали гравцям за воркоташки?
– Я сьогодні був на четвертому рівні, – відповів йому Рикпет. – Вибач, Шано, не сказав відразу. Забув якось, – і він багатозначно кивнув на розсипану сіль.
– Невже? – Кадим і Шаната присунулися до Рикпета з зацікавленими обличчями. – Ну, і що там?
– Третій рівень проти четвертого не тягне, точно вам кажу. Кімнат куди більше, місця такі хитрі є, тільки тримайся! Ледь позіхнеш – і пропав! Драконище такий волохатий, гравця в секунду, як шашлик, присмажив, слово честі, не брешу! Драконище цей, кудломордий і кудлоногий, із динозаврів в один момент курку-гриль зробив. Може, ще які приколи є, але більше я нічого не встиг узнати.
– Не зрозумів… Динозаврів присмажив? А їх чому? – здивовано запитав Кадим.
– Це ти в мене запитуєш? Звідки мені знати? Спалив, і все тут! – і Рикпет дописав на солі: «Після цього програма зависла, і я згадав, хто я».
До кімнати зайшли Васла й Оріг.
– Агов, хлопці! Ідіть сюди! Рикпет сьогодні був на четвертому рівні.
– Та ну? – здивувався Оріг. – Хто ж із гравців туди дістався?
– Я не знаю, хто дістався, але є новини. Там живуть динозаври й незрозумілий волохатий дракон, який із динозаврів шашлики робить.
І Рикпет ще раз розповів усю історію з зависанням програми, про те, що він згадав своє справжнє ім'я і як потрапив до Заекрання.
– Нехай кожен обміркує цю новину, – запропонувала Шаната, багатозначно показавши рукою на розсипану сіль, але вголос продовжила: – Четвертий рівень – це для нас нове випробування. Якщо це трапилося раз, то трапиться і вдруге. Ми маємо бути готові до цього й знати, – Шаната знову махнула в бік розсипаної солі, – що нам робити.
Усі сіли вечеряти. Звичайно, коли щастило зібратися разом, вони були гомінливі й веселі, але сьогодні веселощі якось не виходили. Кожен обмірковував розповідь Рикпета. Першим подав голос Кадим:
– Треба згадати, як ми починали служити Гіреї. А для цього треба повторити досвід Рикпета – зупинити стрічку. Ну, і дізнатися, як це виходить.
Усі зрозуміли, що Кадим пропонує підвісити програму, щоб згадати, хто ж вони.
– Я думав про це, – сказав Рикпет, – стрічка могла зупинитися, якщо глюки перебили глюків, тобто дракон – динозаврів. Це точно програмою не передбачено. Але могло трапитися й по-іншому: заекранник напав на заекранника.
– А хіба там був інший заекранник? – запитала Шана.
– А дракон? – спокійно відповів Рикпет. – Двері зачинилися, і я не бачив, зник він чи ні, коли стрічка зупинилася. Раз Гірея нас перетворила на воїнів, то що їй варто кого-небудь перетворити на дракона?
– Загалом так, – підбила підсумок Шаната, – нехай кожен спробує зупинити стрічку у своїй грі.
– Рикпет, Шаната, до бою!
– Ого! Відразу двох!
– Напевно, знову міцний горішок! Ну, що ж, Шано, гайда, покажемо йому, де раки зимують!
Вони вилетіли з труби відеокарти просто в центрі величезного залу, того самого, з якого починав попередню гру Рикпет.
– Шано, за мною! – крикнув він напарниці й щодуху побіг до обстріляного дверного отвору. Шана мчала за ним. Бічним зором десь на кручених сходах Рикпет побачив спалах пострілу. Із усіх сил він штовхнув Шану й відразу відчув різкий і сильний удар у плече. Його збило з ніг, і він влетів у дверний отвір уже за інерцією. Услід за ним у рятівну темряву вбігла Шана. Рикпет застогнав.
– От же гад, га? От же гад! Ти як, Рику? Потерпиш трошки?
– Потерплю…
– Зараз я його зроблю… Потерпи, га…
Шана зняла шкіряні кришечки з трубки оптичного прицілу.
– А це ще навіщо? – кривлячись від болю, запитав Рикпет. – Яка користь, якщо автомат не пристріляний?
– Пристріляний. Я позавчора пристріляла. Цей коридор куди веде?
– Не знаю… М-м-м…
Шана побігла, а потім Рикпет знепритомнів. Отямився він від болю. Шана стояла поруч з ним навколішки, намагаючись зняти обладунки з пораненого плеча.
– Терпи, Рику, ще трохи…
– Ти йому зробила геймовер?
– Ні, але на одне життя вкоротила. З першого пострілу! Спасибі тобі, Рику! Якби не ти…
– Годі тобі! Треба робити геймовер. Ідемо!
Після перев'язки плече боліло менше. Рикпет, пам'ятаючи, куди йшов минулого разу, повів Шанату на нижній поверх. Ось і знайомий зал. Рикпет зупинився перед дверима, за якими в минулій грі ховався дракон.
– Ось тут, – прошепотів він, – якщо він не мандрівний, то значить і зараз тут.
– Що ти пропонуєш?
– Якщо гравець той самий, то він цю кімнату вже знає. А ось наступну, яка на поверх нижче, – ні. Туди його треба заманювати…
– Це там, де динозаври?
– Ага. Але ці двері однаково треба відкрити, інакше дракон тут і залишиться. Ти відійди, га?
– Куди ти, поранений?! Ти ж і сіпнутися не встигнеш, як він тебе підсмажить!
Шаната силоміць запхала Рикпета в порожню кімнату й підішла до дверей, котрі треба було відчинити, аби спрацювала пастка з кошлатим драконом. Вона присіла навколішки, прикладом автомата натисла на ручку, різко пхнула двері та одночасно з цим упала вздовж стінки на підлогу, закривши голову руками.
Шах-х-х – шугнуло полум'я, і двері неквапом зачинилися.
– Все, зараз донизу!
Рикпет і Шаната безшумно бігли сходами.
– Зупинимо стрічку!
– Тобто? Ага… – до Рикпета дійшло, що Шаната хоче підвісити програму. – Але як?
Шаната подивилася по боках, знайшла й підтягла ближче до дверей якусь картонну коробку. Обережно подивилася в щілинку, де знаходиться кімната з драконом, ще раз поправила коробку й зняла кришечку з оптичного прицілу.
Рикпет з цікавістю стежив за цими приготуваннями.
– Я чогось не того…
– Рику, треба різко відкрити двері. Відкрити повністю, щоб я змогла поцілити в замок кімнати, де сидить дракон. Другим пострілом я пораню дракона.
– А якщо він заекранник? Ти ж розумієш…
– Не бійся, я спробую тільки подряпати його. Але після другого пострілу двері негайно зачиняй. Якщо полум'я велике, то може й самим перепасти.
Уклавши на коробку автомат, Шаната ретельно прицілилася.
– Давай!
О проекте
О подписке