У великому кабінеті за округлим столом, над яким на спеціальних підставках стояло штук вісім моніторів, у дорогому кріслі-вертушці з чорної шкіри сидів чоловік років п'ятдесяти. Його обличчя прикрашала коротко підстрижена сивувата борідка. На самісінькому кінчику носа незрозуміло яким чином тримались окуляри у важкій роговій оправі. Густе русяве, трохи посивіле волосся було коротко підстрижене. Одягнений чоловік був дещо несподівано для свого віку й солідності кабінету: легковажна жовта шапочка з довгим блакитним козирком, на якому жовтою в'яззю було вишито «А я такий!», легка футболка жовтого кольору з короткими рукавами й написом на грудях «Ну треба ж!», сині спортивні штани й зеленувато-жовті кросівки. Товсті короткі пальці впевнено й легко пурхали над клавіатурою з неймовірною швидкістю. Це був Великий Процесор, Хазяїн і Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень. Він захоплено працював відразу на всіх комп'ютерах, переїжджаючи на кріслі від одного монітора до іншого, неголосно наспівуючи при цьому щось легковажне:
І Заекрання мені сниться величезне,
І крутість моя справжня і кремезна…
Вінду настрою та і спати вже піду,
Та тільки вірус знову знищив нам вінду…
А далі починався приспів, який зовсім не вписувався ні до якого протоколу:
Ах, вірус, вірус, вірус, вірусочок,
Віддай мені вінди хоча 6 шматочок,
А то ось мамця вся, напевно, обридалась,
На пам'ять ні шматочка не зосталось…
– А ось так? І ось так… – під носа бурмотів між музичними вправами Великий Процесор.
Враз двері різко відчинилися і в кабінет вбігла дівчинка років тринадцяти в потертих джинсах і барвистій футболці.
– Тату!.. – почала вона примхливим тоном, але не встигла закінчити фразу, як за нею в кабінет зайшла велична дама в розкішній сукні. На її високій зачісці виблискувала маленька корона, що трималася невідомо як.
– Хазяїне і Володаре Заекрання… – церемонно почала вона, потім махнула рукою й сказала зовсім по-домашньому: – Процю, з цім дівчиськом немає ніякого ладу! Хоч би ти вплинув на неї. Ні, ти лише поглянь!
– Ну мамо!
– Інформо! Ти майже наречена, а ходиш у чому попало! Це одяг для простих глюків, а не для принцеси! Ти обличчя Заекрання! Коли ти це зрештою зрозумієш! Ти маєш подавати приклад й бути зразком, на тебе ж покладено відповідальність…
Дівчисько з посмішкою подивилося на Великого Процесора.
– А я думала, що обличчям Заекрання є тато! Великий Процесор, Хазяїн і Володар… – перебільшено врочисто вона повністю проказала офіційний титул батька.
– Ну ось, бачиш… – розгублено звернулася до чоловіка пані Маплата. – І так цілісінький ранок. А все ти! Який приклад ти подаєш дочці? Сам одягаєшся, як останній босяк! Ти подивися на себе! Боже мій, я ж просила тебе не взувати ці жахливі спортивні черевики… Що це за хвацькі надписи? «А я такий»… – із непідробним жахом прочитала королева напис на шапочці, двічі затнувшись. – Який, дозвольте дізнатися?
– Татусик у нас класний! – вставила два слова в монолог королеви принцеса.
– Маплато, не бурчи! – відірвав погляд від монітора Великий Процесор. – Я не на врочистому прийомі, а у своєму кабінеті, тому дай можливість одягатися, як мені зручно, а не як потрібно для дотримання протоколу! А щодо написів – то я, може, їх колекціоную! Хтось марки, хтось старі комп'ютери, а я ось написи! І це раритетні, можливо, екземпляри. Знаєш, скільки вони коштують, якщо їх продати з аукціону?
– Ось-ось! А Інформа на тебе дивиться – і туди ж! А вона ж дівчинка! Дочекаюсь, що вона теж що-небудь на собі напише, на зразок «Одягаюсь тільки з секонд-хенду!» Це ви, чоловіки, можете дозволити собі ходити, у чому вам заманеться, а нам слід ходити, щоб мати вигляд і бути відповідними! От побачить тебе хто-небудь у такому вбранні, – вона повернулася до доньки, – і що подумає? Що у тебе забракло смаку! От що!
– Маплато, благаю тебе, не бурчи! На все свій час. Знайдеться хтось, і вона захоче мати вигляд і бути відповідною. А тепер… Яка різниця, у чому вона вдома ходить?
– А як хтось у гості прийде? – не здавалася дружина. – Ось раз – і Чипсет доповідає: у нас гості! Що тоді? А раптом це майбутній наречений? А принцеса вдягнена абияк й невідомо з якого базару… Вона ж принцеса, ти розумієш це?
– Які у нас можуть бути гості? Та ще несподівані? Дорогенька…
Цієї самої хвилини, перервавши Хазяїна й Володаря на півслові, прочинилися двері і до кабінету зайшов дворецький Чипсет, витончений парубок років двадцяти п'яти, у строгому чорному костюмі і сліпучо-білій сорочці з чорним метеликом. Голова його була вкрита капелюхом, схожим на щось середнє між канотьє й циліндром, у руці – палиця з маленьким золотим набалдашником.
Трохи розгублено він звернувся до свого владики:
– Мій Володарю, у нас гості…
У кабінеті запало мовчання. Великий Процесор розгублено дивився на дворецького, пані Маплата, боячись своїм торжеством скривдити чоловіка, відвела очі вбік, одна принцеса Інформа не приховувала радості. Нові глюки в палаці з'являлися рідко, і для принцеси кожен такий візит ставав великою подією, тому вона від радості засміялася.
– Не зрозумів… Хто у нас? – перепитав Великий Процесор.
– Гості! Гості! – радісно заплескала в долоні принцеса.
– Щойно з фізичного світу повернувся Дроник…
– Хто дозволив йому залишати Заекрання? – строго насупив брови Великий Процесор. – Це що за самовольство?
– Не знаю, мій Володарю. Він повернувся не один. Із ним людина з фізичного світу.
– От же лиха година!
– Хлопчик…
– Яке грубе порушення протоколу! – вигукнула королева Маплата.
– Людина! У нас у гостях людина! Тату, ти ж розповідав про людей, еге ж? Коли боровся з цією… з Гіреєю… Тебе ж люди врятували, еге ж? Ну, татусю, – термосила принцеса батька.
– Авжеж, доню, це було. Чипсет, я впевнений, теж прекрасно пам'ятає цих славних хлопців та дівчину – Рикпета, Кадима, Шанату, Васлу… Чи не так, Чипсете?
– Так, мій Володарю, я справді чудово їх пам'ятаю, а якщо й забуваю, то пам'ятник Великому Рятівному Чиху мені одразу нагадує.
Звичайно, як же йому не пам'ятати цю історію. Одна з чарівниць на ім'я Гірея затягувала до Заекрання хлопчиків і дівчаток, щоб ті грали на її боці. Зрештою, усе це закінчилося державним переворотом, під час якого Великий Процесор був розкладений чарівницею на цифру. Якби не щаслива випадковість через те, що Васла дуже вчасно для Великого Процесора чхнув, то невідомо, яким шляхом пішла б далі історія Заекрання.[1]
– Процю, невже ти прийматимеш людину в такому вигляді? – невдоволено спитала королева. – Може, ти все-таки вдягнешся відповідно до протоколу?
– А чим поганий мій вигляд? – питанням на питання відповів Великий Процесор. – У мене що, футболка брудна чи штани на цікавому місці порвані? Запрошуй їх, Чипсете.
Чипсет статечно підійшов до дверей, широко прочинив їх і легенько стукнув палицею по підлозі.
– Великий Процесор, Хазяїн і Володар Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень чекає на вас, шановна людино. А ти, Дронику, – строго сказав він блазневі, навіть не посміхнувшись і зовсім не за протоколом, – розстебни комір.
– Навіщо? – здивувався той.
– У найкращому випадку – намилять шию, у гіршому – по ній отримаєш.
Чипсет із поклоном пропустив у кабінет Сергійка. Дроник, передчуваючи добрячий прочухан, тягнувся за ним з найпохмурішим виглядом.
Хазяїн кабінету підвівся з крісла й вийшов із-за столу. Уся родина Великого Процесора з цікавістю розглядала незвичайного й несподіваного гостя. Нарешті Великий Процесор зволив перевести погляд на блазня.
– Хто дозволив тобі, Дронику, залишати Заекрання й проникати у фізичний світ?
– Ви, мій володарю, – сміливо й без найменшої затримки відповів блазень і враз пустотливо й відкрито посміхнувся.
– Коли це? Ти бреши – та не забріхуйся…
– Хіба я б насмілився? Мій володарю, чи ж не ви вчора ввечері, після того як знову наводили порядок у Глюкландїї й проганяли степовиків, висловили бажання повчити цього хлопчиська-гравця правильній грі?
– Щось я не пригадую…
Дроник хитро примружився:
– Ну як же, мій пане, а хто сказав: цей хлопчисько…
– Добре, добре, – перебив його Великий Процесор, якому зовсім не хотілося, щоб гість почув не зовсім дипломатичні висловлювання, вжиті вчора Хазяїном і Володарем, які, щиро кажучи, абсолютно не відповідали протоколу. Гравець і справді його дістав постійними помилками при побудові Глюкландії, і Великий Процесор дозволив собі трохи, так би мовити, висловити деякі думки з цього приводу.
– Хлопчику, а як тебе звуть? – несподівано для всіх запитала Інформа.
– Принцесо! – зойкнула королева Маплата. – Як ви можете… Яке порушення протоколу… У незнайомої людини! Вас повинні представити… Чипсете, будьте ласкаві! Чого ви чекаєте?
Чипсет розгублено зойкнув, бо через цю несподівану веремію зовсім забув запитати, як звуть гостя. Він розгублено подивився
О проекте
О подписке