Антивирус

До читача

Шановні друзі! Ви придбали книжку про пригоди Сергійка у незнайомій вам країні – Заекранні. Але ж незнайома вона тільки на перший погляд. Кожного разу, коли ви сідаєте до комп'ютера, ви здійснюєте подорож до цієї незвичайної країни. Ви просто не думаєте про це, але подорож відбувається! Цікава, захоплююча, з безліччю пригод, і ви знов і знов бажаєте її здійснити, для чого знов і знов умикаєте розумну машину, вірного друга та доброго помічника.

Дорогий читачу!

У цій книжці ти зустрінешся зі знайомими тобі героями з книжки «Game over!» – Великим Процесором, його помічником Чипсетом, а також й новими героями: Сергійком, дочкою Великого Процесора Інформою та багатьма іншими.

Розділ 1
Як Сергійко познайомився з Дроником

Канікули, канікули! Що не кажи, але є в школі одна дуже приємна річ, і ця річ називається солодким словом «канікули». Звичайно, літні канікули – це клас, але зимові – особливі, бо це Новий рік, а Новий рік – улюблене Сергійкове свято. А для кого воно не улюблене? Коли ще стільки подарунків буває? Коли так приємно пахне ялинкою? А сама новорічна красуня? Стоїть у куточку кімнати, переливаючись безліччю барвистих вогників та іграшок…

Отож! На новорічні канікули Сергійко відпочивав у повне своє задоволення. Звичайно, Сергійкові не п'ять рочків, щоб бігати по новорічних ранках і одержувати в подарунок барвисті коробки з цукерками від ряджених Дідів Морозів і тридцятирічних Снігуроньок.

– Тату, – сказав Сергійко батькові минулого року в один із передноворічних днів, – я все розумію: традиція – є традиція, але якщо ви з мамою хочете привітати мене з Новим роком, купіть мені краще кілограм цукерок і дайте спокійно посидіти за комп'ютером не стільки, скільки можна, а стільки, скільки я хочу. Оце буде найвідпадніший подарунок. Хіба мені три рочки? Чи я не бачу, як Дід Мороз кожні двадцять хвилин на перекур бігає, а Снігурка регулярно складає йому компанію?! А того року Снігурка в буфеті разом з Колобком пиво пили! Можна подумати, що потерпіти не можна, діти ж навколо…

Тато похитав головою й зітхнув, пробурмотівши незрозуміле:

– Ось вона, акселерація…

Однак цього року батьки так і вчинили. На стіл Сергійкові було поставлено здоровезний пакет із цукерками, а мама сказала, що на новорічні канікули обмеження на користування комп'ютером і так само обов'язковий відбій о десятій вечора скасовуються.

– Ну, мамусю, ну, татусю, оце клас! – І Сергійко по черзі розцілував маму, а потім тата.

І почав розважатися. Ходив з друзями в кіно, катався на ковзанах – добре, що поруч із будинком кожної зими свідомі батьки заливали невелику ковзанку. Кататися на лижах їздили до Голосіївського парку. Узимку там було просто класно! Ну і, природно, комп'ютер! Мама, дивлячись, скільки часу Сергійко сидить за цим «однооким чудовиськом», морщилася, але терпіла: якщо дозволила, значить, дозволила. Мама ніколи своїх слів назад не брала.

Сьогодні він грав на комп'ютері – будував державу. Гра була не нова, але досить складна. Треба розподілити людей на захист кордонів, будівництво, промисловість, сільське господарство й усе, усе, усе, а людей ніяк не вистачало. Усю роботу з державотворення треба забезпечити грішми, кіньми, зброєю й іншими потрібними речами, запаси яких катастрофічно швидко зменшуються. Біля кордонів уже з'явилася ворожа розвідка: підступні степовики не дрімали. Запахло війною, а армія не готова і як слід не озброєна, військових запасів теж мало. Сергійко хапався за голову, розподіляючи куці резерви, організовуючи виробництво мечів, шабель, луків, стріл, обладунків, розводячи коней, і робив іще величезну кількість справ, необхідних, аби дати відсіч нападу степовиків.

– Так, – міркував він уголос, – п'ять тисяч осіб дамо на виробництво зброї, триста – на виробництво продовольства. Нічого, потерплять… Якщо не відіб'ємося, для чого той вирощений хліб? Усе степовики заберуть. Іще дві тисячі на виробництво металу… Із чого зброю робити? Залізо завжди потрібне! На науку двісті… Добре, наука переб'ється! Ні, науку треба-таки залишити. Нехай нову зброю винаходять.

Сергійко шепотів уголос, куди й скільки посилати людей, грошей, металу й інших ресурсів. Але нічого не виходило: кінці ніяк не сходилися, чогось обов'язково не вистачало. З усього було видно, що він знову не встигне підготуватися до війни і, як завжди, степовики вдарять несподівано. Так і сталося: на горизонті з'явилася пилюка: вона здіймалася з-під копит величезної армії степовиків, які насувалися на Глюкландію. Сергійко цілком пристойно знав комп'ютер, але цю гру ніяк не міг розкусити. Скільки спроб він уже зробив, а йому жодного разу не пощастило довести гру до переможного кінця, жодного разу не вдалося перемогти степовиків. Схоже, що так буде й тепер.

Захопившись, він і не помітив, як із комп'ютера вилилася невеликих розмірів синювата прозора хмаринка. Вона плавно опустилася вниз, попливла вздовж стіни, на мить затримавшись біля новорічної ялинки, повернула й непомітно опинилася за Сергійковою спиною. Хмаринка розпухла, згустилася, позначивши всередині контури людини, і, нарешті, зникла, залишивши після себе хлопчика років тринадцяти-чотирнадцяти, рудоволосого, веснянкуватого, з великими передніми зубами, що визирали з-під верхньої губи. Хлопчисько був одягнений у незвичний сріблястий спортивний костюм, який щільно облягав струнке тіло. На голові стирчав зовсім не підходящий до костюма ковпак блазня з трьома дзвіночками теж сріблястого кольору.

– Агов, ти чого? – дзвінким голосом сказав хлопець, дзвіночки при цьому підстрибнули й мелодійно задзвеніли. – Скільки можна Глюкландію мучити? Не вмієш грати, то не лізь! Теж мені, спеціаліст… Уся Глюкландія від тебе вже обридалася!

Сергійко здригнувся від несподіванки й круто повернувся на старенькому поворотному кріслі. Від різкого руху з хрестоподібної остови вилетіло коліщатко, крісло нахилилося, і Сергійко мало не впав на підлогу, прямісінько до ніг несподіваного гостя.

– Ти хто? Звідки ти взявся? Як потрапив сюди? Мамо! Мамо! – голосно закричав він, схопившись за стіл, щоб не впасти.

У квартирі панувала повна тиша.

– Та досить тобі! Став би я оце мамкати… Немає її, до магазину пішла.

– А ти звідки знаєш? Ти що, слідкував за нами?

– Звідти! Знаю, і все! А слідкувати… Дуже потрібно! Ти хіба прем'єр-міністр, щоб за тобою слідкувати?

– Та хто ти такий зрештою? – зовсім розгубився Сергійко від такого нахабства.

– Я – Дроник, королівський блазень, – хлопець труснув головою, і бубонці стверджувально дзвякнули на його високому сріблястому ковпаку.

– Хто? – Очі зовсім приголомшеного Сергійка округлилися від подиву. – Якого ще короля?

– Великого Процесора, Хазяїна та Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень. А він і не король зовсім, він Великий Процесор, зрозумів? – Дроник благоговійно притулив руки до грудей. – Ти б бачив, як він на комп'ютері працює! Тобі й не снилося!

– А де він живе, цей Великий Процесор, хазяїн цих… ну… чипсів і зчеплень?

– Не чипсів, а Жорстких Дисків, Чипів і Числень. У Заекранні живе. Ех ти, комп'ютерний знавець… Ти що, і справді не знаєш, де в комп'ютері Великий Процесор знаходиться?

– А де?

– Ну ось, бачиш екран? До екрана – це фізичний світ, а за екраном починається Заекрання. Це й є моя країна. Там багато хто живе, не тільки Великий Процесор. Ти щовечора приходиш до нас і починаєш будувати Глюкландію. Якби ти знав, скільки дурниць ти робиш у кожній грі! Була б моя воля, я б тобі давно заборонив до комп'ютера підходити ближче, ніж на п'ять метрів! Командуєш глюками, а сам за все життя нічого путнього не зробив. Як же ти можеш країною керувати, якщо до цього часу нічого про неї не знаєш?

– Глюками? А це хто?

– Глюки – це жителі Глюкландії. І взагалі… Ось ти хто?

– Сергійко… А! – зрозумівши, що від нього хоче Дроник, скрикнув Сергійко. – Людина!

– Ось! – задоволено сказав Дроник. – А я глюк! І всі, хто живе в нас, – глюки.

– Ясно!

– Нічого тобі не ясно! Щовечора ти влаштовуєш у Глюкландії шурум-бурум. Раніше ще нічого було, стерпно, а останніми днями від тебе зовсім життя не стало! Наче з ланцюга зірвався: цілий день! Тобі добре, ти комп'ютер виключив і забув, а що потім у Глюкландії робиться? Великий Процесор закасує рукави й починає виправляти твої помилки. Знаєш, як швидко він працює? Ого! І то порпається хвилини півтори, а за півтори хвилини він корисного зміг би стільки зробити! А ти через годину знову те саме… Ти зрозумієш коли-небудь, що для того, аби країна нормально розвивалася, вона має піклуватися про своїх громадян? Що ж ти до армії відправляєш п'ятьох, а хліб вирощувати жодного? А що глюки жуватимуть, ти подумав?

– А-а-а… – очманів від такого натиску Сергійко.

– Бе-е-е… – передражнив його Дроник, і бубонці на його ковпаку знову дзвякнули, але вже начебто глумливо.

Дроник оглянув кімнату Сергійка, гмикнув, підійшов до вікна й скептично оцінив краєвид.

– Авжеж, тепер я зрозумів, у кого ти вчився! Це ж треба! Сміттєві баки поставити просто під вікнами! Я не кажу про протокол, але ж смердить! Якби таке її Величність Маплата побачила, ой, перепало б комусь! – Дроник навіть похитав головою, уявляючи, як перепало б тому придворному, який додумався б поставити сміттєві баки під вікном палацу. – А Великий Процесор, той узагалі на цифру розклав би!

Сергійко підійшов до вікна й подивився на сміттєві баки. Скільки себе пам'ятав, вони стояли на крихітній асфальтовій площадці, метрів за десять від під'їзду. Хлопчик навіть не замислювався, красиво це чи ні. Він звик до поганого запаху, який досить відчутно піднімався до вікон у спекотні літні дні, і тому подумки погодився, що Дроник має рацію: який дурень їх отут поставив? Але вголос сказав зовсім інше.

– Ти не дуже задавайся! Подумаєш, сміттєві баки в нас не там стоять… Зате у вас немає… – Він на секунду запнувся, міркуючи, чого ж може не бути в Заекранні. Погляд його впав на комп'ютер. І справді, які в комп'ютері можуть бути комп'ютери?

– Комп'ютерів! – закінчивши, він переможно подивився на Дроника.

Дроник навіть захлинувся від сміху, схопившись руками за живіт.

– Ну ти сказонув… – І відсміявшись, додав: – Слухай, а ти не хочеш побувати в Заекранні? Подивитися, як ми живемо?

– А можна? – із подивом і сумнівом запитав Сергійко.

– Щиро кажучи, не дуже, але я тебе запрошую.

– Звісно, хочу! Тільки що я мамі скажу? Раптом вона не пустить? Хоча зараз канікули… А ми Новий рік не пропустимо?

– Ну, цього ти не бійся! У нас час тече зовсім по-іншому. Ось ти можеш пробути у нас цілий місяць, а у вас мине одна секунда.

– Як це? – здивувався Сергійко.

Дроник труснув головою, і бубонці знову мелодійно дзвякнули.

– А я й сам до пуття не розумію. Це Великого Процесора треба запитати. Він мені якось пояснював, та я не все зрозумів.

– У нас за секунду мільйон операцій відбувається, а у вас усе повільніше… Чи операцій менше… Коротше, захочеш – сам у нього спитаєш. Ось. Ну то що? Ідеш?

Сергійко замислився тільки на одну мить. Побувати в Заекранні? Про таке він не чув і не мріяв! Хіба можна було не скористатися з такої нагоди? Правда, треба було б, як годиться, спитати дозволу у батьків, але вдома нікого не було, а Дроник – він чекати не стане. І Сергійко зважився.

– Гаразд, я тільки мамі записку напишу.

Сергійко знайшов на столі половинку чистого аркуша й великими літерами написав:

«Мамо, ти не хвилюйся. Я пішов у гості в одне місце. Незабаром повернуся. Сергійко».

Записку він поклав на кухонний стіл, притиснувши чашкою з холодним чаєм. Окинувши прощальним поглядом свою невелику, але дуже затишну кімнату, Сергійко коротко сказав незвичайному гостеві:

– Я готовий!

Дроник мовчки міцно взяв хлопця за руку. Обидві фігури огорнув легкий блакитний серпанок. Спочатку він був прозорим, майже непомітним, потім згустився так, що контури тіл у ньому розчинилися й перестали проглядатися. Серпанок стиснувся у дві маленькі хмаринки, які одна за одною пропливли над підлогою до системного блоку і всмокталися в незайнятий порт (саме туди, звідки трохи раніше у фізичний світ потрапив королівський блазень Дроник)…

Так Сергійко познайомився з блазнем Великого Процесора, Хазяїна й Володаря Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів і Числень і вирушив у найнеймовірнішу у своєму житті подорож.