Особиста доля й воля української культури в життєвій і творчій стезі Довженка зав'язалися мертвим вузлом безнадії, приреченості колонізованого народу на поступове винищення, генетичну видозміну суттєвого ядра творчої потенції національно мислячого інтелігента. В кіноповісті «Україна в огні» є вражаюча сентенція істинного філософа. Експозиція така: повертається героїня колами Дантового пекла до своїх. О. П. Довженко міркує (ліричний відступ): «Все було. І може, найбільша мудрість є в таких гірких ділах – слідування за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі» (це одна з багатьох купюр, що досі не публікувалися; ЦДАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 3. – Арк. 87). У гіркоті й зболеності розмислу над трагічністю долі занапащеної жінки проглядає непогамований біль мудрого й доброго християнина. Він на власному досвіді, на історичному досвіді України переконався, що долі конем не об'їдеш. Є щось по-більшовицьки демагогічне в розповсюдженій формулі «людина сильніша за свою долю». Це від гордині й неправедної суєти. В пожежі війни він на себе й Україну дивився без рожевих шкелець. Якщо навіть і збереглася притаманна йому романтична форма піднесено-сповідальних монологів, то з'явилися й цілком реальні, страх які болючі історичні констатації. А головне, з'явилися по-справжньому філософські роздуми над фундаментальними проблемами життя і смерті людини та її краю як взаємообумовленої трагедії…

І тут починається нове для митця коло Дантового пекла. Хтось намовляє Олександра Петровича зняти дражливі місця з тої ж таки багатостраждальної кіноповісті «Україна в огні». Звичайно, з щонайкращих міркувань. Звичайно, щоб можна було опублікувати. І, щоб не дратувати «старшого брата», купюри робляться на обидвох примірниках – російському й українському. І що вже зовсім макабрично – вилучається те, що цитував Сталін на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), ілюструючи Довженкове «гріхопадіння»…

Можна документально встановити, хто «допоміг» Довженкові робити ті купюри (мовляв – фронда…). Існує відповідь Олександра Петровича тому «помічникові»: «Того, що ти радив мені викинути, я не викинув. Я думав так і почував до сліз. Так воно в мене в книжечках записане. Хай так і лишається. Немає там фронди… немає, навіть півслова фронди немає. Непотрібна вона мені. Для чого? Перед ким?… З самотністю тяжкою? Хай люди думають про мене, як хотять». Але немає вже живих героїв цієї печальної, а по суті трагічної історії, й тому не варто викликати тіні минулого. Головне, пам'ятаймо трагедію О. П. Довженка, який уже після смерті Сталіна своєю рукою змінював слова «Україна», «український» на «Батьківщина», «радянський» і робив у тексті купюри, які в нашій книжці виділені курсивом. Ось лише один приклад, щоб краще уявити й осягнути трагедію митця-невільника:

«– Презираем, – сказали вони дружно і твердо. Кравчина зрозумів їх і ухмильнувся. Ні, не презирали ці пасинки Європи свою мачуху. Але увесь їх рід століттями презирав неволю, і століття боротьби за волю освітлювали їхні прості мужні обличчя. Йому захотілось у цю хвилину сказати їм щось про вічне, про історію їхню. Вона курилась перед ним, мов грізний діючий вулкан, і він стояв на вершині вулкану коло самого кратера.

– Історія Європи, браття, наша мачуха, не мати. Ми не сини, ми пасинки її, замовчані нею і пограбовані тілом і душею.

Ми жертви ганебного безчестя європейських століть. От хто ми, от кого вішають, палять, от у кого одбирають гектари вони, блиснув очима Кравчина, показуючи рукою в бік німців.

В сім рухові Кравчини не було звичайної ненависті до німців. Було щось більше. Була глибока зневага і огида до них. Було ще щось більше, те всім відоме неназване нове почуття, що у людства для нього не знайшлось навіть слова в усіх його словниках.

– У всіх у них, – сказав Кравчина з укоризною, – своя звіряча правда. У нас своя, народна, приспана віками, шість віків учили нас по-різному мислити, рухатись, молитись. Шість століть гріли нас різними огнями, просвіщали нас різним світом, кидали в бої одних проти одних під різними знаменами – австрійськими, румунськими, угорськими, польськими…

Не всі бійці розуміли свого командира. Але вірили вони, що се була їх гірка правда, вірили свому капітану, і перед ними уперше розкрився рідний їх світ у всій своїй зловісній величі і драматизмі.

– Та жива душа народна. Прошуміли століття, і нашу народну правду, трохи не мертву от довгого сну, підняв з могили Сталін.

Зібрав він наші землі воєдино і сказав: «Живіть. Спасибі за вірність мечу і за дружбу. Не забувайте про дружбу народів ніколи. Вся ваша сили в дружбі».

І зійшлися ми, брати, за шість віків уперше, обнялись, заплакали…

– Ми там були. Ми були у Львові. В Буковині, – закричали поранені з своїх кривавих калюж.

– Се ми обнімались там з братами. Ми плакали там, – загомоніли, захвилювались бійці.

– Так, товариші, се були ми, – сказав Кравчина, – се було при нас, за шість віків уперше. Хто се забуде? Хіба незабутнє можна забути коли?.. Було… Та не встигли ми вдивитися брат в брата, не встигли звикнути до різниці своїх зморщок і рубців, як вже знову розідрано, розторгано, рознесено нашу Україну і залито кров'ю. Розтяв її німецький фашистський кат, розкидав порубане її тіло. І кому? Румунії нікчемній. «Губернаторству» польському. Мадярським катам. Ось вони, – показав Кравчина на німців, і голос його був гнівний, як голос народу. Скажіть же мені, брати, чи можем ми не битись?

– Ні, будемо битись усмерть, – закричали артилеристи і кинулися вже бігти до гармат, та Кравчина спинив їх одним рухом руки.

– Не усмерть, а на життя. За великий Радянський Союз народів^[2] і за нашу Українську державу від Закарпатської Русі аж до самого поля бою.

– Огонь, – закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.

Не витримали народні серця. Обнялися бійці, як стояли, і заплакали. Тільки самі сильніші стояли нерухомо, мов заворожені, стримуючи горді сльози.

– Пам'ятайте, – голос Кравчини дзвенів, мов набат, і розносився далеко по полю бою, до самих, здавалося, німецьких логовищ. – Пам'ятайте, на яких би фронтах ми не бились, куди б не послав нас сьогодні Сталін, на північ, на південь чи на захід, на всі чотири сторони світу – ми б'ємося за Україну!^[3] Ось вона димить перед нами в пожарах, наша мучениця, рідна земля!

Капітан Кравчина подивився на захід.

– Батьківщино наша – Україно-мати! Благослови зброю синів своїх, прийми нашу кров, наші рани і подяку, що породила нас у великий грізний час, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою волю, за все слов'янство, за людство!.. Так за Вкраїну, брати! За перемогу!

– За Вкраїну! За перемогу! – гукнули Запорожець, Вернигора, Лимар, Якимаха і Шумило. Крикнули за ними і вся артилерія і вчасно розсипались по місцях» (ЦЦАМЛМ України. – Ф. 690. – Об. 1. – Од. зб. 3. – Арк. 122—124).

І ще таке: запевнення маститого публікатора про те, що «Щоденник» «у повному обсязі приходить до нас лише сьогодні», як писав Марк Твен, дещо перебільшені. Ані «Україна в огні», ані «Щоденник» у повному обсязі не були видані (див.: Олександр Довженко. Україна в огні. – К: Радянський письменник, 1990). Про «Україну в огні» можу твердо сказати: тепер – у повному обсязі. А от про «Щоденник» й навіть «Зачаровану Десну» – ні. За життя відомий історик і теоретик кіно Юхим Самійлович Левін, який мав, за заповітом Ю. І. Солнцевої, дозвіл публікувати «Щоденник», мені казав, що київське видання зроблено з купюрами. І одну «подарував» мені для публікації…

Факт утаємниченого «Щоденника» всі роки підігрівав «нездоровий» інтерес: а що ж ховає спадкоємиця? Особливо в діаспорі широко обговорювалася необхідність мати «повного Довженка», бо у цивілізованому світі не можуть збагнути нашої риторики там, де мають бути конкретні знання. Канадійський дослідник творчості Довженка Марко Царинник у доповіді на Міжнародному симпозіумі «О. П. Довженко і світова культура» сказав: «Така пишномовність (він перед тим цитував П. Г. Тичину, А. С. Малишка, І. М. Дзюбу. – P. K.), навіть коли вона щира, шкідлива тим, що притінює справжню людину. Звичка звеличувати – вияв комплексу неповноцінності. І хоча це почуття неуникненне в діячів гнобленої нації, воно спотворює наше бачення. Якщо, мовляв, Довженко такий геніальний, то що ще потрібно дослідити, що ще можна сказати про нього?» А те-пер зверніть увагу: «Проте дослідити й сказати треба багато, бо творчість Довженка – і кінематографічна, і літературна, і образотворча – всуціль спустошена, обпалена славослів'ям доброзичливців не менш, ніж хулою ворогів».

І тут хотілося б розкрити (це моя гіпотеза) механізм «доброї» волі підтримання іміджу генія за всяку ціну, або збагнути логіку авторів, упорядників, редакторів, які обтинали, купюрували твори, публікації листів, натхненно творили «міф Довженка». Ю. Барабаш називає імена найвідоміших довженкознавців, у чиїх книжках, статтях, виступах розглядається довженківський спадок: «М. Рильський, Л. Новиченко, М. Шамота, В. Перцов, О. Овчаренко, І. Андроніков, В. Шкловський, Б. Буряк, О. Бабишкін, К. Волинський, М. Острик, С. Плачинда, М. Коваленко, В. Костенко, С. Гінзбург, М. Власенко, В. Кудін, Ю. Калашнікова, О. Михалевич, С. Герасимов, Г. Рошаль та інші». Серед поіменованих є й ґрунтовні дослідники, справжні знавці мистецької спадщини письменника, кінематографіста, художника, є цілком щирі шанувальники таланту О. П. Довженка. Представлені й міфологи системи, її «розроблювачі». Всі вони твердо знали, наперед було чітко обумовлено, що можна обговорювати й чого навіть не можна торкатись. Для довженкознавства було визначено примат ідеології, і тому індивідуальне бачення творчості майстра суворо підпорядковувалося пануючій доктрині. За таких умов практика замовчування фактів, витинання купюр стала звичним ділом, бо кожний діставав індульгенцію: він уславлює страдника, а не сумнівного графомана. Цей душерятівний мотив дозволяв усе передовірити ідеології режиму, що виглядала неприступною фортецею, за стінами якої (усі ми – люди…) надійно почуваєшся.

Отже, і Довженка прославляєш, українській культурі прислуговуєшся, й совєтська влада тобі вдячна…

Працює моторошний стереотип тоталітарного уявлення про культуру. Візьмімо дуже гарне коштовне видання «Довженко і світ» (1984), а в ньому – доволі цікава стаття американського дослідника Артура Найта з книжки «Найживіше з мистецтв». У статті «Поетичний символізм Довженка» (із зрозумілої причини заголовок було перекладено як «Особливий символізм» – 1973 року, після розгрому поетичного кіно України, арешту й суду над його лідером Сергієм Параджановим, слово «поетичний» було забороненим) зроблено кілька купюр. Не буду їх повністю наводити, а лише процитую, щ о викидають, і висловлю припущення – чому зроблено купюри. «Довженко, – пише А. Найт, – більше, ніж хто інший з його російських сучасників, наповнює свої фільми глибоким духом гуманізму XIX століття». Навіть незручно коментувати мотиви перестраховки: що з цього приводу скаже «княгиня Марья Алексєвна», тобто «старший брат», який має монопольні права, як на гуманізм, так і на XIX століття… Далі: «Найзворушливішою сценою в усій роботі Довженка стала смерть старого мисливця в «Аерограді». Людина організовувала диверсії проти Аерограда, він повинен умерти. Його друг, прихильник нового ладу, веде його в гори, де колись десятками років вони мандрували, будучи вільними від урядів, міст, прогресу… Потім звучить постріл. Переміг прогрес – але немає радості від перемоги». – Так писав А. Найт 1957 року, та 1984 року радянська інтелігенція не мала права на сумнів: по-перше, що значить «бути вільним від урядів»? Адже Ленін учив: жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо. По-друге, вбивати «ворогів народу» треба без будь-якого жалю. Навіть якщо він – друг. Навіть – коли рідна матір… І, нарешті, третя купюра: «Після 1934 року, однак, кінематографія в Радянському Союзі стала в основному мистецтвом за вказівкою, з темами, що їх диктували відповідно до національної політики, й стилями, що пристосовували для легкого розуміння масової аудиторії». Далі про фільми «Щорс» і «Мічурін» («Життя в цвіту»): «Але обидва залишають неприємне відчуття того, що вони зроблені на замовлення. В них немає піднесеної сили його ранніх робіт…»

Отак писав Артур Найт. З ним ніхто не сперечався, ніхто не переконував читача в помилкових судженнях західного дослідника. Його просто любесенько обчухрали, залишивши лише те, що ллє воду на млин революції. Тому я не вірю в достеменність жодних статей зарубіжних кінокритиків, опублікованих у нас, – всі вони або замовлялися, або публікувалися на догоду режиму, всі вони зазнали ідеологічної цензури. Лише «перебудова» дозволила підвести завісу над цим огидним явищем, яке Іван Кошелівець викривав усе життя. І вже під час перебудови кінознавець і поет Марко Царинник відкрито заговорив про необхідність мати «повного Довженка».

Найгірше те, що після смерті Ю. І. Солнцевої в полоні опинився архів Довженка, який українська спілчанська делегація спромоглася завести в ЦДАЛМ РФ. В долі архіву є багато загадкового. А може, все значно простіше: приїхала до Москви кіношна провінція, безрука, безголова, закономірно зазнала повного фіаско й безпомічно ретирувалася. Нашим недолугим провінціалам Довженко знав справжню ціну, тому вони, провінціали, й по смерті митця регулярно обтинали його твори, щоденники, листи, вони понині тримаються за «міф Довженка».

Наведу купюру з листа Довженка до Юрія Тимошенка: «Тепер щодо Київської оперети, Чабаненка з його невдоволенням і Вашої долі. Не думайте, Юрко, що я хочу атестувати Вас чи ганьбити Чабаненкове ім'я, але хай мені Бог дарує, я коли побачив його в кінці сорок другого року в Москві на ювілеї Лесі Українки, ну такий же він мені показався провінціяльний, що я не знав, куди мені діватись. Він виступав тоді на сцені в ролі чтеця якогось її віршу. Се було вельми погано, Юра. Причому, видно, що людина він симпатична, добра, чесна. Але його байронська сорочка, не кажіть мені, що се од бідності, його манера триматись на сцені, промовляти, творити красу, в сьому було щось таке наївне, неначе він вийшов з-за копиці пахучого сіна з букетом квітів у руках, і корови десь мукають далеко за річкою, і соловейко щебече. Господи, прости мені, я теж був такий, очевидно, років тридцять п'ять тому назад, коли риба була більша, каша смачніша і голоси хлопців гучніші. Гай-гай! Гей-гей! Ге-ге-ге-ге-гей… Так-от, Юрко…»

Сучасний читач уже не знає І. І. Чабаненка, генерала від культури 50—60-х років, теоретика і провідника провінціалізму в українському кіно, театрі, куратором яких він був у міністерстві культури. Віддамо належне інтуїції Олександра Петровича: він увесь цей комплекс побачив у стадії «молочно-воскової стиглості» – як у воду дивився! Лише не міг передбачити, що подібний міністр оселиться, умовно кажучи, в його власній квартирі. Провінціалізм вів переможний наступ на український мистецький авангард. В цьому наступі провінціалізм реквізував квартиру свого класового ворога, як за часів Щорса. А тепер ще й загубив архів Довженка.

Коли Олександр Петрович записував у «Щоденникові»: «невдащна наша історія», – він не міг і уявити, якої метаморфози зазнають його творчість, ім'я в «країні навпаки». Та після «України в огні» він твердо знав, що потрібно бути обережним, украй обережним. Найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, що щиро любить край свого дитинства. І кіноповість «Зачарована Десна» він писав «у стіл», не для видавництва! Як самвидав, для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету, страху й обов'язкового для генія падіння, після страшних поневірянь від кордону на заході до кордону на південному сході Туркменії – хресна дорога Довженка неодмінно мала повернути його до дитинства. Воно йому з'явилось, як пам'ятаєте, 5 квітня 1942 року. І відтоді упродовж чотирнадцяти (!) років Олександр Довженко все поринав у нехитрі спогади свого дитинства.

Письменник створив апологію рідного краю, Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч і складне, та все ж гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство, як рай. У тому раю (Сіверська земля) все було для щастя. Окрім… самого щастя. Щастя в Україні – одвічний недорід. Однак нова хвиля спогадів силою владного прибою таки переконувала, що жити в такому краї, бачити його заповітну красу – і є щасливою місією людини, що народилася на світ, аби оту красу осягнути й передати нащадкам. Образи виникали чудом збереженого алгоритму дитячих вражень. Ви, читачу, зараз упізнаєте один із таких «наскрізних» образів.

«Дід любив спати під дубом. Перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно зазіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді свої літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі – не переносити, та й ліси були густіші, трави – вуж не пролізе, хіба тепер трави!» – Ну, звичайно, це образний перегук із тією купюрою з листа до Ю. Тимошенка. «А комарів було! – захоплювався спогадами дід. – Дихати нічим, повірите, та здорові, як ведмеді. А тепер хіба се комарі? Так, наче їх і нема зовсім… Або деркачі. То ж було як почнуть тобі деркати вночі, спати не можна, щоб мене Господь покарав. А зараз де-не-де тобі деркне. О, чуєте? Мабуть, вже й на їх перевід приходить… – Справді, два деркачі, що почали перегукуватися в траві над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю».

Від часів Гоголя про Україну так, гадаю, ніхто не писав. І чисто гоголівська метаморфоза: «Погодою у нас на сінокосі щось, казали, років з півтораста завідувала ворона…Наша, фамільна ворона». А гіперболи, візії, сни! Згадайте отой геніальний і водночас страшний опис бійки братів на сінокосі, де «кров лилася з них відрами, казанами». Це ж прямий перегук з віршем «Українське»! І багатьма записами у «Щоденнику». Лише форму було обрано казково-гротескову, тому такий милий happy end: «Ці страшні побоїща закінчувалися десь аж під вечір, проте завжди щасливо. Всі виявилися живі і неушкоджені»… Добрий чаклун Довженко хотів, благав, аби запанувала злагода. Отак фантазійно дитина сприймала родинні колізії. Пізнаючи всесвіт і мікрокосмос родинного гнізда, Сашко обов'язково хотів знати: «А ми хто? Ми хіба не руські?» Спочатку чітке, ясне: «Ні, ми не руські», – а тоді тужливо бринів одвічний довженківський смуток: «…Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось»…

«Одвічна моя полонянка» – Україна, що так трагічно сприймалася Довженком під час війни («Щоденник», «Україна в огні»), в «Зачарованій Десні» постає образом біблійної первісності. А йдеться все про той самий край. Так у чому ж секрет подібної зміни в погляді? Те, що в «Україні в огні» віднаходило історико-філософські констатації, в «Зачарованій Десні» звучало всеосяжним гімном природі, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Висока філософія «сродності душі» зі світом буколічного осягання, Богом створеного, проникає в пори кожної людини, що здатна наново побачити, наново зустрітися зі своєю землею, яку ми вже не впізнаємо. Розучилися. Нас розучили. Розлучили. Погляд з високості, погляд з вічності надав нового виміру мізерним поняттям, що були усталені в часі написання твору. Під цим оглядом, крізь досвід власних блукань манівцями і сподівань, щирих поривань і затамованих комплексів, честолюбних мрій і погано прихованих ревнощів, заздрощів до можновладних колег, крізь правдиві страждання й пророчо-ясне усвідомлення трагедії України, що гине в полум'ї воєнного лихоліття, крізь пустелю духовної порожнечі, в якій постійно перебував Довженко, він ніс свій хрест з єдиною метою, єдиною надією – допомогти українському народові віднайти духовну опору у власних силах.

Такою фундаментальною опорою стала оспівана, опоетизована Земля його дитинства. З тієї розпуки (що війна, що мир – однаково біда і безліч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним і по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його до вічного вогню любові – любові до України й усього святого, що Олександр Петрович Довженко носив у собі як українець.

* * *

…Урочисто йшов оркестр. Грав марш «Гей, там на горі січ іде!» Як раптом: «Лягай! Вставай! Кругом! «Інтернаціонал», сучі сини! Вперед!» І що? Заграли, пішли… Здається, зупинились. А йшли, охрещені сучими синами втраченої, здавалось, навіки України.