Припускаю, що й Фадееву спустив цидулу «до виконання» якийсь Александров чи сам Маленков. Отак утворювалась вертикаль ідеологічної служби режиму, перед якою будь-який класик, геній – ніхто, пан Зеро. Йому наказують, і він квапиться «спольняти». З натхненням і проникливістю «інженера людських душ». Або зціпивши зуби, безсонними ночами. Як М. П. Бажан: «Коли ми читаємо і бачимо, наскільки викривлені, спотворені, спаплюжені образи членів партії, образи комуністів у сценарії Олександра Довженка «Україна в огні», ми знаємо, що викривлення, спотворення, спаплюження образів комуністів треба пояснити неподоланістю старих пережитків у свідомості художній» (ЦЦАМЛМ України. – Ф. 590. – Оп. 1. – Од. зб. 57. – Арк. 96: стенограма II з'їзду СПУ). Далі каток Бажана пішов на Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»)… Та присягаюсь, що це не той Микола Платонович, якого ми знали. Його іменем говорила Система, усунувши Бажанову самість. Згадаймо знову Альбера Камю: у цей момент «знаменитий митець вислизнув» і готовий був убити в ньому справжнього митця.

Перечитайте оцю «критику» – не ймеш віри, що це говорив один з найосвіченіших поетів світової міри. Маю на увазі стиль. Отож воно й є: «скачи, враже, як пан каже». І блискучий інтелектуал стилізує себе під пролетаря від літератури.

Бог відвів йому час покаятись у спогадах про свого друга Ю. І. Яновського. А про О. П. Довженка?…

 
О, недаремно, ні, в степах гули гармати,
І ллялась наша кров, і падали брати…
О, недаремно, ні, моя старенька мати
Зняла з своїх дітей дукатики й хрести!…
 

Володимир Миколайович Сосюра звільнив нащадків від потреби коментувати цю болісну строфу, написавши «Третю роту». Але ж було б ненормально від кожного великого творця чекати подібного «паралелізму». Роздвоєність душі до добра ніколи ще не вела. За все платилося сповна.

«Щоденник», відтворені купюри в кіноповісті «Україна в огні» та в листах О. П. Довженка сприймаються як сповідь художника, що оплатив ціною життя той моторошний світ, який оспівував усупереч історичній правді. Він прагнув зберегти свою художню неповторність і самобутність. Часом режим його перемагав. Але він знову підводився для утвердження споконвічних ідеалів, які було викинуто на смітник історії. Своїм мистецтвом Довженко в метафоричній формі доніс до всесвіту цю страхітливу трагедію, і настав час її збагнути.

Настав також час замислитися над проблемою внутрішньої капітуляції чесної людини, внутрішніх страждань громадянина, який поступово втрачає свою чесність, громадянське заангажування і врешті-решт «добровільно» відмовляється від себе. Це абсолютно наша ситуація, що не має історичного аналога. Адже ні від Шевченка, ні від Франка й їхніх «товаришів з тюрми» не вимагали вірив небесну освяченість трону Миколи І чи «татуня» Франца-Йосифа, не вимагали персональної участі в зміцненні царату, не вимагали оспівування імперії, тюрми народів – як «Союза нерушимого республик свободных». Нічого такого, здається, не було. Опинившись у драматичному стані, наші пророки XIX століття відчували, хай тисячу разів екзистенційний, але духовно не обмежений простір, де існує поняття персонального вибору. І вибирали вони як вільні люди, повноцінні громадяни.

Згадаймо мудрого П. А. Флоренського, який звернув увагу на суперечність у Законі, антиномію, що розчахнула всю нашу істоту, все наше існування – скрізь і завжди суперечність. Небанальність руйнівного конфлікту полягала ще й у тому, що об'єктивно існуючій антиномії протистояло Шевченкове заповітне «неложними устами». Українська інтелігенція була вихована на цій ідеї. І, однак, фатальний поворот історії примусив цілу генерацію творчої інтелігенції вже в зрілому віці відступитися від моральної максими. Серед найвидатніших представників цієї когорти був О. П. Довженко.

Що керувало Довженком, коли він 1939 року приховував своє перебування в партії боротьбистів, зрозуміло. Однак цілковито незрозуміло, чим керувались упорядник 5-томного зібрання його творів і редактор першого тому («Дніпро». – К., 1983), коли зробили дві великі купюри у тій же таки злощасній «Автобіографії». Ось їх зміст: «Я заявив тоді керівництву – Попову, Любченку й Хвилі, що ними незадоволений. Як тільки приїхав до Москви, я зразу з великим душевним хвилюванням написав лист товаришеві Й. Сталіну з проханням захистити мене і допомогти мені творчо розвиватися. Товариш Сталін моє прохання почув. Я найглибшим чином переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безумовно, загинув би як художник і громадянин. Мене би вже не було. Це я зрозумів навіть не зразу, але цього я вже ніколи не забуду, й кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності й поваги до нього» (ЦДАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 13—14. Переклад з російської).

Друга купюра: «Закінчивши сценарій (вдеться про «Аероград». – Р. К.), я звернувся в письмовій формі до товариша Сталіна з проханням дозволити мені прочитати йому особисто цей сценарій. Як я на це наважився, зараз сам собі дивуюся. Лише пам'ятаю, що далося це мені величезним зусиллям. Але бажання бачити людину, якій я був зобов'язаний усім, було настільки великим і бажання якось віддячити йому було таким невідпорним, що я поборов своє хвилювання і лист написав. Крім того, в мене була якась внутрішня глибока впевненість, що своїм приходом і читанням я його не шокую.

Великий Сталін прийняв мене того ж дня у себе в Кремлі, як добрий московський хазяїн, представив мене, схвильованого й щасливого, товаришам Молотову, Ворошилову й Кірову, вислухав моє читання, схвалив і побажав щасливої роботи. Я вийшов від нього і побачив, що світ для мене став іншим. Товариш Сталін своєю батьківською увагою неначе зняв з моїх плечей багатолітній тягар відчуття своєї творчої, а отже, й політичної неповноцінності, яку моє оточення навіювало мені роками (розрядка моя. – P. K.). Подальші мої чотири зустрічі з тов. Сталіним зміцнили мій дух і піднесли мої творчі сили. Фільм «Щорс» я зробив за порадою великого вчителя» (ЦДАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 14).

Довженко пише від імені власного страху, з ситуації повного вакууму, в якому опинився митець, опинився не з власної вини, а через національну трагедію Вавилонського полону, через виняткове бажання вижити, фізично вціліти. Я чую неначе «Молитву до ангела-охоронителя»: «Не попусти злому духові володіти мною через насильство над цим смертним тілом»… Однак на театрі абсурду роль ангела-охоронителя грав «злий дух»… Сучасна українська історіографія, психологія, етнологія, певно, ще подадуть свої міркування до ситуації тотального тупика, в якому перебував Довженко 30-х років. І постає досить банальне питання: коли нарешті об'єм інформації стане вичерпним, чи не станемо ми святішими за Папу Римського? Чи будемо засуджувати Довженка?

Перечитайте ще раз текст купюр: йдеться про велике нещастя геніального художника, який змушений був шукати захисту в тирана. І зауважте: все, про що тут ідеться, й він розумів – саме тому виник щирий і щемкий фінал «Автобіографії»: «Признаюся, я дуже втомився і через те не зовсім здоровий. Я перестаю бути швидким. Якщо шановний читач побачить, що я через людську слабкість применшив свої недоліки і п о р о к и і виставив себе в світлі більш яскравому й ефектному, ніж дозволяє звичайна скромність, то це, мабуть, так і є. Тому прошу не судити мене суворо і порадити мені що-небудь, добре пам'ятаючи, що одна людина не може багато (зробити), навіть коли природа наділила її щедрими дарами і добрими побажаннями» (розрядка скрізь моя. – Р. К.).

Згадаймо уривок з «Автобіографії» Довженка 1926 року, яку переписав П. Г. Тичина, – знову той самий емоційний рух: від заперечення місцевого середовища до прагнення віднайти чи то нові рубежі самоутвердження, чи то ґрунтовнішу систему самозахисту. Однак уже з'явився новий мотив: невпевненість і готовність до каяття. Його душа безпомилково подавала сигнал про небезпеку слизької стежки в нікуди.

Людині, яка так прискіпливо вдивлялась у себе, виповідала й суворо чинила собі суд, було лише 45 років. А попереду на Довженка чекали ще страшніші випробування. Ні, ніколи не з'явиться в мене навіть тіні докору до видатного митця. Не лише з пієтету, а насамперед з відчуття й усвідомлення того реального Вавилонського полону, в якому перебував О. П. Довженко. Людина сильна і слабка одночасово. Як феномен природи невичерпна, богоподібна. Довженко своєю творчістю довів, що його кіно – явище планетарне, вселюдської культури, бо занурене у найглибші міфопоетичні джерела життя українського народу. В творчості майстра відчувається нерозривний зв'язок мікро– і макрокосмосу, людини й універсуму. В цьому – вічність Довженка. Однак людина – ще й суспільна істота. Соціум потрапляє в силове поле історичних змагань, розмаїтих соціальних катаклізмів. Постійно спостерігається поляризація різних векторних зрушень. На жаль, не в межах життя однієї людини, навіть кількох генерацій окреслюється вектор, спроможний стати дороговказом до Землі Обітованої. Згадаймо біблійного Мойсея й сорок років поневірянь пустелею… Подібне чекає й нас. Бо розчахнуто саме духове осердя нації.

Наше рабське минуле і жебрацьке сучасне породили (не могли не породити) спокусу приховувати та викривати. Це – захисний рефлекс обивателя, часом добре ерудованого, який прагне заднім числом виправдати своє мовчання в минулому. Зрештою, в такий спосіб поповнюється калитка курйозів тисяча й однією бувальщиною з поля людських слабкостей… Гірше те, що фальшива віра вчорашнього дня замінилася нині тотальною зневірою. І вже зовсім зле, що не всі усвідомлюють: оця злісна спокуса викривання веде в глухий закут більшовизму. Натомість виникає прокуратор, який з «принципових партійних позицій» уже сьогоднішнього дня, висвітлюючи «білі» й «криваві» плями, звинувачує, викриває, судить. Це не лише некоректно, немилосердно. Це – шлях на мінне поле безчестя, до новітнього полону.

Справжнє нещастя поневоленої нації – у відсутності морального запобіжника, морального табу, коли все дозволено. Тому ставлення до історії культури, до нашої спадщини, до персоналій творців має бути вкрай делікатним. Однак постає питання: як же бути, коли нові документи, замовчувані раніше спогади спростовують колишні міфи, уявлення про соціально-психологічні ролі, що їх відігравали ті чи ті художники? Потрібно розуміти, що творчій інтелігенції режим відводив роль блазня, ідеологічно слухняного робота, який має вдавати повнокровну живу істоту, вигадуючи хитромудрі теорії, аби трудящі їх серйозно сприймали. Найдивовижніше, що ця супермістерія вдалася й режим на довгі десятиліття оволодів умами й душами людей. Тому, впевнений, минулі часи потребують якомога детальнішої обсервації, уважнішого, скрупульознішого ставлення, запровадження до наукового обігу значно ширшої, а головне – нової інформації.

Звичайно, і за цієї доби жили й творили видатні митці. Звичайно, відомі не один десяток бунтів, боротьба художників на смерть чи повна ізоляція, десятиліття мовчання. Звичайно, були ліпші часи й крутіші, були більші й менші компроміси. Та завжди над митцем висів дамоклів меч «Партійної організації і партійної літератури». А що ж уже казати національному художникові слова? Існує об'єктивна потреба вдивлятись і стереоскопічно відтворювати морально-психологічний пейзаж доби тоталітаризму, атмосферу оруеллівської антиутопії, свідками та учасниками якої стали три генерації української інтелігенції.

Справжня трагедія має перейти через катарсис. Проте в умовах тоталітарної культури з'явилося поняття «оптимістичної трагедії» – доморощена «теорія» прихованого ошуканства й послужливого громовідводу. Скажімо, наскрізно трагедійна, утаємничена біографія Довженка не мала потрапити в творчість, бо викривала його. Натомість є речі, які, ми бачили, непідвладні волі художника. Як Довженко не намагався все зобразити «правильно», «у світлі рішень», – його зраджує талант. Інтуїція, спонтанна сила митця, внутрішня національна заангажованість Олександра Довженка виявилися сильнішими від заздалегідь визначених намірів радянського режисера, гострішими навіть за підсвідомий самозахисний рефлекс проскрибованого українського інтелігента.

З колекції І. Петрової (Москва) до ЦДАМЛМ України надійшов надзвичайно цікавий документ – текст виступу О. П. Довженка на партійно-виробничій конференції Київської кіностудії 8 травня 1941 року. Довженко тоді обіймав посаду художнього керівника кіностудії, й ось що і як він говорив: «Ми робили фільми здебільшого російською мовою через те, що в нас було мало своїх режисерів, які працювали б на фільмах українською мовою, а також через те, що ми використовували другорядних і третьорядних режисерів, яких направили до нас з тих чи тих причин з Москви, які ні російської, ні української кінематографії належним чином не робили, а дивилися на свою роботу переважно, так би мовити, зі споживацької точки зору й промишляли в кінематографі, як на золотому дні, де можна було заробити багато грошей. Ця безпринципність і безпорадність призвела й до другого недоліку нашої кінематографії, що полягає в тому, що в нас мало своїх українських акторів…» І тут Олександр Петрович, який імпровізував, виступаючи без заздалегідь підготовленого тексту, вдався, гадаю, до дитячих за своєю видимою наївністю «хитрощів». Ось як він підвів світоглядну «партійно-державну» лінію під свої виношені, болючі мрії: «Товариш Хрущов, переглядаючи фільм «Богдан Хмельницький», сказав у присутності наших товаришів – членів партії те, про що він мені говорив у ЦК. А саме, що нам треба створювати кадри української кінематографії». А далі – просто карколомний, чисто режисерський розиграш ситуації, з якої вже не було вороття: «Він (тобто Хрущов. – P. K.) сказав: «Т[оваришу] Довженко, творча українська кінематографія має бути вихована й побудована так, аби жодна картина не знімалася не українською мовою. Знімайте всі картини українською мовою, а після зйомки картини українською мовою дублюйте російською мовою, тому що поки ви будете знімати картини російською мовою, тобто, йдучи лінією найменшого опору, а потім будете дублювати за допомогою своїх асистентів через три-чотири місяці після виходу російського варіанту, що обійде вже всі екрани, то доведеться дублювати десять – п'ятнадцять копій для глибокої провінції і т. п. Ця справа ненормальна. Поки ми не будемо робити картини українською мовою, в нас не буде своїх українських акторських кадрів…»

Отак «озвучував» Довженко Микиту Сергійовича Хрущова, який, виявляється, може претендувати на звання першого українського кінематографіста, а як на наші часи – то й почесного члена великого проводу Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта»… Аби, звичайно, не такою відчутною була очевидна містифікація Олександра Петровича. Таке ж посилання 1925 року Довженко робив на Леніна, захищаючи Сезанна й «капіталістичне» мистецтво (див.: ЦДАМЛМ України. – Ф. 838. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 1-27).

Отже, говорив усе ж таки Олександр Петрович: «Було сказано також (Хрущовим. – P. K.), що для режисерів, які вважають для себе знання української мови необов'язковим і зйомку на українській мові необов'язковою, їм необхідно надати можливість знімати на тих фабриках, де це дійсно не є обов'язковим. Київська фабрика такою не є». – «Що стосується національного складу самих режисерів, то для нас, – говорить Микита Сергійович, – однаково, чи він українець, чи росіянин, гебрей чи представник іншої національності. Хай буде хоч турок…» – «Вважаю, – знову входить у свою роль Довженко, – що я взяв на себе обов'язки перед партією, що я повинен виконувати, і я разом з вами, безумовно, це обов'язково виконаю. Необхідно лише по-бойовому, по-молодечому зрозуміти й відчути це, як належить» (ЦЦАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 2. – Спр. 11. – Арк. 6-9).

Таким стає Олександр Довженко 1941 року – напередодні… З початком війни Довженко зовсім уже не стримує емоційний вулкан природного стресу, відкидає захисну броню усталених стереотипів, створює ряд видатних оповідань, два документальні фільми. Вражає архітвір – кіноповість «Україна в огні». Митець очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві битви, особисті втрати, світовий герць, в якому він бере безпосередню участь. Довженко нарешті стає самим собою – біографія зливається з творчістю. Для нього це – справжній катарсис у кривавому мороці Другої світової війни. Для таких, як Довженко, – направду Вітчизняної війни. «Я рішив якось теж воювати… Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в літературі на довгі часи майбутнім поколінням», – писав Олександр Петрович до Ф. А. Редька (ЦДАМЛМ України. – Ф. 2. – Оп. 1. – Од. зб. 10. – Арк. 3). У цих словах існує повна ідентифікація із сутнісною природою Довженка, його творчістю, одвічними прагненнями жити з Україною одним життям.

І на гребені свого найвищого творчого злету Довженко зазнає розгрому. 31 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті Довженка "Україна в огні"». На засідання було запрошено Олександра Петровича. Такої «честі» було удостоєно, здається, його одного. Доповідав Сам. І наш митець почув про себе: «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст». І про «мокре місце», яке б від Довженка залишилося, коли б кіноповість було надруковано… І, нарешті, висновок: «Україна в огні» є платформою вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й всього радянського народу».

Як бачимо, все в екстремально-найвищому регістрі…

«Господи, пошли мені сили!»

Бог милостивий – Довженка не розстріляли, і він удар переніс, не втрачаючи людської гідності.

Майже до кінця життя художник позбавлений права повернутися в Україну, права вільно творити… Довженко пише багато сценаріїв, п'єс, статей, однак у деяких творах стає відчутною «корозія таланту», як писала Михайлина Коцюбинська про рівновеликого генія України – Павла Тичину.

Не розстріляли, та жити по-людськи не давали. Ось купюра з листа, що є свідченням принизливого стану, в якому опинився митець. Поет, який зневажав «мідяки правд» і прагнув побачити навіть у баюрі небо, опинився перед ополонкою жорстокої буденщини, коли «мідяки правд» і калабаня виглядають зовсім реально – як його власні нужденні клопоти і кривди.

«…Грошей ми передали професору Дудко по август. Сьогодні або завтра посилаєм за сентябрь. Запізнились ми з грішми тому, що в самих зараз скрутнувато. Проте слова свого додержимо так, як хотів професор». – Йдеться про синівський внесок на утримання матері, що мешкала в доньки Поліни Петрівни. «Скрутнувато» жив О. П. Довженко, скрутнувато всупереч міфові про митця – прижиттєвого лауреата двох Сталінських (а посмертно – ще й Ленінської) премій. Та матеріальна скрута не йде в жодні порівняння з творчими стражданнями, вівісекцією душі художника.