Повернімося до Дядька. Так от, головним його захопленням була не постійна звичка міняти роботу і навіть не умертвіння морального обличчя сусідів, там він не зустрічав ніякого опору – досягти вершин його сарказму, а тим більше поборотися з ним на рівних не було до снаги нікому зі смертних. Справжньою пристрастю Дядька були суперечки. О так! Тут він розкривався повністю! Тут була боротьба! Та яка боротьба, тут була війна, винищування, апокаліпсис! Тут був противник – живий, поки ще живий і не згодний із тим, у що свято вірив Дядько. А той умів вірити до скону! І позаяк дядьків світогляд і коло інтересів дорівнював трьомстам шістдесяти градусам, а гаряча і безповоротна віра в нестандартне тлумачення подій і предметів у Дядька не мала меж, додайте до цього химерний і задерикуватий характер мого родича та помножте все це на кількість жителів нашого містечка і ви отримаєте приблизну кількість укладених Дядьком парі.

Я не втомлюватиму вас і без того злегка стомлених дядьковим товариством читачів, перерахуванням усіх суперечок, в яких брав участь Дядько, пройдуся лише по деяких. Скажу відразу, що більшість цих суперечок так і залишилися нерозв’язаними, з причини малих можливостей перевірки їх на практиці або обмеженості людського життя й терпіння для перевірки кінцевого результату. Наприклад що раніше згасне: Місяць чи Сонце? Га, який розмах? Або чи проріжеться у людини в результаті еволюції третє око? Навіщо йому це треба було знати і ще про це сперечатися? Не знаю.

Зазвичай людина, що вступає з Дядьком із необережності в суперечку, вже через п’ять хвилин була готова визнати свою поразку під напором дядькової харизми й аргументів упереміш із часниковим перегаром. Але нам не потрібні легкі перемоги! Для початку Дядько давав нищівну характеристику для свого візаві, його найближчих родичів, їх розумового та фізичного здоров’я. Далі зазвичай ішли прозорі, некарані, але в той же час досить однозначні натяки на кровозмісний зв’язок усіх фамільних гілок протистійної сторони за участі різних тварин, аж до тотемних. Якщо цього було мало, тоді Дядько коротенько проходився по темі майбутнього покоління його противника, яке може з’явитися в результаті такого способу життя, якщо вже поточне несе на своєму обличчі всі ознаки генетичних змін. Якщо суб’єкт суперечки ще не намагався придушити Дядька, а зробити це з його майже трьохсотфунтовою тушею та бичачою шиєю було практично нереально, але в той же час подавав хоч якісь ознаки життя, то приступали до практичної перевірки предмета суперечки, якщо таке було можливим. Тут доходило до всякого: приклеювання машини до асфальту і спроби її самостійного відриву (беруть участь різні марки клею й автомобілів), протягування носової хустки через ніс і рот – тут Дядько трохи набив руку, і ми стабільно брали це очко, випивання на швидкість літра соняшникової олії разом із опонентом! Тут головне було вчасно зупинитися, точно знаючи свою дозу, після якої ти зазвичай починаєш блювати – Дядько цю дозу добре знав, а противник зазвичай ні. Ну і так далі…

Я ж хотів вам розповісти, як Дядько посперечався про те, зламав він ногу чи ні. Це було на святі. День Урожаю, вже не пам’ятаю якого року – коротше, ярмарок, масове гуляння на околиці міста, непристойно величезне пожирання наїдків і розпивання напоїв. Народу було багато, тверезих набагато менше. Машини, коні, вози, трактори. До тракторів ми ще повернемося, будь ласка, не глушіть он той великий, із червоним дахом! Спасибі. Дядько зазвичай на святах пив багато і в міру, але на вигляд не п’янів – не можу ручатися за його голову, що творилося в ній у тверезому стані та чи відрізнявся зміст мозкової діяльності від п’яного стану, про це прості люди і я, в тому числі, поняття мати не могли. У всякому разі, зовнішні поведінкові ознаки особливо не мінялись, а гострота і колючість його витівок од кількості випитого ним спиртного ніяк не залежали.

У розпал масової пиятики та обжирання на свіжому повітрі, які всі міщани чомусь вперто називали святкуваннями, Дядько запропонував улаштувати перегони на тачках. Добре, що справа була восени, тачки в усіх були на ходу і тому більшості народу ідея сподобалася. Бабусі, що окупували периметр пустиря, на якому проходило поки ще занадто мирне, за дядьковими поняттями, свято і де мав відбутися Перший Великий Бриджтаунівський тачковий заїзд, зітхнули з полегшенням. У їхні серця занадто глибоко врізалась остання масова дядькова розвага – стрілянина по диких гусях. Це було якраз на минулому святі Підготовки до свята Врожаю. Тоді Дядька й осяяла та геніальна ідея, і її також підтримали багато тих, «які не відають, що творять». Оскільки у наших краях диких качок, а втім, так само як і диких гусей можна було побачити тільки по телевізору, то виставили на поле заміну – домашніх курчат. Хто сказав, що кури не літають? Я бачив зовсім інше. У них був зовсім невеликий шанс, і деякі ним скористалися – полетіти в добрі краї подалі від цієї зграї п’яних фермерів із ружбайками, на чолі з недоумкуватим заводієм. Сотня курчат, зібраних у купу на цьому самому пустирі, після попереджувального пострілу в повітря полетіла справно, але не купчасто і вкрай низько. Інстинкт убивць мамонтів і птеродактилів затріпотів у і без того розігрітій кровоносній системі мисливців миттєво, і стрілянина почалася в усіх напрямках стихійно, але досить щільно.

Наше містечко ніколи не зазнавало нападів індіанців, але я завжди знав, що десь глибоко всередині ми до нього готові. Бабусі в першу чергу, матусі з малими дітьми в другу, із затримкою максимум на пару мілісекунд, опинилися на землі. Пір’я опускалося ще протягом півгодини, у принципі стільки ж, скільки і стихала стрілянина в околицях. Дехто встиг окопатися…

Добре, що цього разу забава обіцяла бути мирною – подумаєш, пробігтися з тачкою гною по купинах, чи й не дивина! Дорога5, де наша тачка, в сараї?

Пропозицію влаштувати дербі з порожніми засобами перевезення лайна було відкинуто Дядьком рішучим помахом руки і фразою: «Це для слабаків!» Тому тачки трамбували біогумусом по самі ого-го. Дядько особисто пострибав перед стартом на кожній тачці, щоб перевірити ретельність трамбування, після чого кілька моделей було знято із заїзду зі зламаними колесами.

І ось гонка почалася! Дядько швиденько вибився в лідери, проїхавши при цьому по кількох конкурентах, основна маса тачкарів мчала за ним, але першим був не він, першим бiг, а точніше котив у жовтій кепці лідера Морґан Фрост! Дядько міг програти кому завгодно: Саддаму Хусейну або Мефістофелю разом із Гете, але тільки не Фросту! Фрост був із опозиції з дуже маленької та найшкідливішої меншини, з тих, хто ніколи не сміється з дядькових жартів, з тих, хто не обожнює його і не віддає щоденну хвалу небу за те, що має можливість жити поруч із такою Людиною!

– Морґане, старий пірате, скільки ти сьогодні прирізав народу? Що ти риєш у городі, забув, де зарив свої скарби? Я бачив учора рекламу по телевізору, так ти не тільки асенізацією, а й одягом тепер займаєшся? – це був стандартний набір вітань, якими зустрічав Дядько Фроста. І ось зараз цей нікчема – що не здатний навіть гідно відпарирувати дядькові випади на свою адресу, а вміє тільки злісно гавкати: «Старий невдахо, закрий свій поганий рот!» – зараз бадьоро штовхав тачку на десяток корпусів попереду основної групи, у тому числі й Дядька, який кричав нестямним голосом непристойну лайку, що від неї всі дами позатуляли собі вуха: «Фальштраф! Фальштраф!» На що Фрост тільки посміхався в усі свої три жовті зуби, обертався і показував язика. Вчергове, обернувшись на не зовсім вдалому відрізку траси, він зачепився ногою за купину і якийсь час іще проїхав на своїй тачці, головою у вантажі та ногами догори, а потім увесь цей людино-тачко-гній полетів на землю в районі другої бігової доріжки. Помітивши таке несподіване, але цілком заслужене щастя, Дядько видав войовничий клич гугенотів – це плем’я одних французьких індіанців – й припустив навскач, практично обігнавши свій візок. Це прискорення коштувало йому золотої медалі, або чим він там себе збирався нагороджувати за перше місце, тому що коли Дядько програє у таких змаганнях, часто сам будучи їхнім організатором, до нагородження справа зазвичай не доходить. Так от Дядько звичайно ж теж упав, причому врівень із Фростом. Деякий час вони ще повзли наввипередки, але незабаром тачки, що вчепились їм у руки, а так само стадо неандертальців, що промчало повз них, і табун коней, що іржали зусібіч, остудили їхній спортивний запал. Віддихавшись, обидва старі пердуни спробували підвестися, причому вдалося це лише одному і це був не Дядько. Він знову впав у переорану тачками та ногами, а також добре удобрену гноєм землю, схопився за ногу і скрикнув непристойним словом.

– Перелом, – одностайно констатував нашвидку зібраний науково-медичний консиліум із усіх присутніх глядачів тачкового забігу.

– Ні, – академічно парирував Дядько. – Я не чув хрускоту!

Під впливом його авторитету єдність у лавах різко випарувалась і намітився розкол. Половина родонаселення – в основному зневірені домогосподарки, визнавали в Дядькові довічного інваліда. Інша половина, що в основному мочилася стоячи і сміла перечити першій тільки на людях, негативно хитала головами, навперебій пригадуючи історії про стрибки з комори, не розкриті парашути і танці того ж вечора за активної участі нижніх кінцівок. Дядько продовжував лежати.

– Це точно перелом, – прорік, врешті-решт, Фрост, який фізично не міг опинитися на дядьковому боці.

– На спір! – це вже Дядько.

– Десять доларів, що ти каліка! – прийняв виклик Фрост.

– Згоден, – це Дядько. – Хоча якщо сперечалися з приводу твоєї інвалідності, то я переміг би навіть без проведення розтину! – Дружний регіт із нашого боку. – Потрібно перевірити, – прорік Дядько, як і до цього, лежачи на купі гною та потихеньку там вже обживаючись. – Експеримент! – не закушуючи, вів далі мовлення на своїй хвилі головний учасник сьогоднішнього вечора, якому було не звикати до цієї ролі.

Великий трактор із червоним дахом підігнали швидко. Несміливі пропозиції типу: «Може, все-таки рентген…» – було швидко затюкано тими, що бажали гострих видовищ, і їх аргументами: «Їхати довго… Всі лікарі шахраї…» та інше. Дядька та його поки ще не занадто травмоване тіло розклали на більш рівному місці з м’яким ґрунтом. Я разом із Дядьком дивився той рекламний ролик за участі подібного трактора та лампочки, яку чарівно видобували насамкінець із-під його коліс, тому я, як і він, не сумнівався в благополучному результаті експерименту.

Дядько особисто командував власною стратою, звелівши трактористу проїхатися для початку по хворій нозі, щоб переконатися, що вона зовсім не хвора, а потім уже братися за здорову. Після першого проїзду сільгосптехніки по власній кінцівці Дядько знепритомнів зовсім ненадовго, це його, звичайно, трохи стривожило, але не зупинило, і він вирішив усе-таки для порівняння проїхатись і по здоровій, щоб уже напевно! Після другого проїзду Дядька вже вирубало надовго, і партія його прихильників швидко втратила позиції в обох палатах, а її лідера через кілька годин було нарешті доставлено в лікарняну.

– Навіщо ви катували старого? – це було перше запитання, задане черговим лікарем. – Невже цей чолов’яга зміг стільки наскладати і так добре заховати, що йому довелося ламати ноги в трьох місцях? – це були його наступні запитання, і поки Дядько був у відключці, його дух однаково підтримував у нас силу гумору через вуста цього молодого хірурга.

Дядька виписали вже наступного дня по обіді – лікарняний персонал у змові з хворими звернувся з відозвою до головлікаря, пообіцявши, що вони всі помруть і позвільняються, якщо цей старий зануда залишиться в клініці ще хоч на годину.

На цьому я, мабуть, перерву свою тривалу розповідь про свого Дядька, що й так неабияк стомила читача своєю персоною. Але, можливо, ми до нього ще повернемось, якщо раптом нам стане нудно на сторінках цієї книги…