Розділ третій

Не кожен дядько гідний окремого розділу та ще й з епіграфом…

Отже, при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зізнатися, що я згадую його не тільки після цього слова, але і після деяких інших слів, а іноді й просто так, але сьогодні він мені згадався саме після цього. Я можу вам трохи розповісти про нього. Хоча я можу розповісти і багато – там вистачить на цілу книгу і не одну, але, я думаю, що і невеликого знайомства з моїм дядьком буде для вас цілком достатньо, він уміє досить швидко втомлювати, навіть у переказаному вигляді. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» і неодмінно з великої літери. Хоча він дійсно доводиться мені рідним дядьком, і я прекрасно знаю, як його ім’я, але не згадуватиму його всує, а просто шанобливо називатиму його Дядько…

Так от, мій Дядько полюбляв жартувати. Ні, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашій місцевості, таких як дружний регіт із героїв тупуватих комедій, що падають у калюжу, або підсипання несмертельної дози стрихніну в суп сусідові, коли ви у нього в гостях. Ні, мій Дядько вмів жартувати по-справжньому! Він був творець! Ущипливі слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Він умів жартувати з усього і всіх, не зупиняючись ні на мить. Не те щоб Дядько намагався все висміяти, ні – він просто не міг сприймати світ серйозно, як сприймаємо його ми з вами. Він говорив: «У житті взагалі практично не буває серйозних речей: над чим бідкаєшся сьогодні, завтра вже сприйматимеш спокійно, а післязавтра розповідатимеш, як анекдот. Так чому ж не сміятися відразу?»

Дядько до всього ставився з іронією. Іноді легкою та ледве помітною, іноді з навмисно грубою жовчю, але і ця жовч була сама по собі смішною, не тільки як критика по відношенню до кого-небудь, а просто сама по собі, така собі виставкова жовч у банці.

Всі люди, які оточували Дядька в різний час доби – будь то вечір або день, одна або сто осіб, усі вони зазвичай перебували в стані від кольок різної глибини та різкості до шоку середньої тяжкості в залежності від ступеня своєї підготовленості та градуса дядькового запалу в цей момент. Він ніколи не грав на публіку. Ніколи нікого не намагався смішити – він не був веселим добродушним клоуном із червоним носом і плоским глуздом. Він не працював на публіку, але мав потребу в ній. Дядько майже ніколи сам не сміявся над своїми жартами, навіть якщо народ навколо лазив рачки і благав про пощаду. Його обличчя завжди зберігало подобу маски, і цей контраст між запальним гумором і меланхолійно-відчуженим виразом обличчя створював іще більший резонанс у громадянах, які до того часу вже перестали лазити рачки, а просто здригаються в конвульсіях на підлозі.

Дядько ніколи не повторювався. Він вважав, що жарт, повторений двічі, перестає бути смішним. Щоправда, був і такий особливий розряд жартів, за визнанням самого Дядька, вся принадність яких полягала в їхньому постійному повторі та частому вживанні. Деякі були у Дядька завжди під рукою, решта просто валялися в передній кишені. Наприклад, його улюблений прикол про час. Завжди в будь-який час року, доби, розташування планет відносно Землі та Місяця, щодо припливів і менструального циклу, на запитання: «Котра година?» Дядько незмінно відповідав: «Пів на другу». Голос у нього завжди був впевнений і чіткий, такий міг би бути у лондонського Біґ-Бена, якби той умів говорити. Рідні вже так давно звиклися з цією часовою дядьковою константою, що перестали звертати на неї увагу. Чого не можна сказати про незнайомців, які бажали іноді ознайомитись у Дядька з їх розташуванням у часовому відрізку григоріанського літочислення і завжди одержували авторитетну відповідь: «Пів на другу». Декого це вводило в такий жах, що вони починали рухатися швидше фаворитів на скачках, на яких вони мали необережність запитати у респектабельного пана: «Котра година?» Потім жертви дядькового літочислення зазвичай підкидали вгору квитки зі ставками й ув’язненими в них залишками сімейного бюджету та швидше, ніж ті встигали опуститися на землю, щоб бути підібраними вдячними дядьковими племінниками, терміново відступали з іподрому, придумуючи на ходу для своїх жіночок несамовиті історії з життя викрадених гаманців.

Отже, Дядько ніколи не повторювався, але зерна його таланту іноді давали сходи на благодатному ґрунті штату Канзас. Заїхавши бувало в яке-небудь зубожіле містечко до своїх давніх знайомих на кілька пляшечок досить міцного чаю, Дядько міг почути жарт, із якого він міг і сам посміятися від душі. Причому не просто жарт, а цілий культ, пласт гумору, який виріс явно з якогось старого приколу, обріс подробицями, варіантами, шарами і черепашками, будучи при цьому одним із основних стрижнів місцевого фольклору. Дядько як щирий цінитель і знавець гумору неодмінно цікавився історією походження кожного перла. Звичайною відповіддю на це було коло здивованих облич і розведених рук мешканців цього конклаву: «Мовляв, це ти сам так пожартував багато років тому, коли був тут востаннє. Нам жарт дуже сподобався, ось ми і розвинули його!» Дядько, який дійсно забував майже всі свої вибрики хворого розуму вже наступного дня, незмінно всміхався в таких випадках, злегка піджартовував із послідовників, які оточували його, від чого останні починали почуватися генетично зміненими продуктами, і потім обдаровував їх черговими порціями нового компосту і до кінця вечора ніжився під покровом древа вибуялого жарту, кинутого ним у благодатний ґрунт, під побожні трелі місцевих мешканців.

Один із шанувальників дядькового таланту, який умів говорити, читати і записувати свої дрібні гадки в іще більш дрібний блокнотик великими літерами й через те іменував себе письменником, довго пропонував Дядькові написати книгу, ну або хоча б дозволити йому записувати дядькові жарти та використовувати їх у своїй книзі. Зробити це без дядькового дозволу прибічник не наважувався, оскільки це загрожувало відлученням від церкви шанувальників таланту Великого Смішного. Але Дядько завжди відмахувався від його пропозицій, ніби віником од мух: «Це буденно, нерозумно і нецікаво».

– А якщо ваші жарти раптом використовуватиме хтось інший? Якщо він напише книгу і заробить купу грошей? – не вгамовувався писака.

– Ну заробить і чорт з ним! Підхопить він кілька моїх жартів і носитиметься з ними, як убогий з цукеркою, що з того? Цукерку він свою з’їсть, гроші мають властивість закінчуватись, а мій гумор завжди зі мною! – У цьому місці він зазвичай ляскав себе по неосяжному животу, і всім відразу ставало зрозуміло, де у Дядька живе його колекція сміху і що вистачить її ще надовго. – Він підхопить кілька вуглинок біля мого багаття і гріється ними все життя, вони охолонуть, а нових йому взяти буде ніде. А я як діючий вулкан, що обдаровує навколишніх вічним вогнем, лавою і посипає їх голови попелом. – Потім Дядько зазвичай починав гиготіти демонічним реготом, ви не звертайте уваги, в геніїв часто не всі вдома, а хто вдома, ті звичайно голодують. Родина Дядька не виняток, – якби він займався її прохарчуванням і проживанням, то цей осередок суспільства був би вже давно і надійно закопаний на глибині шести футів у дерев’яних скриньках.

Життєзабезпеченням у дядьковій родині займалась, як і в більшості сімей, його дружина – тітонька Джинджер. Вона мала невеликий, але достатньо успішний магазинчик, який годував не тільки її, Дядька, все їхнє потомство, але ще з десяток дрібноспоріднених дармоїдів, включаючи мене самого.

Сам Дядько за своє життя змінив близько мільйона професій. Він змінював їх так швидко, що, не встигаючи як слід приміряти на себе одну шкуру, вже ногами влазив у наступну. Наприклад, виходив він зранку з дому влаштовуватися теслею, приходив у пожежне депо, вступав туди на службу диспетчером і після підозріло швидкого повернення додому думав уже про кар’єру моряка. Ніч, проведена за штудіюванням морського атласу та розкурюванням люльки, виливалася в похмурий ранок, морську хворобу та думки про кар’єру хлібороба.

Іноді Дядько досить сильно захоплювався і його вистачало на кілька днів зосередженої співпраці з якимось одним видом людської діяльності. Але тоді вже коротким ставало терпіння роботодавців, бо такого напливу раціоналізаторських пропозицій не міг витримати і переварити жоден мозок у світі, у тому числі й Ейнштейна, і самого Дядька. Причому мозок останнього і не замислювався про обробку своїх ідей, він їх просто виголошував у Всесвіт. Думка про те, що Космос вирішить одного прекрасного для всіх дня помститись і поверне всю цю маячню назад у голову першоджерела, Дядька не лякала.

Коли список вакансій і варіантів працевлаштування в нашому і всіх сусідніх містечках закінчувався і Дядько був не в настрої заходити на чергове коло, а нерозтрачена енергія ще вирувала в його самоварному тілі, то він брався за створення принципово нових професій і родів занять в історії людської цивілізації. Позаяк тітка Джинджер раз і назавжди перегородила своїм двохсотфунтовим торсом і шестирозмірним бюстом шлях Дядька в дрібний і середній бізнес, що вимагав хоч найменших грошових вкладень (на великий у нього вистачало ідей, не вистачало кредитоспроможності, особливо після тієї дохлої історії з розведенням песця в умовах напівпустелі), то Дядькові нічого не залишалось, як періодично намагатися захоплювати неосяжний ринок із надання послуг для населення, що нічого не підозрювало. На жаль, більша частина потенційних, але недалеких клієнтів нашої найближчої округи не була готова до таких сміливих експериментів як: психоаналіз і персональний гороскоп для великої рогатої худоби або масовий гіпноз із психозом і поголовною здачею домашніх шкідників на справедливий суд господарів. Щоправда, ідея міжзоряної експедиції на Венеру 2024 року знайшла своїх прихильників у вигляді Малюка Кіда, довгожителя нашого містечка, першого і єдиного учасника цього сміливого і, очевидячки, дуже потрібного для всього людства проекту. Дядько завалився до Малюка просто на його дев’яносторіччя і вручив йому щойно виготовлений власноруч буклет, зроблений із розірваної коробки з-під відеокасети із зображенням Чейсі Лейн у досить відкритому зоряному костюмі з одного боку і намальованої фломастером ракети з крилами та пропелером з іншого, з підписом: «Лети або здохни!» Малюк відразу ж вибрав летіти і тут же зробив вступний внесок у розмірі $19,99. Наступного ранку все місто було в курсі цієї історії, а Малюка Кіда було успішно перейменовано на Астронавта Кіда, а потім на просто Астронавта. Наступні п’ять років на свої дні народження він справно отримував шоломофони та гермошоломи, штурвали та шматки обшивки «Челленджера», каністри з авіаційним бензином, консерви з терміном зберігання більше тридцяти років, а також обважнювальний водолазний пояс, аби не так бовтало в невагомості, а також весь інший непотріб, який йому неодмінно знадобиться в польоті. Ініціатором більшості подарунків, як неважко здогадатися, виступав сам Дядько. Але, на жаль, для оточення і, напевно, на щастя для самого себе, Малюк Кід, він же Астронавт, зрештою вирушив у подорож до зірок без нічого, прихопивши лише свою душу в жовтні 1995 року. На могилі ж із його тлінним тілом лежить скромна пам’ятна плита: «Тут спочиває Малюк Кід, перший і єдиний астронавт нашого міста».