Мама, тато, бабуся і Київська Венеція
Ліна народилася в сім’ї вчителів. Батько її, Василь Григорович, хоч і був молодим, працював директором школи №55 у Києві на Шулявці. Але його за рознарядкою відправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брід (нині – Кам’янобрідський район Луганська). Він викладав там історію і математику (які різні предмети!), його дружина викладала там само. Жили разом в кімнатці при школі.
Уперше на батька донесли 1930 року. Після згортання політики українізації, яке почалося 1929 року, національна інтелігенція була під особливою підозрою. Чоловік начитаний, знає багато мов, гострий на язик, він якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, і про життя говорив, набалакав на ті часи зайвого. Після чого до батька прийшли з обшуком і допитом. Під час обшуку енкавеесники шукали, де підозрюваний «зберігає зброю». «Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимісячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Українкою: «Вигострю, виточу зброю іскристу, / Скільки достане снаги мені й хисту». Саме такою зброєю, відточено-гострою, стала згодом поезія Ліни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекісти. «Це ви знущаєтеся з мене», – відповів Василь. «Його забрали. В рік мого народження, мені було місяців сім. Вважається, що 37-й був роком арештів, насправді ж арешти почалися значно раніше»28, – сумно резюмує поетеса.
Через тринадцять місяців Василя відпустили. Він, уже мічений владою, насилу зміг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадійність» знову її втратив. Після цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економістом в облнаросвіту, де його за любов до шахів прозвали Ботвинником. Ліна згадувала, що в ті часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архітектор, історик, мистецтвознавець. Він приходив до них додому на Труханів острів грати в шахи.
Повстенко відомий тим, що 1941 року врятував від руйнування Софію Київську. Коли радянські мінери приїхали, щоб закласти вибухівку під святиню, він керував тоді цим об’єктом і сказав, що під храмом немає підвалів. Часу було обмаль, і мінери поїхали, не перевіривши його слова. 1944 року, під час відступу німців, Повстенко поїхав до Словаччини, потім до Німеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речі, брав участь у добудові Капітолію. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софії у Києві».
1930 року побувати на допитах довелось і матері, Зінаїді Юхимівні. Допитували її за звичайною чекістською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вічі… Не заарештували. Однак із такими хвилюваннями мама вирішила відправити Ліну від гріха подалі – до бабусі, у Ржищів.
Мама Ліни, як і батько, теж була неординарною людиною, жінкою, «зітканою з поезії, з музики». Вона закінчила Ржищівську гімназію. Збереглося фото з її викладачами: елегантні вчительки, чоловіки всі у краватках, деякі з метеликами. Розглядаючи його, Зінаїда Юхимівна плакала – більшість із цих людей було репресовано.
Вони з батьком познайомились у Ржищеві, в аматорському театрі, де разом грали.
«Мама за природою своєю була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво <…> Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина — то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу»29.
Важлива деталь. Мама іноді брала Ліну з собою до університету. І та на все життя запам’ятала, що викладачі, професори говорили українською мовою. Так, у найтемніші сталінські часи – і українською. І нікому це не видавалося дивним. Хоча вже в школі на Трухановому острові, де навчалася Ліна, ситуація була іншою. Вчителі говорили українською, діти на уроці – теж. Але на перервах учні в основному «балакали» російською…
Труханів острів і… школа? Так. Нинішній Труханів (який у Києві завжди на виду) настільки не схожий на те, що було там до війни, що потрібно зробити невеликий історичний екскурс.
У другій половині XIX століття на вигідно розташованому Трухановому острові з’явилися майстерні пароплавного магната Давида Марголіна. Люди, які працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, і лише зрідка – кам’яними. На найвищому пагорбі острова поставили церкву Святої Єлизавети і училище, побудовані коштом освіченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжі за європейською модою, першими – кайзерівські солдати, що увійшли до Києва за держави гетьмана Скоропадського.
Головна зміна, що принесла на Труханів острів радянська влада, – це занепад церкви (а потім – її розбір на каміння) і реорганізація училища в школу з гарним номером 100 (саме в неї піде семирічна Ліна). У другій половині 30-х острів являв собою окреме автономне містечко навпроти великого Києва, що зовсім недавно став столичним. Пішохідного моста не було, з Києвом острів’ян з’єднував старий кораблик на ймення «Парубок» і власні човни, які були практично в кожній родині. Коли лід був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надійний льодостав на лід кидали дошки і так ходили.
Під час повеней острів заливало – часом під самі дахи (спеціальна червона позначка нагадувала про найсильнішу повінь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий міський пейзаж двоповерхової дерев’яної дніпровської Венеції. У пору повені сусіди з нижніх поверхів із найціннішими речами тимчасово переселялися на верхній. У «високу воду» до школи дітей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклізмів у жителів селища вироблялося особливе «відчуття ліктя». Сьогодні ти комусь допоміг, завтра – тобі допоможуть. При всьому тому і курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихідний день відпочити на тутешній пляж приїжджали і кияни. А у труханівців він завжди був «під рукою».
Тож уявіть собі цю атмосферу. «Усе махало крилами і веслами». Річка, пляж, романтичне відчуття острова, але при цьому – близькість столиці. Незвичайний міський пейзаж селища – з палями, містками, галерейками і терасами. Життя в біологічних ритмах природи – льодостав і льодохід, паводки і повені. Почуття небезпеки, яке лоскоче і в той же час – єдність із природою Дніпра. Тож не дивно, що Костенко згадує про Труханів острів із винятковою ніжністю: «Це був дивовижний острів, весь — як у срібному персні, обнятий двома рукавами Дніпра. Тоді там береги були чисті, пісок перемитий повенями, ми жили на вулиці Набережній, візаві з Києвом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»30.
І ось тільки тепер ми можемо зрозуміти всі деталі картини, промальованої Костенко у вірші «Я виросла у Київській Венеції». (До речі, в «Насолоді» у д’Аннунціо Венеції немає, але є Венеціанська площа – одне з найкрасивіших місць вічного міста.) Так, це був дивовижний український варіант Венеції, хай не такий багатий і аристократичний. Зате – молодецький і відчайдушний, що вміє і попрацювати, і відпочити. А ще – дає відчуття свободи, окремості, таке рідкісне в умовах радянської влади кінця 30-х – початку 40-х.
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах31.
«О, як було нам весело, як весело!» Легко і весело. Дружби, дражнилки, сварки, бійки. Перше освідчення – коли красень Женя і товстий Юра, що сиділи на задній парті прислали спільну записку: «Ліно, ми тебе любимо!» І дитяча мрія про політ. Одного разу вона обернулася стрибком із великої вишки: так, як це робили досвідчені стрибуни-плавці, склавши руки перед собою. Того разу Ліна мало не потонула, вже і різнокольорові кола перед очима попливли. Але нічого, обійшлося – випірнула.
Іншим разом мрія про політ поєдналась із пропагованими можливостями техніки – літаки, парашути. Стрибок із парашутом? Чом же не спробувати! Ліна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозуміла, що вигляд у неї неправильний – чорний. А парашути, як усім відомо, білі! Тоді обідрала непотрібну чорну тканину і обшила каркас білим простирадлом. Тепер порядок. Забралася на горище і стрибнула вниз… Забилася, звичайно, сильно. Але не плакала. Адже бабуся вчила, що прийде дід Ревило, сховає в торбу та понесе.
Так Ліна, бешкетниця і читачка, все росла, росла…
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…32
(Так, згідно з легендами, у острова була давня історія. За однією з версій, назва його – від половецького хана Тугорхана (Тугоркана). Начебто тут наприкінці XI століття була резиденція його дочки – дружини київського князя Святополка Ізяславича.)
Але це літній пейзаж острова. А ось вам зимовий:
Труханів острів. Крига, крига, крига.
Напровесні дрейфуючий Дніпро.
Дитячий спорт – хто далі переплигне
по тих крижинах. І ні думки про
якийсь там страх. Це нам було театром.
Який глядач, поглянувши, не зблід?
Веселий час – між кригою і катером,
коли вже рушив непорушний лід.
О небезпека, програна, як гами!
Чим не фіґурні танці на льоду?
І голос мами, тоскний голос мами.
І мій дзвінкий, розхристаний: – Та йду!..33
Дитячі ігри, відчайдушні, безрозсудні. Стрибки – страшніші, ніж із парасолькою-парашутом. Невіра в те, що в світі є смерть. А тим часом її залізне колесо знову наближалося до Дніпра.
Весна 1941 була прекрасною. На день народження Ліні подарували гітару, красиво зав’язану, як годиться, оксамитовим рожевим бантом. Вона так мріяла навчитися грати на ній (як там – «дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами»), і навіть починала вже щось бринькати. Літо теж починалося чудово. Особливо 22 червня – якраз у мами день народження. Бабуся (вона теж переїхала до Києва, продавши хатку в Ржищеві) збиралася пекти традиційний високий пиріг у «чуді»34. І раптом – новина про війну. Ліна принесла її від сусідів, куди побігла до подружки. Батько спочатку не повірив, розсердився – думав, дурні жарти. Взяв відро ніби по воду, пішов до колонки, перевірити ще раз. Повернувся похмурий. Усе правда – війна.
О проекте
О подписке