А ось Ліні – п’ять років. І вона вже не просто шура-бура, а шура-бура, яка вміє читати!
Буває часом дивне відчуття, —
що час іде, а я собі окремо.
Мені п’ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь…14
Дівчинка читає Альфреда Брема. Що саме – не уточнено, але майже напевно це «Життя тварин». Знаючи про це, вже і на попередній віршований фрагмент дивимося інакше. Так ось звідки там і лев, і крокодил! І не випадковим словом – а розгорнуто: «Повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовті береги / Лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги».
Брем розширює її погляд, її горизонт, небокрай, роблячи його безкрайнім. При цьому казка ніби поєднується зі строгим знанням (нехай і поданим у науково-популярному вигляді). І ось вже камені на притоці Дніпра, Легличі, що тече крізь Ржищів, – не просто камені, а стадо тропічних звірів, яке живе у злагоді з українськими волами і лелеками. (Ось тільки шуліки вбитого шкода.)
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер і кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.
Виходили з річки і дуже чомусь ревли.
І падали груші, і звались вони бергамоти.
Воли ремигали, і звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,
І пирхали важко рудими ніздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,
Убитий шуліка чомусь між камінням плив…15
Утім старожили Ржищева розповідають, що в цьому вірші справа не тільки в Бремі та дитячій фантазії. Лазеньку на березі Леглича поставили біля порожистого місця – там течія обтесала камені до гладенької округлості, так що всі, а не тільки Ліна, називали це місце «бегемотиками». Щоправда, у віршах вони виростають до бегемотів і оживають: ревуть ночами та випивають річку влітку. Що Ліна Костенко пам’ятає ім’я річки, не є дивним. Хата, в якій вона жила, стояла якраз на березі Леглича. (До речі, Ржищів за формою схожий на кривувато виписану літеру «Т»: він витягнутий уздовж річок – Дніпра та Леглича, що впадає в нього.)
Одного разу Ліна, ще маленькою дівчинкою, яка не вміє плавати, стала рятівницею. Тонув, як потім виявилося, сусідський хлопчик Віталик, молодший за неї. Але Ліна про все це не знала, коли почула крик листоноші, що йшов повз неї: «Рятуйте дитину!» Не роззуваючись, скотилася по схилу, в бур’янах і колючках, і шубовснула у воду. Згадала (чи вичитала?), що потопельників треба хапати за волосся. А він-бо стрижений! «Чорнява голівка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому місці глибоко, немає дна під ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання — тисну на груди, а йому з рота — фонтанчиком вода. То я схопила його і потягла до дорослих»16. Дотягла. Пора була під осінь – прохолодно, вечоріло рано. У двох дворах, рятівниці та врятованого, розвели багаття, дітей укрили ковдрами. А якщо вже багаття, жар, то і спекли щось – і вже передають з рук у руки печену кукурудзу та картоплю.
…Але не тільки Брема читала юна Ліна. У неї була «багатюща дитяча бібліотека», – вся, як вона каже, тодішня дитяча лектура. Однак шкода, що одного разу бібліотеку, підвішену в сараї в кошику, з’їла коза. Лише одну книгу вона відмовилася спожити – некрасівського «Діда Мазая». Цікаво, що прочитавши її, дівчинка зрозуміла майже все – крім якихось «дупелів», яких стріляв Мазай вже у другому рядку мініпоеми. Що цікаво, три кузини цього слова теж не знали, хоча, як окремо зауважує Костенко, були начитаними, ерудованими.
«Три кузини», двоюрідні мамині сестри, взагалі посідають значне місце в її спогадах. У Ржищеві Ліна була і під їхньою, а не лише бабусиною опікою. Три сестри дуже полюбляли квіти, вирощували їх у саду, тому опис-представлення також стає схожим на казковий:
Немов чарівні декорації —
жасмин, троянди і бузок.
Кузини мамині, три ґрації,
як три принцеси із казок.
Які ж були вони вродливі,
три Лади-Либеді тоді!
І трішки-трішки вередливі,
і дуже-дуже молоді.
До них у гості ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод!17
За словами Костенко, краса «трьох принцес» була дуже різною: «Одна епічна красуня, важкувата і волоока, за деяку манірність її в нас називали “Пуркуа". Друга — весела, жвава й дотепна, працювала на телефонній станції. Третя — класичний тип Попелюшки, тиха і непомітна, красуня, коли придивишся»18.
Була, щоправда, і четверта сестра, Сусанна. Про неї Ліна Василівна згадувала рідше і окремо від «трьох кузин», по-перше, тому що жила вона в Києві і приїжджала до Ржищева тільки влітку, по-друге, бо загинула під час війни. Але в дитинстві ця кузина теж справляла величезне враження на дівчинку – адже Сусанна була художницею! Вона ставила в саду мольберт і писала акварелі – бузок, троянди: «Виходила вранці в тумані — вся в бузковому між бузків. Я залягала в траві й чекала, коли вона з’явиться. Це називалося — побачити тітку в тумані. У мене збереглася одна її акварель»19.
Забігаючи наперед. Шестирічною Ліна з бабусею переїде жити до мами з татом до Києва. Але влітку, на канікули, вона часто навідуватиметься до Ржищева. І ось поки мама говорила про щось із сестрою, дев’ятирічна Ліна брала з припічка біля печі й читала зовсім вже дорослі книжки: «З того всього я мало тоді розуміла, хіба що вкрай здивувалася, чому Д’Аннунціо подобалися жінки з низьким лобом. А з Фройда ніяк не могла втямити, що таке “тотем” і “табу”»20.
Зупинимось і замислимося. Нас дивував факт, що п’ятирічна дівчинка читала Брема. А як вам те, що в дев’ять дитина читає Фройда і д’Аннунціо?! Нехай навіть, що природно, мало що розуміла з прочитаного. Але щось найпростіше все ж розуміла. А якщо і не розуміла, то все одно – засвоювала, «записуючи» в підсвідомості, «на підкірці». Важливо розуміти, що це не казус, не курйоз, а дуже важливий факт для розуміння умов становлення особистості Костенко.
За наведеним спогадом навіть можна відновити, які книжки «підчитувала» дівчинка за кузинами. Що стосується Зиґмунда Фройда, – це «Тотем і табу»21 (перше видання німецькою – 1913 року). У цій праці мислитель-психолог розвиває свою теорію походження релігії та моралі. І вже якщо Ліна каже, що ніяк не могла зрозуміти, що таке «тотем» і «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозуміла. Спробуємо припустити, що могло привернути увагу дитини в цій книжці. Найімовірніше – її остання третина, де багато говориться про дитячу психологію, про спостереження дитини за домашніми тваринами: кіньми, собаками, кішками, а також – мешканцями курника (курка, півень, курча). Там у Фройда, до речі, миготять і такі рідні слова – «три кузини». Безсумнівно, якийсь слід у пам’яті таке читання все ж залишало – розуміння того, яким є складним і цікавим навколишній світ. Світ, у якому навіть за такими буденними кицями та курчатами криються якісь не цілком іще зрозумілі глибини. Не так вже й важко ідентифікувати і читаний школяркою Ліною твір Ґабріеле д’Аннунціо. Це роман «Насолода» (1889). Дівчинка дивувалася, що автор із захопленням описує «жінку з низьким чолом». Ось ці рядки в романі д’Аннунціо: «Воістину, вона була ще спокусливіша, ніж тоді. Якась пластична таємниця її краси стала ще темнішою та захопливішою. Її голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподібними бровами, відзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»22. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллі, але жінка уславлювана і шанована ним.
У переказі це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусі, до речі, Петро Чардинін зробив дореволюційну екранізацію «Хтивості» у 1915 році). Але тут мова йде про літературу зовсім іншого ґатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунціо, написаний ним у 25-річному віці, став ключовим текстом італійських декадентів, естетичним маніфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирічна дівчинка не могла по-справжньому зрозуміти й оцінити декадентський роман д’Аннунціо. Але, з іншого боку, так само безсумнівно, що опорні смисли цієї книжки у неї в душі залишилися – повага до жінки, культ краси, захоплення вічним Римом (який до речі, відіграватиме таку велику роль у житті її дочки й онучки).
Звідки ж узялися такі книжки у тіточок? «Може, зі старих, недознищених радянською владою бібліотек»23, – припускає Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвідомити, осмислити сам факт наявності такої бібліотеки в будинку, де виховувалася Ліна; саме коло її спілкування – три тітоньки, які читають такі книжки; всю її в широкому значенні сім’ю, в якій не боялися зберігати такі видання. І все це – не забуваймо! – в середині страшних для України 30-х років, адже для радянської влади того часу Фройд і д’Аннунціо були украй сумнівними авторами.
Для початку зазначимо, що батьки Зиґмунда Фройда мали пряме відношення до України. Сім’я його батька до переїзду у Відень жила в Галичині, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесі (в тому ж «Тотемі й табу», наприклад, є достатньо лікарських випадків із Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорій Фройда, вбачаючи в них матеріалістичне пояснення поведінки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У країні відкривалися відповідні наукові підрозділи (психоаналітичне товариство при Наркомосі, психоаналітичний університет). Але після широкої дискусії в середині 20-х років теорії Фройда оголосили ідеалістичними, несумісними з марксизмом, а психоаналіз було розгромлено.
У чомусь схожою була доля і спадщини д’Аннунціо. Перш за все, варто відзначити, що до його творчості з великим інтересом ставилася Леся Українка. Вона ще 1899 року підготувала для засідання Київського літературно-артистичного товариства глибоку доповідь «Два напрямки в новітній італійській літературі (Ада Неґрі і д’Аннунціо)». Наступного року статті Українки, зроблені на основі цієї доповіді, вийшли відразу в декількох журналах. По суті, біля витоків «д’аннунціоманії», що сколихнула Російську імперію і тривала до початку 1920-х років, стояла саме Леся Українка. І вже після неї хвиля ця захопила російських поетів – Брюсова, Блока, Цвєтаєву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому сліду викривав сумнівну сутність італійця (стаття «Дещо про філософію “надлюдини”»), він посилався саме на матеріал і переклади Лесі Українки.
Ставлення до д’Аннунціо за радянської влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його і затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республіка Фіуме – сепаратистське утворення, що існувало кілька місяців у місті Рієці, д’Аннунціо був його диктатором). Але, з іншого боку, в першій половині 1920-х д’Аннунціо ще сприймався багатьма як військовий герой, бунтар і навіть, узагалі революціонер. Лише десь із 1925 року в СРСР остаточно розібралися, що це не та революція, не «червона», а «чорна». Після чого поета-письменника і недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, і майже забуто – аж до початку 1990-х.
Два тільки імені, Фройд і д’Аннунціо, але наскільки ж вони поглиблюють розуміння того, в яких умовах росла і розвивалася Ліна Костенко! 1930-ті роки. Радянська влада все жорсткіше брала під контроль письменство і книговидання. Після створення 1934 року Спілки письменників СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Ліна тим часом росла в дещо іншому світі посеред іншої літератури, у родині українських інтелігентів, чиє становлення відбувалося на хвилі «українського відродження», українізації 1920-х років. Це люди, що в ринкові непівські роки купували та зберігали не простенький масліт, якихось «Місс Менд» і «Острів Ерендорф», а літературу вищого зразка – як художню, так і, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати і читати таку літературу в роки страшних репресій. Аж до 1939 року, коли їх читала 9-ти річна дівчинка!
…Але повернімося до маленької Ліни, її «чарівних декорацій» – принцесиних квітів і казкових садів. Тітоньчин сад, за її словами, «був найтаємничішим»: «Там були хмари бузку і неймовірні троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала нові сорти, а може, сама й давала їм імена – “Мона Ліза”, “Цариця Тамара”, “Анна Кареніна”. Навіть варення варили з троянд»24. Чи не правда, після цього зрозумілішим стає буяння цвіту (не тільки кольорів, а й квітів) у її поезії. Троянди, бузок, айстри – не злічиш їх!
Але не забуваймо і про бабусин сад. Прагматичніший, бо в ньому більше фруктів. Вишні, яблука, груші різних сортів, у різну пору – цвітіння, дозрівання, опадання листя. Ними теж наповнена поезія Костенко. «Стояла груша, зеленів лісочок. / Стояло небо, дивне і сумне. / У груші був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»25.)
Однак при цьому в розмові з дочкою Костенко уточнювала, що квітковий «Бузиновий цар» із вірша, який дав назву всій дитячій збірці 1987 року, жив усе ж таки не в тітоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустіших заростях, куди їй забороняли ходити. Але вона ходила і бачила – по-справжньому бачила! – його очі, що світилися з пахучого бузку.
У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ïй грає на дуду,
Подивлюся я пiду.
Баба каже: – Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!
Я кажу ïй: – Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грає в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.
А навколо ходять в танцi
Квiти – всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.
Є у нього для настрашки
Славне воïнство – мурашки.
Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.
Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.
На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхається менi!26
Коментуючи інші свої рядки «А в сні далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя із вічності пливу», поетеса пояснювала, що магія цього відчуття – єдності дитини, нової душі, що з’явилася на світ, із усім світом природою – особливо гостро проявляється, якщо «дитина виростає там, де все росте, цвіте, де все циклічно змінюється». (І далі в своєму діалозі мати і дочка, Костенко і Пахльовська, помітили, як із «наддніпрянських садів» Ліни виростають філософські сади Ліни Василівни. Грецький сад, як місце Аристотелевих діалогів, барочні італійські сади та французькі сади Ле Нотра зі «Снігу у Флоренції», збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонські «сади Семіраміди» із «Записок самашедшого».)
Завершуючи тему «магічного реалізму». Ржищів став для Костенко асоціюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусі, що вміла витончено опредметнити казку, зробивши її частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусідському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що їсть, як виявилося, не тільки кленові листочки, а й книжкові аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилиці і починає ворушитися, коли дівчинка говорить неправду, – для Ліни тоді це все були реальні істоти, а не абстрактні образи. Поетична магія життя.
Але були в українському Макондо і свої страхи, жахи, невідомі колумбійцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищеві було легше – це все-таки не село, а містечко, тут були якісь підприємства, а значить – більше шансів вижити. Але далі – на дорогах до Києва, лежали і вмирали від голоду люди, українські селяни. Ліна Костенко відтворила цю картину, описану її матір’ю, в «Марусі Чурай»: «Лежать під лісом люди на траві, / на грудях склавши руки воскові, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напівукриті хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи іще живі?»27.
О проекте
О подписке