Володимир Великий

(народ.? – пом. 1015 р.)

Великий князь Київський, хреститель Русі.

«Подиву варте те, скільки добра зробив він Руській землі», – писав автор «Повісті временних літ» про князя Володимира Святославича. І справді, час його князювання – це розквіт давньоруської держави, зміцнення її міжнародного становища. При ньому розвивалися землеробство і ремесла, почала розвиватися й руська культура. Володимир заснував на Русі перші школи для дітей київської знаті, при церквах і монастирях почали збирати бібліотеки, з'явилися кам'яні будівлі. А прийняття християнства стало справжнім переворотом, що обновив Київську Русь і зміцнив центральну владу князя. Християнство принесло нову мораль і культуру і дало можливість руській державі на рівних увійти до числа найбільших і найвпливовіших країн Європи.

Володимир був незаконнонародженим сином войовничого Святослава, київського князя, який почав похід на хозар і на зворотному шляху з Болгарії в Русь був убитий печенігами. Матір'ю Володимира, згідно з літописом, була ключниця княгині Ольги Малуша. Її походження залишається загадкою. За версією академіка А. Шахматова й історика Д. Прозоровського, вона доводилася дочкою древлянському князеві Малу, який був причетний до смерті Ігоря і згодом сватався до Ольги. У світлі цієї гіпотези стає зрозумілим той факт, що, будучи рабинею, Малуша зуміла досягти такої значної посади при князівському дворі, як ключниця, тобто хазяйка ключів від усіх комор і начальниця над слугами. Імовірно, Ольга була незадоволена любов'ю сина до рабині, нехай навіть і знатного походження, тому й вислала Малушу в село Будутине, де в неї й народився син. Малолітній Володимир виховувався при дворі Ольги, під наглядом свого дядька Добрині. У сім років батько посадив Володимира намісником Великого Новгорода, де він провів близько восьми років, навчаючись тонкощів управління.

Після смерті Святослава між його дітьми почалася міжусобиця. Старший син Ярополк, посаджений на князювання в Києві, обурився через те, що брат Олег не виявляє йому належної поваги і не надсилає данину. 977 р. Ярополк пішов на брата війною і вбив його. У древлянській землі було посаджено намісника київського князя. Довідавшись про вбивство Олега, Володимир, як стверджує Нестор Літописець, злякався і втік до Скандинавії, а Ярополк заволодів і новгородським князівством. Проте за рік Володимир, найнявши за морем дружину і, ймовірно, пообіцявши воїнам багату поживу, повернувся до Новгорода, вигнав намісників Ярополка і наказав їм передати господареві: «Володимир іде на тебе, готуйся до бою з ним». Новгородський князь зібрався воювати з Ярополком, спираючись на союз з полоцьким князем Рогволдом. На це ж розраховував і його брат. І кожен із суперників намагався для зміцнення союзу посватати половецьку князівну Рогнеду. У цій справі поталанило Ярополку – законному київському князю, а Володимирові відмовили в досить образливій формі, що прискорило розв'язку конфлікту. Володимир блискавично зібрав військо і негайно рушив на Полоцьк. Напад був несподіваним для Рогволда. У результаті полоцький князь і його дружина були вбиті, а Рогнеду Володимир взяв за дружину, таким чином позбавивши Полоцьку землю самостійності і навіть автономії в складі утворюваної давньоруської держави. Згодом від цього варварського шлюбу у Володимира народилося шестеро дітей.

Підкоривши Полоцьк, молодший Святославич потім заволодів Києвом і розправився з Ярополком. Тепер ніщо не заважало йому сісти на престол. Сходження на князівський престол Володимира в столиці Русі, згідно з Іаковом Мніхом, відбулося 14 червня 978 р. У той час феодалізм у східних слов'ян лише зароджувався, активізувалося формування класів і посилилася соціальна поляризація. Держава перетворювалася на ранньофеодальну монархію з іще недосконалим механізмом примусу. Тому часто єдність величезної території трималася виключно на особистому авторитеті князя. Першим одноосібним правителем Руської землі літописець називає Ярополка, а Володимир іще більше посилив авторитарність князівської влади.

Сівши на престол у Києві, Володимир перш за все вирішив позбутися варязьких найманців, за допомогою яких захопив владу. Справа в тому, що варяги, повіривши у свою незамінність, повелися вкрай нахабно. Вони зажадали від Володимира накласти на киян данину на свою користь – по дві гривні з людини (1 гривня = 204,7 г срібла). Але Володимир зумів відправити варягів до Візантії і лише незначну їх частину ввів у ряди своїх дружинників. До візантійського імператора він направив послів із такими словами: «Ось ідуть до тебе варяги, не зважуйся тримати їх у столиці, інакше принесуть тобі стільки зла, скільки й мені, розсели їх по різних місцях, а сюди жодного не пускай».

Звільнившись у такий спосіб від варягів, Володимир у своїй зовнішній і внутрішній політиці став спиратися на дружину, що складалася переважно з русичів. Літописи зображують великого князя ідеальним дружинним командиром: «Володимир любив дружину і з нею радився про устрій і порядки землі і про війни». І такий стан речей був характерний для багатьох монархій Європи, що зароджувались. Адже родоплемінні пережитки були ще сильні, та й клас великих феодалів формувався, в основному, з тих же дружинників.

Свою державну діяльність молодий князь, як і його попередники, почав із приєднання до Києва східнослов'янських союзів племен, які або ще не ввійшли до складу держави, або відпали через смерть попереднього київського князя. Першою воєнною акцією Володимира став похід проти тулібів і хорватів 981 р. Їх тоді остаточно ввели до складу Київської Русі. Потім було придушено повстання в'ятичів і радимичів у 982—984 pp. Водночас були завойовані Закарпатська Русь і Тмутаракань. Під час правління Володимира всі основні східнослов'янські союзи племен було включено до складу держави. Процес утворення Київської Русі практично завершився. Кордони країни, в основному, збігалися з етнічними кордонами східнослов'янської спільноти. На сході Київська Русь досягла межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького і Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули і Південного Бугу.

Закінчивши збирання земель, видатний політик і адміністратор Володимир здійснив ряд реформ: адміністративну, військову, судову і релігійну. У період проведення адміністративної реформи з метою зміцнення центральної влади київського князя Володимир роздав удільні землі в управління своїм дванадцятьом синам. Таким чином ліквідувалася автономність удільних князівств і влада племінних князьків. Причому намісники розсилалися Володимиром у ті міста, що стояли на окраїнах Руської землі і вимагали захисту від зовнішніх ворогів, – Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, Володимир-Волинський. Великий київський князь міг усувати намісників за власним розсудом, запобігаючи можливості перетворення їх на удільних князів.

Для запобігання конфліктам і зближення з місцевою адміністрацією і боярами Володимир влаштовував у Києві так звані «Володимирівські бенкети» – бенкети, куди запрошувалися дружинники, бояри, знатні городяни і представники різних земель. Ці бенкети були своєрідними зборами, де проводилися консультації і приймалися важливі рішення.

Разом з адміністративною була проведена і судова реформа. Володимир Святославич хотів розділити «єпископський» і міський суди, розробивши закони, що регулювали відносини в суспільстві на основі звичайного усного права. Звід законів, названий «Статутом Земляним», був спрямований на зміцнення влади феодалів над общинниками-данниками, сприяв розвитку вотчинного господарства на землях, що перейшли під владу князя, і згодом ліг в основу першого письмового зводу давньоруського законодавства – «Руської правди» Ярослава.

Військова реформа Володимира замінила племінну організацію війська на феодальну, коли власники земельних наділів із прикріпленими до них селянами були зобов'язані виступати в похід у повному бойовому озброєнні на першу вимогу князя.

А воювати тоді доводилося багато. Протягом майже всього свого правління Володимир вів запеклу боротьбу з печенізькими ханами, орди яких кочували в Північному Причорномор'ї. Печеніги постійно робили набіги на південноруські землі, витолочували посіви, грабували й палили міста і села, убивали і брали в полон тисячі русичів. Для захисту від кочівників київський князь наказав створити могутню оборонну систему. Будівництво численних укріплених міст навколо Києва вимагало сил і коштів усієї держави. Адже тоді будували не лише фортеці, а й величезні земляні стіни з густим дубовим частоколом на них. Ці земляні насипи розташовувалися вздовж річок і підсилювали природні перешкоди на шляху кочівників. У народі їх прозвали «Змієвими валами».

Важка боротьба Київської Русі з печенігами за часів правління Володимира відобразилася в «Повісті временних літ». Нестор згадує про три великі набіги (992, 996 і 998 pp.), що закінчилися цілковитою перемогою руських воїнів. Про 992 р. літописець повідомляє: «Прийшли печеніги по берегу Дніпра від Сули, а Володимир виступив проти них і зустрів їх на Трубежі біля броду, де зараз Переяславль. Став Володимир на одному березі, а печеніги – на іншому, і не зважувалися наші перейти на той берег, а ті – на цей». Як завжди, напевно, печеніги мали чисельну перевагу, але руські воїни розташувалися за укріпленням. Тому ніхто і не зважувався почати битву першим. Тоді результат протистояння вирішив двобій богатирів, що ввійшов у народний епос як билина про Микиту Кожум'яку. Печеніги були осоромлені і з ганьбою втекли.

Проводячи адміністративну і правову реформи, зводячи вражаючі уяву «Змієві вали», давньоруський уряд не забував і про ідеологію. Розвиток феодалізму вимагав відповідного ідеологічного обґрунтування і затвердження. Язичництво з його багатобожжям і численними волхвами не могло освячувати князівський авторитет, і таким чином не відповідало вимогам часу.

Жерці різних культів виступали проти покріпачення вільних общинників і часто самі суперничали з князями за вплив на суспільство. Тому першочерговим завданням для Володимира стала реформа язичницьких вірувань і культів. Згідно з тією ж «Повістю временних літ», зійшовши на престол, Володимир наказав поставити на горі поруч із князівським замком пантеон і помістити туди язичницьких ідолів на чолі з Перуном – богом грози й блискавки. Можливо, інтуїтивно князь відчував, що одноосібному способу правління має відповідати єдиний верховний бог. Однак спроба ввести єдиний для всієї країни культ не принесла бажаних результатів. Тоді Володимир Святославич звернувся до християнства, вже відомої на Русі монотеїстичної релігії, що поступово поширювалася серед слов'ян завдяки політичним, економічним і культурним зв'язкам з Візантією.

Після тривалих роздумів Володимир остаточно схилився до нової віри. Прийняттю важливого рішення сприяла і міжнародна ситуація. У Візантії спалахнула громадянська війна, війська повсталих феодалів наближалися до Константинополя, а імператорські легіони тікали від погано озброєних селян Болгарії і Сербії. Співправителі – імператори Василь II і Костянтин – відправили до Києва посольство з проханням про допомогу. Володимир допомогу пообіцяв, але замість цього попросив руки сестри імператорів Анни. Візантійці змушені були скоритися перспективі такого споріднення, але зі свого боку висунули вимогу, щоб Володимир перейшов у християнство і охрестив свій народ. Ця умова відповідала бажанням самого князя, і того ж 988 р. руські війська розгромили повсталих змовників у битві під Хрисополем. Однак візантійські правителі не поспішали виконувати обіцянку і віддавати принцесу Анну за дружину київському князеві. Тоді, щоб змусити візантійців дотримати слова, Володимир вирушив у Крим і обложив Херсонес (на Русі його називали Корсунь). Хитрістю взявши місто, Святославич міг диктувати Візантії умови миру. Імператор Василь II негайно відіслав Анну до Володимира в Херсонес, де й було укладено урочистий шлюб. Як викуп за наречену київський князь великодушно віддав імператору це кримське місто, про захоплення якого власними силами Василь і мріяти не міг.

Відразу після повернення Володимир почав повсюдно на Русі впроваджувати християнство. «І коли прийшов, – говорить Нестор, – повелів скинути ідолів, – одних порубати, а інших спалити. А Перуна наказав прив'язати до кінського хвоста і волочити його Боричевим узвозом». Потім наказано було будувати церкви і приводити людей на хрещення в усіх містах і селах. У Києві руками грецьких майстрів було поставлено церкву Пресвятої Богородиці, названу пізніше Десятинною, тому що на її утримання Володимир дав десяту частину своїх доходів.

Слід зауважити, що населення Київської Русі хрестилося поступово і не чинило явного опору. Почасти тому, що більшість іще не усвідомлювала змісту нової релігії, а почасти тому, що вона не заважала русичам зберігати язичництва.

Для міцного ствердження новоприйнятої релігії Володимир наказав побудувати в Києві школу для дітей знаті. Таким чином, виростало покоління людей, які стали провідниками освіти, державності і права на Русі.

Християнство зміцнило державу, освятило владу князя і його «божественний авторитет», внесло нову мораль і культуру і сприяло зміцненню політичних, економічних і культурних зв'язків з європейськими державами.

Історична традиція стверджує, що християнство суттєво вплинуло і на характер Володимира Святославича. Київський князь відпустив чотирьох жінок і безліч наложниць і залишився з Анною, а після її смерті 1011 р. одружився з німецькою принцесою. Перейнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати злочинців, але потім, за порадою бояр, установив покарання лише грошовим штрафом – вірою. Володимир залишився любителем застіль і веселощів, але тепер на бенкети запрошувалися не тільки дружинники й бояри, а навіть і прості кияни. Убогим же роздавалася щедра милостиня.

Зростання міжнародного авторитету Київської Русі Володимир зміцнював династичними шлюбами своїх дітей із представниками королівських домів деяких європейських країн. Так, наприклад, Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа, Святополк – із дочкою польського короля Болеслава, одна з дочок Володимира стала дружиною угорського короля, інші – польського і чеського.

Останні 15 років життя князя в джерелах не освітлені. Лише незадовго до його смерті, 1014 p., літописець згадує Володимира у зв'язку з бунтом його сина Ярослава, що, будучи новгородським князем, відмовився платити щорічну данину, тобто фактично заявив про свою незалежність. Володимир Святославич збирався покарати непокірливого сина і наказав «розчищати дороги і мостити мости», але зненацька занедужав і помер 15 липня 1015 р. Похований він був спочатку за язичницьким обрядом, а потім його тіло перевезли в Десятинну церкву. «Зійшлися люди без числа і плакали за ним: бояри – за захисником країни, а бідні – як за своїм годувальником і захисником», – говорить давньоруський літопис.

Володимир Великий був видатним державним діячем і полководцем, головним засновником Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою й одержав ім'я Святого, а в народі його прозвали Красним Сонечком.