ЗАЧАРОВАНИЙ ПРОФІЛЬ

Халіфок є небагато. Жінки – Шагразади з народження, за схильністю, інстинктом і будовою голосових зв’язок. Тисяча і одна історія щоденно оповідується сотнями тисяч доньок візирів їхнім султанам. Але їм слід бути насторожі.

Тим не менш, я чув історію про жінку-халіфа. Це не зовсім історія штибу «Тисячі й однієї ночі», бо в ній йдеться про Попелюшку, яка розмахувала кухонним рушником в інший час і в іншій країні. Тому, якщо ми не проти дещо сплутати дати (що додає трохи східного відтінку), ми про-довжимо.

Є в Нью-Йорку старий-старий готель. Ви могли бачити гравюри з ним у журналах. Його збудували – дайте подумати – у ті часи, коли за Чотирнадцятою вулицею ще не було нічого, крім старої індіанської стежки на Бостон і офісу Гаммерштайна. Невдовзі старий готель знесуть. І коли міцні стіни розколють, а цегла з гуркотом полетить униз, натовпи мешканців зберуться зусібіч і плакатимуть над знищенням їхньої дорогої пам’ятки. Громадянська гордість – стильне почуття в Новому Багдаді; а найбільше й найгучніше від такого іконоборства плакатиме чоловік (сам із Індіани), чиї дорогоцінні спогади про старий готель обмежуються тим, як його виставили звідти, коли він прийшов на безплатний обід у 1873.

У цьому готелі завжди зупинялася місіс Меґґі Браун. Місіс Меґґі Браун була кістлявою жінкою шістдесяти років, у вицвілому чорному вбранні, яка завжди носила сумочку, зроблену, очевидно, зі шкіри тієї пратварини, яку ще сам Адам назвав алігатором. Вони завжди займала невеличку вітальню зі спальнею на горішньому поверсі за два долари в день. І завжди, поки вона була там, кожного дня до неї поспішали чоловіки зі загостреними обличчями, стривоженими, які не мали жодної вільної секунди. Бо, як розповідали, Меґґі Браун була третьою найбагатшою жінкою світу; а ці наполегливі чоловіки були найбагатшими міськими маклерами та бізнесменами, які в літньої пані з доісторичною сумочкою шукали дріб’язкових позик десь на п’ять мільйонів.

Стенографісткою і друкаркою готелю «Акрополіс» (ой! Я видав його назву!) була міс Іда Бейтс. Вона була пережитком Давньої Греції. В її зовнішності не було жодної вади. Якийсь старожил так про неї висловився: «Любити її було гуманітарною освітою». Що ж, навіть дивитися на чорне волосся й елегантні білі блузки міс Бейтс прирівнювалося до повного заочного курсу в країні. Інколи вона друкувала для мене тексти й відмовлялася брати гроші наперед, тому з часом почала ставитися до мене як до когось на кшталт друга й протеже. Вона була незмінно добродушною; навіть комівояжери ніколи не наважувалися переступити межу доброї поведінки в її присутності. Усі сили Акрополя, від власника, який мешкав у Відні, до головного швейцара, який вже шістнадцять років був прикутий до ліжка, будь-якої миті стали б на її захист.

Одного дня я проходив повз друкарське святилище міс Бейтс і побачив на її місці об’єкт із чорним волоссям – поза сумнівом, це була людина – який тарабанив вказівними пальцями по клавішах. Думаючи про мінливість буття, я пішов далі. Наступного дня я поїхав у двотижневу відпустку. Повернувшись, я проходив через фойє «Акрополісу» і побачив, як в добрі старі часи, міс Бейтс, ще більше грецьку, добру й більш бездоганну, ніж раніше, яка тієї миті закривала друкарську машинку. Настав час закриття; але вона запросила мене посидіти кілька хвилин на кріслі для диктування. Міс Бейтс пояснила свою відсутність і повернення в Акрополіс таким чи подібним чином:

– Ну що, чоловіче, як пишеться?

– Як завжди, – сказав я. – Приблизно так само, як друкується.

– Шкода, – сказала вона. – Друк – головне в оповіданні. Ви за мною скучили, чи не так?

– Ніхто, – сказав я, – кого я знав, не розбирається так, як ви, у крапках з комою, готельних гостях і шпильках для волосся. Але вас не було. Я бачив на днях упаковку м’ятних цукерок на вашому місці.

– Я збиралася вам про це розповісти, – сказала міс Бейтс, – якби ви мене не перебили.

– Ви, звісно, знаєте про Меґґі Браун, яка тут зупиняється. Так от, у неї статків на сорок мільйонів доларів. Вона живе в Джерсі, де винаймає квартиру за десять доларів. У неї завжди при собі більше готівки, ніж у півдесятка кандидатів на пост віце-президента. Не знаю, чи носить вона гроші в панчосі, але знаю, що вона користується неабиякою популярністю в тій частині міста, де поклоняються золотому телятку.

Десь два тижні тому місіс Браун зупиняється біля дверей і підслуховує мене хвилин з десять. Я тут сиджу боком до неї, друкую копії пропозиції щодо копальні міді для чесного старого з Тонопи. Але я завжди бачу все довкола себе. Коли в мене багато роботи, я все бачу через свої гребінці; а ще я можу залишити один ґудзик розстібнутим і дивитися, що відбувається позаду мене. Я не озиралася, бо заробляю від вісімнадцяти до двадцяти доларів на тиждень, і мене цього не треба.

Того вечора, у кінці робочого дня, вона присилає по мене. Я думала, мені треба буде набирати векселі заклади й угоди тисячі на дві слів, і надіялася на десять центів чайових. Що ж, чоловіче, мене здивували. Стара Меґґ Браун перетворилася на людину.

– Дитинко, – каже вона, – ти найгарніше створіння, яке я тільки бачила у своєму житті. Я хочу, щоб ти кинула роботу й переїхала жити до мене. У мене немає родини дітей, – каже вона, – крім чоловіка та сина чи двох, а я з ними не спілкуюся. Вони тільки тратять гроші жінки, яка тяжко працює. Хочу, щоб ти стала мені донькою. Кажуть, що я скупа, а газети пишуть брéхні, що я сама собі готую і перу. Брéхні! – продовжує вона. – Я віддаю білизну в прання – крім хустинок, панчіх, нижніх спідниць і комірців, ну таких інших дрібниць. Я маю сорок мільйонів доларів готівкою, акціями й облігаціями, такими самими обіговими, як, скажімо, «Стендард Ойл» на церковному ярмарку. Я самотня стара жінка, і мені потрібне товариство. Ти – найгарніша людська істота, яку мені доводилося бачити, – каже вона. – Переїдеш до мене? Я їм покажу, можу я тратити гроші чи ні, – каже вона.

– І що б Ви тут, чоловіче, зробили? Звичайно, я вхопилася за нагоду. І, чесно кажучи, стара Меґґі почала мені подобатися. Не тільки через сорок мільйонів і те, що вона могла для мене зробити. Я теж у світі почувалася самотньою. Всім потрібний хтось, кому можна розказати про біль у лівому плечі і те, як швидко тріскаються лакові туфлі. А про таке з чоловіками в готелях не поговориш – вони тільки такого слушного випадку й чекають.

Тому я кинула роботу в готелі й поїхала з місіс Браун. Вона мною явно захопилася. Бувало, дивилася на мене по півгодини, як я сиджу, читаю чи гортаю журнал.

Одного разу я їй кажу: «Місіс Браун, я вам нагадую якогось померлого родича чи, може, друга дитинства? Я зауважила, що ви регулярно проводите наді мною ретельну оптичну інспекцію». «У тебе лице», – каже вона, «точно як в моєї дорогої подруги – найкращої подруги. Але ти мені й сама по собі подобаєшся, дитинко», – каже вона.

І що ви, чоловіче, думаєте вона зробила? Накрила мене хвилею подарунків завбільшки з хвилю на Коні-Айленді. Повела до кравчині, дала їй гроші й сказала мене вбрати з голови до ніг. Мадам замкнула двері й пустила на мене всіх працівників.

Знаєте, куди ми поїхали далі? Ні, спробуйте ще раз вгадати – правильно – готель «Бонтон». У нашому розпорядженні були шестикімнатні апартаменти; коштували сто доларів на день. Я бачила рахунок. Я починала любити стареньку.

А тоді, чоловіче, почали присилати плаття – ох, я й не намагатимуся вам пояснити, ви й так не зрозумієте. Словом, я почала називати її тіткою Меґґі. Ви звичайно, читали про Попелюшку. Що ж, її розповідь про принца, який надягнув на неї крихітну туфельку, блякне поряд із моєю.

А тоді тітка Меґґі каже, що влаштує у Бонтоні бенкет для мого виходу у світ, та такий, на який з’їдуться всі давні датські родини з П’ятої Авеню з приставкою «Ван» у прізвищах.

– Але, тітко Меґґі, я вже виходила в світ, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаєте, – кажу я, – це один із найрозкішніших готелів у місті. І знаєте – перепрошую – важко зібрати товариство знатних людей разом, якщо раніше такого не робив.

– Цим, дитинко, не переймайся, – каже тітка Меґґі. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зібрати разом міг би ще хіба король Едвард чи Вільям Треверс Жером. Будуть, звісно, чоловіки, і всі вони або винні мені гроші, або мають намір мені заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.

– Ну, шкода, що вас не було на тому бенкеті. Столи сервірували золотом і кришталем. Крім нас із тіткою Меґґ було ще сорок чоловіків і вісім дам. У ній годі було впізнати третю найбагатшу жінку світу. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кількістю бісеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ із градом.

А моя сукня! Кажу вам, чоловіче, слів не вистачить описати. Ручної роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларів. Я бачила квитанцію. Усі чоловіки там були або лисі, або сиві, і без кінця сипали дотепами про відсотки, Браян і врожай бавовни.

Зліва від мене стояло щось схоже на банкіра, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він єдиний… ну про це я й хотіла вам розказати.

Після вечері ми з місіс Браун піднялися в апартаменти. Треба було протискатися крізь натовпи репортерів у коридорах. Ось один із плодів грошей. Скажіть, ви чули про газетного художника на ім’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приємний у розмові? Ні, не пам’ятаю, з якої він газети. Ну нехай.

Коли ми піднялися нагору, місіс Браун телефонує і просить рахунок. Його принесли, на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меґґі зімліла. Я витягла її на диван і розстібнула бісерний витвір.

– Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?

– Тільки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морі. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разі.

Але ви знаєте, що зробила тітка Меґґі? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятій ранку. Ми перебралися в мебльовані кімнати на нижньому Вест-Сайді. Вона винайняла кімнату, де вода була на поверх нижче, а світло – на поверх вище. У кімнаті не було нічого, крім розкішних суконь на тисячу п’ятсот доларів і одна газова плита.

У тітки Меґґі стався приступ скупості. Всім, напевно, треба хоч раз у житті погуляти. Чоловік тратиться на віскі, а жінці паморочиться в голові від суконь. Але коли маєш сорок мільйонів – хотіла б я змалювати картину – говорячи про малювання, ви ніколи не зустрічали газетного художника Летропа, високого такого – ох, я вже питала, правда? Він був дуже милим зі мною на тій вечері. Такий приємний голос. Він, напевно, думав, що я успадкую всі статки тітки Меґґі.

Отже, містере, трьох днів на новому господарстві мені вистачило сповна. Тітка Меґґі стала ще більш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвілля, округ Скупердяйський. Вона встановила ліміт – сімдесят п’ять центів на день. Ми самі готували в тій кімнаті. І от вже я, зі сукнями на тисячу доларів, чарую над газовою плитою з одним пальником.

Як я вже казала. На третій день я втекла з клітки. Я більше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центів у мереживній сукні за сто п’ятдесят доларів. Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила мені місіс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сімдесят п’ять доларів, еге? Решту одягу я залишила у своєї сестри, у Брукліні.

– Місіс Браун, тітко Меґґі, – кажу я їй, – я збираюся трохи розім’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тільки можливо. Гроші для мене не головне, – кажу я, – але є речі, яких я не потерплю. Я могла б стерпіти монстра, про якого колись читала, що вбиває то льодом, то полум’ям. Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маєте сорок мільйонів доларів – що ж, менше їх не стане. А ви мені тільки починали подобатися, – кажу я.

Тут колишня тітка Меґґі розридалася. Запропонувала мені перебратися в дорогу кімнату з плитою на два пальники та водою з крана.

– Я стільки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарніше створіння з усіх, які я бачила, – каже вона, – і не хочу, щоб ти мене покинула.

– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пішла просто в «Акрополіс» і попросилася назад на роботу, і мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви відстаєте, бо я вам не друкувала. Ви ілюструєте свої твори? О, до речі, не знаєте газетного художника – о, замовкніть! Знаю, я вже питала. Цікаво, у якій він працює газеті. Смішно подумати, але я чомусь вирішила, що він думає не про гроші, які я мала отримати від старої Меґґі Браун. Якби ж я знала якихось редакторів газет…

Від входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свій боковий гребінець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарілася, – диво. Яке бачив тільки я і Пігмаліон.

– Ви мені пробачите, – сказала вона мені – чарівна прохачка. – Це… це містер Летроп. Цікаво, чи то дійсно не через гроші… цікаво, чи він все-таки…

Звичайно, мене запросили на весілля. Після церемонії я відтягнув Летрора вбік.

– Ви художник, – сказав я, – і не зрозуміли, чому Меґґі Браун прониклася такою симпатією до міс Бейтс? Давайте я вам покажу.

Наречена була в простій білій сукні, так само прекрасно драпірованій, як у давніх греків. Я зірвав кілька листків із декоративних вінків у малій вітальні, зробив із них вінок і поклав на блискуче каштанове волосся міс Бейтс, а тоді попросив повернутися до чоловіка профілем.

– Їй-богу! – сказав він. – Та Іда ж просто копія голови леді на срібній монеті!