БЛАГОДІЙНИК

Одного вигляду фінансових халіфів сьогодення, які ходять туди-сюди по Багдаду-на-Метро й намагаються полегшити нужденність народу, було б достатньо, щоб великий ар-Рашид перетворився в могилі на Гаруна. А якщо й ні, то цього твердження точно б вистачило, бо ж справжній халіф був великим дотепником і вченим, отже, ненавидів каламбури.

Знайти вірний спосіб полегшити проблеми бідних є однією з найбільших проблем багатих. Але є одна річ, на якій сходяться всі професійні філантропи: ніколи не можна вручати їм гроші. Бідні славляться своєю темпераментністю; і коли вони отримують гроші, вони демонструють чітку тенденцію тратити їх на фаршировані оливки й мальовані пастеллю портрети, замість того, щоби в щось інвестувати.

І все ж, старий Гарун як жебрак мав деякі переваги. Він всюди водив за собою візира, Ґіафара (той поєднує функції шофера, держсекретаря і цілодобового банку) і старого дядька Месрура, ката, який носив кинджал. У такому оточенні виходи халіфа в світ не могли зазнати невдачі. Ви останнім часом не зауважували заголовків у газетах, «Що нам робити з екс-президентами?». А тепер уявіть, що містер Карнеґі міг найняти його та Джо Ґанса для допомоги з поширення безплатних бібліотек? Думаєте, хоч якомусь місту стало відваги йому відмовити? Команда халіфа поставила б дві бібліотеки там, де раніше була одна збірка творів Е.П. Роу¹.

Але, як я вже сказав, фінансові халіфи – неповноправні. Вони думають, що на землі нема горя, якому б гроші не зарадили; і вони повністю на них покладаються. Ар-Рашид допомагав чинитися правосуддю, винагороджуючи гідних і караючи тих, хто йому не припадав до душі. Він заснував конкурс оповідань. Щоразу, як він комусь допомагав, то завжди просив урятованого розповісти сумну історію свого життя. Якщо розповіді бракувало зв’язності, стилю чи духу, він наказував візирові видати йому благодійну допомогу у вигляді пари тисяч десятидоларових купюр Першого національного банку Босфору або підкидав йому неважку роботу Наглядача корму для цибулини в Імператорських садах. Якщо ж оповідка вдавалася майстерно, він просив Месрура, ката, відрубати йому голову. Чутки, що Гарун ар-Рашид ще живий і редагує журнал, який колись передплачувала ваша бабуся, залишаються непідтвердженими.

А тепер час для оповідання «Про мільйонера, недієвий прибуток і дітей з лісу».

Молодий Говард Пілкінс, мільйонер, отримав свої гроші орнітологічним шляхом. Він був добре знався на лелеках, чим вибив собі перший поверх резиденції своїх прямих предків, Броварні Пілкінс. Його мати була партнером компанії. Нарешті старий Пілкінс вмер від відмови печінки, а потім містер Пілкінс вмер від хвилювання за відмову в отриманні фургонів для доставки – і ось уже молодий Говард Пілкінс має чотири мільйони й добре дає собі з ними раду. Він був приємним, у міру зарозумілим юнаком, який беззастережно вірив, що гроші можуть купити все на світі. І Багдада-на-Метро довгий час потурав цій вірі.

Але врешті він втрапив у пастку; він відчув подих весни, і ось вже його серце опинилося в мишоловці, де замість сиру була Еліс фон дер Райслінг.

Фон дер Райслінги далі жили на тій маленькій площі, про яку так багато було сказано, і в якій так мало робилося. Сьогодні можна почути про підземний перехід містера Тілдена та про наземний перехід містера Ґулда, але на тому й закінчуються весь шум, який підіймає у світі площа Ґра-мерсі. Але колись все було інакше. Фон вед Райслігґи все ще там живуть, і вони отримали перший ключ від Парку Ґрамерсі.

Опису Еліс ф. д. Р. не буде. Просто уявіть свою Меґґі, Віру чи Беатріс, випряміть їй ніс, висвітліть шкіру, додайте рум’янцю, зробіть її вродливою і недосяжною – ось вам і швидка гравюра Еліс. Її родина володіла будинком із крихкої червоної цегли, кучером на ім’я Джозеф і конем, таким старим, що казали, ніби він непарнокопитний і замість копит у нього пальці. Перш ніж вивести його в люди, Джозеф намастив його сумішшю попелу й сажі. Саме родина Фон дер Райслінґів в 1696 році викупила в індіанського вождя територію між Бjвері, Іст-Рівер, Рівінґґтон-Стріт і статуєю Свободи за чверть галуна та пару яскраво-червоних портьєр, пошитих для гарлемської квартири. Я завжди захоплювався проникливістю і добрим смаком індіанців. Уся ця інформація має переконати вас, що Фон дер Райслінґи були тією збіднілою аристократичною родиною, які гордують людьми, що мають гроші. Ох, ну я не це мав на увазі; я хотів сказати, людьми, як мають тільки гроші.

Одного вечора Пілкінс пішов у червоний цегляний будинок на площі Ґрамерсі і, як він думав, зробив пропозицію Еліс ф. д. Р. Еліс, зі задертим носом і думками про його гроші, буквально розцінила це як пропозицію і її відхилила. Пілкінс, стягуючи всі свої ресурси, як вчинив би будь-який добрий генерал, зовсім не тонко натякнув на переваги, які давали його гроші. Це й поставило крапку. Леді стала настільки холодною, що сам Волтер Велман² зачекав би до весни, перш ніж відправлятися до неї на нартах.

Але Пілкінс і сам був не промах. Виявляється, не кожного мільйонера можна обманути щоразу, як часова куля на будівлі Western Union сигналізує полудень.

– Якщо колись, – сказав він Еліс ф. д. Р., – ти відчуєш, що захочеш переглянути свою відповідь – пришли мені таку троянду.

Пілкінс зухвало торкнувся троянди в її волоссі.

– Дуже добре, – сказала вона. – І якщо я її пришлю, ти з цього зрозумієш, що хтось із нас дізнався щось нове про силу грошей. Тебе, мій друже, розбестили. Ні, не думаю, що зможу вийти за тебе. Завтра я відправлю подарунки, які від тебе отримала.

– Подарунки! – здивовано сказав Пілкінс. – Я тобі в житті нічого не дарував. Хотів би я побачити портрет у повний зріст того чоловіка, від якого б ти прийняла подарунок. Ти ж мені ніколи не дозволяла присилати тобі ні квіти, ні цукерки, ні навіть мистецькі календарі.

– Ти забув, – сказала Еліс ф. д. Р. з легкою усмішкою. – То було давно, коли наші сім’ї жили по-сусідству. Тобі було сім, а я тягала за собою по тротуару ляльку. Ти приніс мені сірого плюшевого котика з очима-ґудзиками. У нього відкручувалася голова, а всередині були цукерки. Ти дав за нього п’ять центів – так ти мені сказав. Я вже не маю тих цукерок – у три роки я ще не була така свідома й з’їла їх. Але котик ще є. Я акуратно його запакую і завтра ж тобі відправлю.

Попри легкість розмови Еліс ф. д. Р., непохитність її рішення була явною і безсумнівною. Тому йому не залишалося нічого іншого, як покинути будинок із крихкої червоної цегли разом зі своїми ненависними мільйонами.

Дорогою назад Пілкінс пішов через Медісон-Сквер. Годинна стрілка наближалася до цифри вісім; повітря жалило холодом, але мороз ще не вдарив. Тьмяна площа здавалася великою, холодною кімнатою без даху, чотири стіни якої утворювали будинки, всіяні недостатньою кількістю ламп. На лавках тут і там сиділи бродяги.

Але раптом Пілкінс наштовхнувся на юнака, який відважно сидів без пальта, ніби втомився від літньої задухи, в одній білій сорочці, яка виділялася у світлі електричного ліхтаря. Поряд із ним сиділа дівчина, усміхнена, замріяна, щаслива. На плечах в неї було пальто, яке, очевидно, належалоюнакові, що кидав виклик холоду. Разом вони складали картину, яка нагадувала осучаснену версію казки про двох дітей, яких залишили в лісі, от тільки вільшанки ще не встигли з’явитися і вкрити їх листям.

Фінансові халіфи зі задоволенням дивляться на ситуації, в яких, на їхню думку, вони можуть якось зарадити, поки ви просто стоїте й чекаєте.

Пілкінс сів на лавку, за одне місце від юнака. Він обережно глянув і побачив (як вміють тільки чоловіки; жінки, на жаль, так не вміють) що вони представники одного соціального класу.

Невдовзі Пілкінс нахилився і заговорив до юнака, який усміхнено й чемно йому відповів. Від загальних тем розмова перейшла до причини їхнього смутку. Але Пілкінс проробив усе так делікатно і щиро, як справжній халіф. І коли дійшло до суті, юнак обернувся до нього з тією самою усмішкою і сказав м’яким голосом:

– Не хочу здатися невдячним, старий, – сказав він, звертаючись, як властиво молодим, трохи фамільярно, – але, бачте, я не можу нічого прийняти від незнайомця. Я знаю, ви нормальний, і я страшенно перед вами зобов’язаний, але не хочу ні в кого позичати. Бачите, я Маркус Клейтон – із тих Клейтонів, що з округу Роанокі, Вірджинія. Юна леді – міс Ева Бедфорд – думаю, ви чули про Бедфордів. Їй сімнадцять, і вона з тих Бедфордів, що з округу Бедфорд. Ми втекли з дому, щоб одружитися, і хотіли побачити Нью-Йорк. Приїхали сьогодні по обіді. На поромі хтось украв мій гаманець, а крім нього в мене залишилося три центи. Завтра я знайду роботу, і ми одружимося.

– Але, старий, – сказав Пілкінс впевненим, тихим тоном, – ви не можете тримати леді на такому холоді всю ніч. Щодо готелів…

– Я ж вам сказав, – сказав юнак, широко усміхаючись, – що маю всього лиш три центи. Крім того, навіть якби я мав тисячу, ми б мусили чекати тут до ранку. Ви ж, звичайно, розумієте. Дуже вам вдячний, але ваших грошей взяти не можу. Ми з міс Бедфорд багато часу проводимо надворі й трохи холоду не боїмося. Завтра знайду якусь роботу. Ми ще маємо торбинку печива й шоколаду, якось протримаємося.

– Послухайте, – виразно мовив мільйонер. – Мене звати Пілкінс, і мої статки становлять сім мільйонів доларів. У кишені якраз маю готівкою вісім чи дев’ять сотень. Вам не здається зайвою скромністю відмовлятися від мізерної суми, яка б, однак, могла забезпечити вам і вашій дамі комфорт на одну ніч?

– Не можу сказати, сер, що мені так здається, – сказав Клейтон з округу Роанокі. – Мене по-іншому виховали. Але я однаково вам дуже вдячний.

– Тоді ви змушуєте мене з вами попрощатися, – сказав мільйонер.

Двічі того дня його грішми знехтували простаки, для яких його долари були що сміття. Він ніколи не молився на купюру та монети, але завжди вірив у їхні безмежні купівельні сили.

Пілкінс поспіхом пішов геть, а тоді різко розвернувся і повернувся до лавки, де сиділа молода пара. Він зняв капелюха і заговорив. Дівчина подивилася на нього з тою самою спраглою цікавістю, з якою розглядала ліхтарі, скульптури й хмарочоси, які робили стару площу такою далекою від Бедфорда.

– Містере… е-е-е… Роанокі, – сказав Пілкінс, – я в такому захваті від вашої незале… вашого ідіотизму, що збираюся взивати до лицарської гідності. Здається, так ви на Півдні це називаєте, коли змушуєте даму сидіти на лавці холодної ночі тільки для того, щоб зберегти свою старомодну гордість. Отже, я маю друга – даму – яку я знаю все життя – яка живе за кілька кварталів звідси – з батьками, сестрами, тітками й такими іншими гарантіями. Я впевнений, що ця леді була б рада та щаслива прийняти в себе міс… е-е-е Бедфорд, тобто їй було б приємно бачити її гостею цього вечора. Не думайте, містере Роанокі, що ви могли б так сильно переступити через свої упередження?

Клейтон з Роанокі підвівся і простягнув руку.

– Старий, – сказав він, – міс Бежфорд буда рада прийти гостинність тієї дами, про яку ви говорите.

Він офіційно представив містера Пілкінса та міс Бедфорд. Дівчина подивилася на нього мило й спокійно. «Гарний видався вечір, містере Пілкінс – ви не думаєте?», – повільно проказала вона.

Пілкінс повів їх до будинку Фон дер Райслінґів із крихкої червоної цегли. Його картка привела здивовану Еліс вниз. Втікачів запросили у вітальню, а Пілкніс тим часом розповів усе Еліс у коридорі.

– Звичайно, я її прийму, – сказала Еліс. – Хіба дівчата з Півдня не мають бездоганного виховання? Звісно, вона залишиться тут. А ти подбаєш про містера Клейтона.

– Подбаю? – задовено сказав Пілкінс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його парків, я продовжу для нього гостинність Медісон-сквер цієї ночі. Нема сенсу з ним сперечатися. Він сидітиме на тій лавці до ранку. Хіба він не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за леді, Еліс. Кажу тобі, на фоні тих заблукалих у лісі дітей мої… тобто, ем, на їхньому фоні Вол-стріт і Банк Англії виглядають залами ігрових автоматів.

Міс фон дер Райслінґ повела міс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорі. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пілкінсу подовгувату картонну коробочку.

– Твій подарунок, – сказала вона, – який я тобі повертаю.

– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пілкінс, зітхнувши, – плюшеве кошеня.

Він покинув Клейтона на парковій лаві й щиросердно потиснув йому руку.

– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса є на візитці, так? Дякую. Що ж, добраніч. Я перед вами в боргу. Ні, дякую, я не курю. Добраніч.

У себе в кімнаті Пілкінс відкрив коробку й вийняв з неї смішного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-ґудзика. Пілкінс із сумом на нього поглянув.

– Врешті-решт, – сказав він, – я не вірю, що одними грішми…

А тоді він скрикнув і пірнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зім’яту, але пахучу, червону, багатообіцяючу троянду.