Читать книгу «Круговерть» онлайн полностью📖 — О. Генри — MyBook.

Поет і селюк

Якось один мій приятель-поет, котрий усе життя жив у тісному спілкуванні з природою, написав поему й поніс її до редактора. Це була пасторальна розповідь, сповнена справжнього дихання полів, пісень птахів і приємного дзюрчання струмочків.

Коли поет знову захотів зустрітися щодо свого твору, з надією в серці на вечерю, що складалася б із біфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».

Кілька нас, його друзів, зустрілося за спаґетті та к’янті в голландській таверні, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.

Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, наділений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й ніколи не бачив сільських краєвидів, хіба лише крізь вікна потягів і з відчуттям повної огиди.

Конант також написав поему, яку назвав «Лань і струмок». Це був чудовий взірець праці, яку тільки й можна очікувати від поета, котрий бачив амараліс лише у вітрині флориста, а про птахів балакав хіба що з офіціантом. Конант підписав свою поему, і її також відправили до того самого редактора.

Але все це має дуже мало спільного з нашою історією.

Наступного ранку, якраз тоді, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна істота зійшла з порому на Західному березі й повільно піднялася на Сорок другу вулицю.

Прибулець був молодиком із світло-блакитними очима, відкопиленою губою і волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленької сироти (яка пізніше виявилася донькою графа) із однієї п’єси пана Блейні[36]. Його ногавиці були з оксамиту, а плащ із короткими рукавами – з ґудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобіт, а інша – ні. Очікувано, хоч і марно, можна було б шукати на його солом’яному брилі отвори для вух, бо його форма викликала підозру, що головний убір украли в коня. У руці дивак тримав валізу, опис якої – неможливе завдання. Навіть мешканець Бостона не захотів би носити в такій свій ленч і юридичну літературу до свого офісу. Над одним вухом юнака, у його волоссі, виднівся жмут сіна – рекомендація в сільському стилі, ознака невинності, останній слід Едемського саду, що зберігся для того, щоб осоромити міських гультіпак.

Містяни усміхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоїть у канаві й тягне шию на високі будівлі, то перестали всміхатися і навіть глипати на нього. Це повторилося кілька разів. Дехто таки споглядав на античну валізку, щоб переконатися, які розваги Коні-Айленду чи марку жувальної гумки він запропонує. Та здебільшого прибульця ігнорували. Навіть шибеники, які розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, від екіпажів та автомобілів на вулиці.

На Восьмій авеню стирчав Крутій Гаррі, котрий мав фарбовані вуса та блискучі, доброзичливі очі. Гаррі був митцем у душі, тому його зачіпало, коли актор перегравав. Він підійшов до селянина, котрий застиг із розтуленою пелькою біля вітрини ювелірної крамниці, і похитав головою.

– Це вже занадто, друже, – зауважив він критично, – занадто аж на кілька дюймів. Не знаю, яким є твоє становище, але ти дуже вже переборщив. Це сіно, до прикладу, зовсім зайве, зараз такого не використовують навіть у цирку Проктора.

– Я вас не розумію, пане, – сказав чужинець. – Я не шукаю якогось цирку. Я щойно приїхав із округу Ольстер, аби подивитися на місто, бо сіно вже зібрали. Господи! Оце чудасія. Я думав, що Поукіпзі[37] велике, але це місто вп’ятеро більше.

– Ну, гаразд, – замирився Крутій Гаррі, здіймаючи брови. – Я не хотів чіплятися. І ти не мусиш розповідати. Гадаю, що варто трохи притримати коней, тому намагався щось порадити. Бажаю успіхів в афері, якою б вона не була. Може, вип’ємо по скляночці?

– Я б не відмовився від гальби пива, – визнав подорожній.

Вони подалися до кнайпи, в яку часто ходили чоловіки з гладкими обличчями та неспокійними поглядами, і розсілися за столом зі своїми напоями.

– Дуже радий, що зустрів вас, пане, – заявив селюк. – Може, перекинемося в карти? Я маю колоду зі собою.

Він сягнув до своєї валізки, яку, либонь, знали ще сучасники Ноя, і витягнув із неї виняткову, неповторну колоду, засмальцьовану шпондерком і забруднену землею кукурудзяних полів.

Крутій Гаррі коротко й гомерично зареготав.

– Це не для мене, хлопче, – твердо сказав він. – Твій образ доволі правдоподібний. Але я все ж скажу, що ти дав маху. Селюки так більше не вдягаються ще з 1879 року. Сумніваюся, що в такій одежі ти зможеш виманити хоча б заводний годинник у Брукліні.

– О, не думайте, що я не маю грошей, – похвалився селюк. Він витягнув щільно згорнутий стосик банкнот, грубий, як горнятко, і поклав його на стіл.

– Отримав це зі своєї частки з продажу бабусиної ферми, – заявив він. – У цьому рулоні 950 доларів. Я вирішив поїхати до міста та з’ясувати, в який бізнес їх можна вкласти.

Крутій Гаррі взяв купку грошей і поглянув на неї майже з повагою у своїх усміхнених очах.

– Я бачив і гірше, – зронив він критично. – Але тобі нічого не світить у такій одежі. Тобі потрібні лаковані мешти, чорний костюм і солом’яний бриль із строкатою смужкою. Треба багато торочити про Пітсбурґ і вантажні перевезення, а також пити херес на сніданок, щоб комусь втулити цю фальшивку.

– Який його фах? – поцікавилися в Крутія Гаррі двоє чи троє чоловіків, у котрих бігали очі, коли селюк згріб свої сумнівні гроші й вийшов.

– Якийсь дивак, мабуть, – припустив Гаррі. – Або один із детективної аґенції Джерома. Або якесь нове паскудство. А, можливо, мені це лише зараз спало на гадку, це були й справжні гроші.

А селюк пішов собі далі. Мабуть, спрага знову докучала йому, бо подорожній пірнув у темну пивничку на бічній вулиці й купив собі ще пива. З першого погляду на нього очі завсідників загорілися. Але коли наполегливе та демонстративно перебільшене селюцтво відвідувача стало надто очевидним, вирази їхніх облич змінилися на сумнівну підозру.

Селюк перекинув свою валізу через ляду.

– Притримайте це для мене, пане, – попросив він, жуючи отруйний кінчик жовтої сигари. – Я повернуся після того, як пошвендяю. Пригляньте за нею, бо в ній 950 доларів, хоча, можливо, ви й не подумали б про таке, оцінюючи мене.

Десь неподалік озвався патефон, і селюк пустився у танок, а його ґудзики внизу плаща застрибали.

– Поділимо на всіх, Майку, – запропонував чоловік, котрий сидів за шинквасом, відверто підморгуючи іншим.

– Так не чесно, – сказав бармен і штовхнув валізу набік. – Ти ж не думаєш, що я поведуся на це, чи не так? Будь-хто второпає, що він не такий простий. Він один із банди Мак-Адо, мабуть. Неабияк спалився, якщо сам усе це вигадав. У жодній частині країни зараз так не одягаються, відколи почалася безкоштовна доставка по селах біля Провіденса, що в штаті Род-Айленд. Якщо він і має чогось дев’ять і п’ять, то хіба дев’яносто п’ять центів на квиток потягом до Вотербері, який відбуває за десять десята.

Коли селюк вичерпав ресурси пана Едісона для своїх розваг, він повернувся за своєю валізою. А потім почимчикував униз Бродвеєм, лупаючи навколо своїми голубими баньками. Але Бродвей однаково окидав його суворими поглядами та сардонічними посмішками. Прибулець виглядав як найдавніший жарт, який місту вже встиг набриднути. Молодик був настільки кричущо неможливим, настільки надто сільським, настільки перебільшеним, настільки перевищував найсміливіші уявлення про худобу, сінокіс і водевіль, що викликав лише досаду та підозру. І жмут сіна в його волоссі був настільки автентичним, таким свіжим, зі справжнім ароматом лук, настільки неперевершено сільським, що навіть наперсточник згорнув би своє махлярство, побачивши такого.

Селюк сів на кам’яних сходах і ще раз витягнув із валізи свій згорток із жовтими папірцями. Відділив горішню двадцятку й поманив до себе продавця газет.

– Синку, – сказав він, – збігай і розміняй її десь для мене. Я дуже скучив за курчам. Вважаю справедливим, якщо ти заробиш десять центів, якщо поквапишся.

Крізь бруд на обличчі шалапута проступив ображений погляд.

– Іди й сам міняй свої гроші. Це не справжній сільський одяг. Сам міняй свої фальшиві гроші.

На розі стовбичив ледачий закликало до казино. Він уздрів селюка, і його обличчя раптом стало холодним і доброчесним.

– Пане, – звернувся до нього селюк. – Я чув про місця в цьому місті, де чоловік може пограти в покер або потягнути картку в лото. У цій валізі лежить 950 доларів, а я приїхав зі старого Ольстера, щоб побачити тутешні пам’ятки. Не підкажете, де чоловік може поставити на кін дев’ять чи десять доларів? Я маю намір розважитися, а потім, можливо, викуплю якийсь бізнес.

Закликало виглядав ображеним і розглядав білу плямочку на нігті лівого вказівного пальця.

– Облиш, друже, – пробурмотів він із докором. – У поліційному управлінні, мабуть, чисто подуріли, що відправили тебе в такому вигляді. У такій одежі тобі не підібратися навіть до гри в кості на тротуарі ближче, ніж за два квартали. Останнього разу такий собі пан Скотті з Долини Смерті даремно намагався перевершити тебе сільськими аксесуарами в околиці. Тому вшивайся звідси. Ні, не знаю я жодних закладів, де можна поставити поліційний патруль проти туза.

Учергове відкинутий великим містом, що настільки швидко викриває штучність, селюк сів на бордюр і вирішив помізкувати.

– Це ж мій одяг, – сказав він. – Матері його ковінька, якщо це не так. Вони вважають, що я зі села, тому не хочуть мати зі мною нічого спільного. Ніхто ніколи не висміював цей капелюх в окрузі Ольстер. Гадаю, якщо хочеш, щоб люди помітили тебе в Нью-Йорку, то маєш одягатися, як вони.

Тому селюк пішов по крамницях, де чоловіки базікали, потирали руки й самовіддано обмірювали кравецькою рулеткою опуклість його внутрішньої кишені, в якій лежав рудий качан кукурудзи з кількома рядами зернят. Незабаром служки з пакетами та пуделками потягнулися до його готелю на Бродвеї, не освітленого вуличними ліхтарями.

О дев’ятій годині вечора на тротуар вийшов чоловік, від котрого відрікся б весь округ Ольстер. Яскраво коричневими були його черевики, а капелюх – останній писк моди. Його світло-сірі штани були гарненько випрасувані; світло-синя шовкова хустка визирала з нагрудної кишені елегантної англійської маринарки. А комір був таким білим, що міг би прикрасити вітрину пральні. Світле волосся молодика було коротко підстрижене, а сіно зникло.

Якусь мить він стояв блискучий, із ледачим поглядом багатія, котрий подумки складав маршрут для своїх вечірніх задоволень. Після цього він повернув на веселу, яскраво освітлену вулицю легким і витонченим кроком мільйо- нера.

Але в мить, коли він зупинився, найхитріші та найгостріші очі в місті захопили його в своє поле зору. Гладкий чолов’яга зі сірими очима підняв брови, чим прикликав двох своїх помічників із гурту гультяїв перед готелем.

– Найдоступніший простак, таких я з півроку не бачив, – зронив чоловік із сірими очима. – Гайда.

Була десята тридцять, коли прибулець примчав до поліційного відділку з історією про своє нещастя.

– Дев’ятсот п’ятдесят доларів, – захекався він, – уся моя частка за бабусину ферму.

Сержант за столом випитав у постраждалого ім’я – Джейбз Балтонґ із ферми Долини Акацій в окрузі Ольстер, а потім попросив описати грабіжників.

…Коли Конант зайшов до редакції дізнатися про долю своєї поеми, його провели повз секретарку до кабінету, прикрашеного статуетками Родена та Джона Джорджа Брауна[38].

– Коли я прочитав перший рядок «Лані та струмка», – сказав редактор, – то одразу ж втямив, що це робота того, чиє життя прикипіло серцем до серця з Природою. Простенькі рядки не ввели мене в оману. Використовувати такі прості порівняння могло лише дике, вільне дитя лісів і полів, яке одягло модний одяг і вештається Бродвеєм. Під такою одежею однаково визирає сутність.

– Дякую, – вклонився Конант. – Сподіваюся отримати чек у четвер, як завжди.

Мораль цієї історії – двояка. Можете вибрати між «залишайтеся на фермі» або «не пишіть віршів».

1
...
...
16