– Чудово! – буркнув він. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повірити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив він далі, – що боятися немає потреби. Замість цього, гадаю, я зможу вам пообіцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.

– Вони хочуть мене повернути? – поцікавився Томас із чимось схожим на його стару професійну гордість у голосі. – Я обіцяю покинути пити й робитиму правильні речі, якщо вони знову мене візьмуть. Але звідки ви про це дізналися, доку? Хай йому біс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з ліхтарем-совою і таким подібним.

З поблажливою посмішкою ввічливий господар попросив дозволу відлучитися на дві хвилини. Він вийшов на тротуар і дав вказівку шоферу, котрий усе ще чекав біля машини. Повернувшись до таємничої квартири, господар сів поруч зі своїм гостем і почав так добре розважати його дотепним і приязним спілкуванням, що бідний безхатько майже забув про холодні вулиці, з яких його зовсім нещодавно й дивовижно врятували. Слуга приніс трохи ніжного холодного м’ясива, бісквітів до чаю і келих чудового вина. І Томас відчув, як тоне в розкошах Аравії. Таким чином півгодини швидко збігли, а гудок автомобіля, що повернувся і зупинився біля дверей, раптово підняв великого князя на ноги, і той ще раз попросив вибачити його на кілька хвилин.

Дві жінки, дуже закутані, увійшли у вхідні двері, і господар оселі ввічливо повів їх залою до інших дверей ліворуч, у меншу кімнатку, яку відгороджували та відокремлювали від більшої, передньої кімнати важкі, подвійні фіранки. Тут атмосфера була ще витонченішою й елегантнішою, ніж у сусідній. На палісандровому столі зі золотою інкрустацією були розкидані аркуші білого паперу й лежав химерний, трикутний інструмент, що нагадував іграшку, на вигляд, либонь, зі золота.

Вища жінка відкинула чорну вуаль і розстебнула свій плащ. Їй було років із п’ятдесят, мала зморшкувате та сумне обличчя. Інша ж, молода та пухка, всілася на крісло неподалік у задній частині, так, можливо, зробив би слуга чи хтось із почту.

– Ви викликали мене, професоре Черубуско, – зронила старша жінка втомлено. – Сподіваюся, ви маєте щось вагоміше повідомити, ніж зазвичай. Я майже втратила ту дрібку віри у ваше мистецтво, яку ще мала. Я б не відповіла на ваш заклик цього вечора, якби моя сестра не наполягла на цьому.

– Мадам, – сказав професор зі своєю величною усмішкою, – справжнє мистецтво не може зазнати невдачі. Щоб знайти справжнє психічне та потенційне джерело, іноді потрібен час. Ми не досягли успіху, зізнаюся, з картами, кристалом, зірками, магічними формулами Сарацина, а також Оракула По. Але ми нарешті виявили справжній психічний маршрут. Халдейський гороскоп дуже допоміг у нашому пошуку.

Голос професора звучав упевнено, здавалося, що він беззастережно вірить у власні слова. Літня жінка поглянула на нього з дещо більшим зацікавленням.

– Чому ж у тих словах, які я прочитала на його долоні, не було сенсу, – здивувалася вона. – Що ж ви маєте на увазі?

– Слова були такими, – пояснив професор Черубуско, зіп’явшись на свій чудовий повний зріст: – Він прибуде на колісниці з п’ятим колесом.

– Я не багато колісниць бачила, – зауважила леді, – і ніколи не бачила їх із п’ятьма колесами.

– Прогрес, – правив своє професор, – прогрес у науці та механіці досяг цього, хоча, якщо бути точним, ми можемо говорити про неї лише як про запасну шину. Прогрес в окультному мистецтві просунувся у своїх пропорціях. Мадам, я повторюю: халдейський гороскоп це передбачив. Я можу не лише відповісти на запитання, яке ви задали, а й продемонструвати вам наочний доказ.

Тепер гостя похитнулася в своїй зневірі й у своїй позі.

– О, професоре! – вигукнула вона схвильовано. – Коли? Де? Його знайшли? Не тримайте мене в напрузі.

– Прошу вибачити мене на кілька хвилин, – укотре повторив професор Черубуско, – і, гадаю, що зможу продемонструвати вам ефективність справжнього мистецтва.

Томас смачно жував останні крихти хліба й м’ясива, коли чарівник раптом опинився біля нього.

– Чи готові ви повернутися до свого старого будинку, якщо вам гарантуватимуть поновлення на посаді? – запитав він зі своєю ввічливою королівською посмішкою.

– Хіба я схожий на ненормального? – відрубав Томас. – З мене годі життя на ногах. Але чи вони візьмуть мене назад? Старенька дуже вперта.

– Мій любий юначе, – запевнив він, – вона всюди вас шукала.

– Чудово! – зрадів Томас. – Я в ділі. Ця упряж спухлих верблюдів, яких вони називають кіньми, дуже псує руку першокласного кучера, такого як я, певна річ, але я візьмуся за цю роботу ще раз, доку, бо вони хороші люди.

Тепер відбулася зміна з ввічливим обличчя багдадського халіфа. Він пильно й підозріло поглянув на колишнього кучера.

– Чи можу я дізнатися ваше ім’я? – сухо поцікавився він.

– Ви мене шукали, – здивувався Томас, – і не знаєте, як мене звати? А ви кумедний нишпорка, вочевидь, із центрального бюро розслідувань. Я все що той самий Томас Мак-Квейд. Працював возієм пари слонів у ван Смуйта цілий рік, а вони звільнили мене місяць тому. Ну, доку, ви ж бачили, що я вчинив із вашим старим пугачем, я спився, і це я побачив шину, що випала з вашої машини, коли я стояв у тій юрбі безхатьків біля пам’ятника Ворту в очікуванні ліжка на дурняк. Тож яка нагорода очікує мене за найкращу відповідь на все це?

На свій великий подив Томас відчув, як його схопили за комір і потягнули, без жодного слова пояснення, до вхідних дверей. Вони були відчинені, і нахабу спустили зі сходів одним важким, розчарованим, принизливим копняком аравійського чобота.

Як тільки колишній кучер піднявся на ноги й очуняв, то припустив так хутко, як міг, на схід до Бродвею.

– Якийсь шаленець, – такою була його оцінка загадкового автомобіліста. – Просто захотів весело пожартувати, гадаю. Він міг би дати мені долар або й більше. А тепер маю поквапитися і повернутися до цієї зграї мисливців за ліжками, доки їх всіх не вклали спати нудними проповідями.

Коли Томас дістався мети своєї прогулянки, промчавши дві милі, то побачив, що ряди бездомних скоротилися до гурту з вісьмох чи десятьох осіб. Він зайняв належне місце новака на лівому фланзі. Перед ним стояв молодик, котрий розповідав про лікарні та згадував щось про дружину та дитину.

– Прикро знову бачити тебе тут, – зауважив парубок, обертаючись, щоб звернутися до прибульця. – Я сподівався, що ти знайдеш собі щось краще за це.

– Я? – сказав Томас. – О, та я просто побігав навколо кварталу, щоб зігрітися! Бачу, що товариство не поспішає до Господа сьогодні.

– За такої погоди, – заявив юнак, – доброчинність, як у прислів’ї, не лише починається, а й закінчується вдома.

Аж тут проповідник і його пристрасний помічник затягнули свій останній піснеспів – прохання до Провидіння і перехожих. Ті з безхатьків, чиї горлянки все ще діяли за тридцяти двох градусів морозу, безнадійно й невпопад приєдналися до них.

Посеред другого вірша Томас побачив енергійне дівча, чию одіж розвівав вітер, і котра прямувала до нього з тротуару через дорогу.

– Енні! – вигукнув парубок і помчав до неї.

– Ти бевзь, справжня нетяма! – волала та, плакала, сміялася й обіймала юнака за шию. – Навіщо ти це зробив?

– Оковита, – коротко пояснив Томас. – Ти ж знаєш. Але я вже покинув. Ні краплі, – він підвів її до бордюру. – Як ти мене знайшла?

– Я зумисне прийшла, щоб знайти тебе, – зронила Енні, хапаючись парубка за рукав. – Але ти неабиякий дурень! Професор Черубуско нам сказав, що тебе можна знайти тут.

– Професор Ч… Не знаю такого. У якому салуні він працює?

– Він ясновидець, Томасе, найбільший у світі. І він сказав, що знайшов тебе з халдейським телескопом.

– Він брехун, – обурився Томас. – Я його не брав. Ніхто ніколи не бачив мене з чиїмось телескопом.

– А ще він сказав, що ти прибув на колісниці з п’ятьма колесами або щось таке.

– Енні, – терпляче промовив Томас, – тепер ти приписуєш мені колеса. Та якби я мав колісницю, то давно вклався б у ній спати. І без жодних співів і проповідей перед ночівлею.

– Слухай, ти великий телепню. Пані каже, що візьме тебе назад. Я її вблагала. Але ти маєш добре поводитися. І ти можеш зайти всередину на ніч, бо твоя стара кімната над стайнею ще порожня.

– Чудово! – щиро вигукнув Томас. – Ти янгол, Енні. Але коли сталися ці дива?

– Цієї ночі в професора Черубуско. Він відправив свій автомобіль за пані, і вона взяла мене зі собою. Я бувала там із нею і раніше.

– А чим займається професор?

– Він ясновидець і відьмак. Пані консультується з ним. Він знає все. Але він ще не зробив нічого доброго пані, хоча вона й заплатила йому вже сотні доларів. Але він сказав, що зорі йому повідомили: ми можемо знайти тебе тут.

– Що бабусі треба від цього пройдисвіта?

– Це родинна таємниця, – застерегла Енні. – І ти ставиш забагато запитань. Гайда додому, великий дурнику.

Вони пройшли лише кілька кроків угору вулицею, як Томас зупинився.

– Маєш трохи грошей, Енні? – поцікавився він.

Енні гостро зиркнула на нього.

– О, я знаю цей погляд, – сказав Томас. – Та ти помиляєшся. Більше ні краплі. Але є хлопець, котрий стояв поруч зі мною в черзі на ліжко, він у дуже кепському стані. Він правильний, має дружину чи дітей, або щось таке, і він хворий. Але не від пиятики. Якщо зможеш знайти для нього півдолара, щоб він міг отримати гідне ліжко, а я б цього хотів.

Пальці Енні заворушилися в торбинці.

– Природно, я маю гроші, – зауважила вона. – Цілу купа. Аж дванадцять доларів.

І тоді вона додала, сповнена невикорінної жіночої підозри на чужу доброзичливість:

– Приведи його сюди й дай мені спершу на нього поглянути.

Томас подався виконувати свою місію. Хворобливий безхатько пішов без вмовлянь. Коли вони підійшли ближче, Енні відвела погляд від гаманця і заволала:

– Пане Волтер… О, пане Волтер!

– Це ти, Енні? – спитав молодик покірно.

– О, пане Волтер! Пані всюди вас шукає!

– Матінка хоче мене бачити? – перепитав парубок, і його бліді щоки залив рум’янець.

– Вона всюди за вами шукала. Звісно, вона хоче вас бачити. І хоче, щоб ви повернулися додому. Вона підняла на ноги поліцію, адвокатів, журналістів, детективів, шукала в моргах, нагороду обіцяла, і все намарно. Аж тоді вдалася до ясновидців. Ви ж підете безпосередньо додому, чи не так, пане Волтер?

– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадів молодик. – Три роки – довгий термін. Припускаю, що мені доведеться піти, якщо тільки автомобілі на вулицях не возять пасажирів безкоштовно. Раніше я обганяв навіть пару гнідих, яких ми запрягали в бричку. Вони їх ще мають?

– Мають, – підтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати їх ще з десять років. Королівські еліфантібус тракгорсібус живуть по сто сорок дев’ять років. Я кучер. Мене поновили на роботі п’ять хвилин тому. Гайда, їдемо на трамваї, якщо… якщо Енні заплатить за проїзд.

У вагоні Енні передала кожному з блудних синів по нікелю, щоб ті заплатили кондуктору.

– Мені здається, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смітиш великими сумами коштів, – зазначив Томас саркастично.

– У цьому гаманці, – врочисто заявила Енні, – є рівно 11 доларів і 85 центів. Я візьму ці гроші й завтра ж віддам їх професору Черубуско, найвидатнішій людині у світі.

– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що він таки має бути достатньо хорошим чоловіком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повідомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси мені його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.

Томас невпевнено посовався на своєму місці й у задумі відчув кілька синців на колінах і ліктях.

– А послухай-но, Енні, – мовив він конфіденційно, – можливо, це один із останніх відгомонів пияцтва, але я маю своєрідний спогад про одну їзду в автомобілі зі заможним чоловіком, котрий відвіз мене в оселю, наповнену орлами та світлом на склепінні. Він нагодував мене печивом і теревенями, а потім спустив мене зі сходів. Якщо це було марення, то чого в мене так ниє все тіло?

– Припни язика, телепню, – звеліла Енні.

– Якби я міг знайти будинок цього дивного чоловіка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в ніс.