Останній листок

У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли і розпалися на маленькі смужки, що їх назвали «проїздами». Ці «проїзди» утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив цінну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає саму вулицю – і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!

Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі завелася мистецька братія, полюючи на помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну чи дві жаровні і стали «колонією».

Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсі» – дружнє від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку спорідненість поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.

Це було в травні. А в листопаді холодний недобрий чужинець, якого лікарі назвали Пневмонією, пройшов колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, вражаючи свої жертви десятками, але лабіринтами вузьких, замшілих «проїздів» його ноги рухалися повільніше.

Містера Пневмонію аж ніяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жінка зі здоров’ям, розніженим каліфорнійськими зефірами, навряд чи була гідним суперником для старого бовдура із замашними кулаками і важким подихом. Та він побив Джонсі, і вона лежала майже нерухомо на своєму пофарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні секції голландської шиби на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом своїх кошлатих сивих брів викликав Сью до коридору.

– Вона має один шанс зі… скажімо, десяти, – мовив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає у її бажанні жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в ідіотське становище. Ваша панянка вже вирішила, що не одужає. Чим вона цікавиться?

– Вона… вона хотіла б намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.

– Намалювати? Дурниці! Чи цікавиться вона чимось, про що справді варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?

– Хлопцем? – у голосі Сью з’явилися металеві нотки. – Чоловіки взагалі не варті… та ні, лікарю, про таке вона не думає.

– Значить, вона просто ослабла, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через мої посередницькі зусилля. Але тільки-но мій пацієнт починає рахувати кількість екіпажів у своїй похоронній процесії, я віднімаю п’ятдесят відсотків від цілющих властивостей ліків. Якщо ви змусите її хоч раз поцікавитися цьогорічною модою на рукави зимових пальт, я обіцяю, що її шанси покращаться від одного з десяти до одного з п’яти.

Коли лікар пішов, Сью зайшла до робочої кімнати і плакала, доки зовсім не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потім вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввійшла до кімнати Джонсі, несучи креслярську дошку.

Джонсі лежала під ковдрою обличчям до вікна і не ворушилася. Сью припинила свистіти, думаючи, що та заснула.

Вона встановила дошку і почала малювати пером ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники прокладають свій шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповідань, якими молоді автори торують собі дорогу у Велику Літературу.

Виконуючи ескіз фігури головного героя, ковбоя із Айдахо, з моноклем і у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Джонсі лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала у зворотному порядку.

– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потім: «десять» і «дев’ять»; – потім: «вісім» і «сім» – майже одночасно.

Сью стурбовано поглянула за вікно. Що там можна було лічити? За вікном виднілося лише голе сумне подвір’я і за двадцять футів – глуха стіна цегляного будинку. Старезний плющ із шишкуватим стовбуром та підгнилим корінням видряпався, звиваючись, до половини цієї цегляної стіни. Холодний подих осені позривав листя з лози, і майже оголений скелет із гілок чіплявся за розтріскану цеглу.

– Що там, люба? – запитала Сью.

– Шість, – сказала Джонсі майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три дні тому було майже сто. В мене аж голова розболілася їх рахувати. Але зараз це легко. Ось іще один впав. Тепер лишилося тільки п’ять.

– П’ять – чого, люба? Скажи своїй Сьюді.

– Листків. На лозі плюща. Коли впаде останній, піду і я. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар не казав тобі?

– Господи, я ніколи не чула більшої нісенітниці, – з королівською зневагою промовила Сью. – Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дівчинко! Припини це глупство. А лікар, навпаки, сказав мені сьогодні вранці, що шанси на твоє швидке одужання – зараз згадаю точніше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такі ж хороші шанси, як у Нью-Йорку, коли ми їдемо в трамваї чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’їсти трохи бульйону і дозволь Сьюді знову взятися за свій малюнок, аби вона змогла продати його редактору і купити портвейну своїй хворій дівчинці, а собі, ненажері – свинячих відбивних.

– Не треба більше купувати вина, – сказала Джонсі, не зводячи погляду з вікна. – Ось іще один упав. Ні, я не хочу ніякого бульйону. Залишилося тільки чотири. Я хочу побачити, як упаде останній, поки не стемніло. Тоді відійду і я.

– Джонсі, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обіцяй, що не розплющуватимеш очей і не дивитимешся у вікно, доки я не скінчу працювати, добре? До завтра я повинна скінчити ці малюнки. Мені потрібне світло, а то я закрила б штори.

– Ти що, не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.

– Я краще буду тут з тобою, – відповіла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.

– Як тільки скінчиш – скажи, – мовила Джонсі, заплющуючи очі, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Мені набридло чекати. Мені набридло думати. Я не хочу більше ні за що триматися, я хочу зірватися і полетіти далеко-далеко, як і той бідолашний втомлений листок.

– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, щоб він побув для мене моделлю рудокопа-відлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсі під ними. Йому було за шістдесят, він мав бороду, як у мікеланджелівського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тіло чортика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років він тримав у руках пензля, але так і не зміг торкнутися хоча б до краю мантії своєї Музи. Він завжди хотів написати шедевр, але цього так і не сталося. Декілька років він не малював нічого, крім випадкової халтури для торгівлі чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонії, які були не в змозі оплачувати послуги професіоналів. Пив забагато джину і все ще любив поговорити про свій майбутній шедевр. В усьому іншому це був капосний дідок, що глузував з чужої доброти і вважав себе привілейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зі студії на мансарді.

Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освітленому лігвищі. Від нього сильно відгонило ялівцевими ягодами. У кутку на мольберті стояло полотно, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок майстра. Вона розповіла йому про фантазії Джонсі і про те, як вона боялася, що та й справді відлетить, легка і тендітна, мов той листок, коли ослабне її нетривкий зв’язок із цим світом.

– Майн гот! – скрикнув той. – Чи є у світі дурні, ладні вмерти тільки через те, що з тієї бісової лози падає листя? Я про таке не чув. Нє, я не позуватиму для твого дурного відлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовірна нісенітниця навернулася їй на думку? О, бідолашна міс Джонсі!

– Вона дуже хвора і слабка, – сказала Сью, – і лихоманка погано вплинула на її розум, забивши його дивними фантазіями. Що ж, містере Берман, можете не позувати мені, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – противний старий базіка.

– Ти говориш, як жінка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Давай. Я йду з тобою. Півгодини я намагався сказати тобі, що позуватиму. Божечку! Тут зовсім не місце хворіти таким гарним дівчатам, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр, і всі ми заберемося звідси. Таки так, чорти б його побрали!

Коли вони піднялися нагору, Джонсі спала. Сью опустила штору аж до підвіконня і жестом запросила Бермана до іншої кімнати. Вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на плющ. Потім якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зі снігом. Берман, у своїй старій синій сорочині, зображаючи рудокопа-відлюдника, всівся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелі.

Наступного ранку, коли Сью прокинулася, після короткого сну, вона побачила, що Джонсі широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.

– Підніми її, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.

Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Після зливи і несамовитих поривів вітру, що тривали цілісіньку ніч, до цегляної стіни все ще тулився один листок плюща. Це був останній листок на лозі. Ще зелений біля стебла, із зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тління і розпаду, він відважно висів у двадцяти футах над землею.

– Це останній, – сказала Джонсі. – Я думала вночі він точно впаде. Я чула, який був вітер. Ну то впаде сьогодні, і в ту ж мить я помру.

– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсі не відповіла. Найодинокіше на світі – це душа, що готується піти у свої далекі мандри. Здавалося, ця думка заволодівала нею дедалі дужче, у міру того як слабшала павутинка, що прив’язувала її до друзів і цього світу.

День минув, але навіть у сутінках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався біля стіни на своєму стебельці. Коли настала ніч, знову скаженів холодний північний вітер, а дощ продовжував періщити у вікна і з барабанним стукотом падав на низькі голландські карнизи.

Коли розвиднілося, невблаганна Джонсі знову наказала підняти штору.

Листок плюща все іще був там…

Джонсі довго лежала і дивилася на нього. А потім вона покликала Сью, яка підігрівала для неї курячий бульйон на газовій плиті.

– Я була поганою дівчинкою, Сьюді, – сказала Джонсі. – Щось змусило той останній листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була. Гріх бажати собі смерті. Тепер можеш принести мені трохи бульйону і молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… ні, принеси мені спочатку дзеркальце і підмости мене подушками, щоб я сиділа і дивилася, як ти куховариш.

А за годину вона промовила:

– Сьюзі, сподіваюся, що колись я таки намалюю Неаполітанську затоку.

Лікар прийшов удень, а коли він вже збирався піти, Сью знайшла привід, щоб вийти за ним до вітальні.

– Шанси зрівнялись, – сказав лікар, взявши у свою руку тендітну і тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – і ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його ім’я Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий і слабкий, перебіг хвороби важкий. Надії на його видужання немає, але сьогодні його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.

Наступного дня лікар сказав Сью:

– Вона у безпеці. Ви перемогли. Все, що зараз потрібно, – це харчування і догляд.

Того ж дня під вечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, задоволена плетінням яскраво-блакитного нікому не потрібного вовняного шарфа, і обійняла її однією рукою, разом із подушками.

– Хочу дещо тобі повідомити, мишко, – мовила вона. – Містер Берман помер сьогодні в шпиталі від пневмонії. Він хворів лише два дні. Вранці першого дня двірник знайшов його внизу у своїй кімнаті знесиленим від болю. Його черевики та одіж промокли наскрізь і були холодними, мов крига. Ніхто не міг зрозуміти, де він був тієї жахливої ночі. Вже потім знайшли ліхтар, який ще горів, зрушену зі свого місця драбину, кілька розкиданих пензлів і палітру зі змішаними на ній зеленими і жовтими фарбами. А тепер подивися у вікно, люба, і поглянь на той останній листок плюща, що притулився до стіни. Тебе не дивувало, що він ніколи не тріпотів і не тремтів від вітру? Отож, люба, оце і є шедевр Бермана – він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.