Дороги, що ми обираємо

Дороги, що ми обираємо

За двадцять миль на захід від Таксона «Вечірній експрес» зупинився біля бака, щоб набрати води. Крім потрібної для паровика води, знаменитий експрес прихопив і дещо інше, не дуже для нього корисне.

Поки кочегар відчіплював накачувальний шланг, Боб Тідбол, Акула Додсон та індіанець-метис на ім’я Джон Великий Пес видряпалися на локомотив і продемонстрували машиністові три круглі отвори своїх кишенькових гармат. Ці отвори справили на машиніста таке сильне враження можливими наслідками свого застосування, що він підняв обидві руки жестом, який зазвичай супроводжує вигук: «Та що ви кажете! Це неймовірно!»

За коротким наказом Акули Додсона, який очолював це наступальне військове з’єднання, машиніст зліз додолу і відчепив локомотив і тендер. Потім Джон Великий Пес, видершись на купу вугілля, грайливо спрямував два револьвери на машиніста й кочегара і запропонував їм відігнати локомотив на п’ятдесят ярдів і чекати подальших вказівок.

Акула Додсон і Боб Тідбол, гребуючи пропускати через дробарку таку бідну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладів поштового вагона. Вони виявили, що кур’єр свято вірить в те, що «Вечірній експрес» не набирає нічого небезпечнішого – чисту воду. Поки Боб вибивав цю хибну думку з його голови руків’ям свого шестизарядного кольта, Акула Додсон підкладав динаміт під сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, видавши на-гора тридцять тисяч золотом і банкнотами. Цікаві пасажири повистромляли голови з вікон, придивляючись, чи не збирається бува на дощ.

Провідник кинувся до мотузки дзвінка й смиконув її, але вона подалася без будь-якого опору й обвисла. Акула Додсон і Боб Тідбол, запхавши свою здобич у грубенький брезентовий мішок, вистрибнули з поштового вагона і побігли до локомотива, спотикаючись у своїх чоботях на високих підборах.

Попри свій мовчазний гнів, машиніст обачливо скорився наказу і швидко відігнав локомотив від непорушних вагонів. Але перед тим, як це сталося, кур’єр-поштовик, прийшовши до тями після переконливих аргументів Боба Тідбола, вискочив зі свого вагона з вінчестером у руках і вніс вагомі корективи у гру. Містер Джон Великий Пес, сидячи на купі вугілля в тендері, ненароком пішов не з тієї карти, підставившись під кулю мішень, і кур’єр пристукнув його козирем. Діставши кулю точно проміж лопаток, індіанський лицар з великої дороги беркицьнувся на землю, збільшивши таким чином частку своїх компаньйонів у здобичі на одну шосту кожному.

За дві милі від бака з водою машиністу наказали зупинитися.

Грабіжники знахабніло помахали йому рукою на прощання і гайнули крутосхилом до густого лісу, що ріс обабіч залізничної колії. Через п’ять хвилин, продершись через гущавину чапаралю, вони вийшли на галявину, де стояли прив’язані до низько звисаючих гілок троє коней. Один з них чекав на Джона Великого Пса, якому вже ніколи не судилося їздити верхи ні вдень, ні вночі. Грабіжники зняли з нього сідло та вуздечки і відпустили на всі чотири сторони. Осідлавши двох інших коней і перекинувши мішок через луку на одному з них, швидко, але обережно подалися вони лісом, а потім – дикою пустельною ущелиною. Там кінь під Бобом Тідболом послизнувся на вкритому мохом камені і зламав передню ногу.

Вони відразу ж пристрелили його пострілом у голову і сіли порадитись, як бути далі. Наразі вони перебували в безпеці завдяки пройденому ними заплутаному шляху, тож проблема часу перестала бути такою важливою. Від найпрудкішого поліцейського загону, що міг вирушити їм навздогін, їх відділяло багато миль і годин. Кінь Акули Додсона, зі звислою вуздечкою і арканом, що тягнувся по землі, часто і важко дихав, вдячно поскубуючи траву вздовж струмка, що протікав ущелиною. Боб Тідбол відкрив мішок, витягнув звідти повні жмені акуратних пачок банкнот і торбинку з золотом і розсміявся радісно, як дитина.

– А що, старий розбійнику, – озвався він весело до Акули Додсона, – як ти казав, так все і сталося. Ти просто геній у фінансових справах і обламаєш роги кому завгодно в Арізоні.

– Що нам робити і де ми дістанемо для тебе коня, Бобе? Ми не можемо затримуватися тут надовго. Ще й не розвидниться, як вони вже висітимуть у нас на хвості.

– Не переймайся; я певен, що твій індіанський коник якийсь час зможе витримати і двох, – відповів життєрадісний Боб. – Долучимо до табуна першого ж коня, на якого надибаємо. Хай йому чорт, ну і здобич ми урвали! Якщо вірити позначкам на цих пачках, тут тридцять тисяч доларів – по п’ятнадцять тисяч кожному!

– Це менше, ніж я сподівався, – сказав Акула Додсон, ледь копнувши пакунки носком свого чобота, а потім задумливо поглянувши на мокрі боки свого втомленого коня.

– Друзяка Болівар геть стомився, – повільно мовив він. – Шкода, що твій гнідий зламав ногу.

– І мені шкода, – простодушно сказав Боб. – Але тут уже нічим не зарадиш. Болівар – дужий кінь: він везтиме нас двох, доки ми не добудемо нових коней. Чорт, я оце розмірковую: як дивно, що ти, Акуло, східняк, ось так запросто приїхав сюди і показав нам, хлопцям із Заходу, що таке справжня відчайдушна авантюра. А ти, взагалі-то, з якої частини Сходу?

– Зі штату Нью-Йорк, – відповів Акула Додсон, сідаючи на валун і пожовуючи гілочку. – Я народився на фермі в окрузі Ольстер. Мені було сімнадцять, коли я втік з дому. На Захід потрапив випадково. Йшов собі по дорозі з вузликом за плечима, прямуючи до Нью-Йорка. Я мав намір потрапити туди і загрібати багато грошви. Завжди вважав, що мені це під силу. Якось увечері я дістався до місця, де дорога розгалужувалася, і розгубився, не знаючи, який напрямок обрати. Півгодини я придивлявся і розмірковував, а потім пішов ліворуч. Тієї ж ночі я випадково набрів на циркову трупу, що мандрувала маленькими містечками з програмою «Дикий Захід», тож і подався на Захід разом з ними. Часто думаю, як склалося б моє життя, якби я обрав іншу дорогу.

– Знаєш, мені здається, що воно склалося б так само, – бадьоро-філософічно мовив Боб Тідбол. – Важливі не дороги, які ми обираємо; важливе те, що у нас у душі. Саме воно і робить нас такими, якими ми є.

Акула Додсон підвівся і прихилився до дерева.

– Як мені шкода, що твій гнідий поламав ногу, Бобе, – повторив він майже жалібно.

– Мені теж, – погодився Боб, – це був першокласний кінь. Та Болівар у тебе двожильний, він вивезе нас, це точно. Давай, мабуть, рушати, Акуло. Як ти гадаєш? Спакуюся і – рушаймо; риба шукає, де глибше, а людина – де грошей більше.

Боб Тідбол запхав трофеї у торбу і міцно зав’язав її мотузкою. Коли він підвів очі, то найвиразнішим із побачених ним предметів було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калібру, що вперлося в нього з невблаганною незворушністю.

– Кинь дуріти, – сказав із посмішкою Боб. – Нам час рушати.

– Стій, де стоїш, – відповів Акула. – Нікуди те не рушиш, Бобе. Мені дуже не хочеться цього говорити, але шанс є тільки для одного з нас. Розумієш, Болівар надто стомився і не зможе витримати двох.

– Три роки я і ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокійно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно і мав тебе за людину. Я чув дивні розповіді про те, як ти без особливої на те причини застрелив двох чоловіків, але я ніколи не йняв тим розповідям віри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пістоля, сідаймо на Болівара і мотаймо звідси. Якщо ж зібрався стріляти – стріляй, підлий павучий вилупку!

На обличчі Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.

– Ти навіть не уявляєш, Бобе, як мені шкода, що твій гнідий поламав ногу, – зітхнув він.

Вираз обличчя Додсона вмить змінився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокість, змішана з безжалісною жадібністю. На якусь мить душа цієї людини визирнула назовні, як визирає часом зле і потворне обличчя з вікна добропорядного дому.

Бобу Тідболу і справді більше не судилося «рушити далі». Гримнув смертоносний постріл і наповнив ущелину гуркотом, що відбився від її стін обуреною луною. І мимовільний співучасник злочину Болівар, якому не довелося зазнати перевантаження і «везти двох», прудко поніс геть останнього з нападників, що пограбували «Вечірній експрес».

Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, ліс якось потихеньку відійшов на задній план і зник з його очей; револьвер у його правій руці обернувся на вигнуту ручку крісла з червоного дерева; на його сідлі якимось дивним чином з’явилась оббивка. Він розплющив очі і побачив свої ноги не в стременах, а нерухомо обіпертими об край столу з мореного дуба.

Отож я і кажу, що Додсон, голова брокерської контори «Додсон і Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очі. Пібоді, довірений секретар, стояв біля його крісла, вагаючись – казати чи ні. Знизу долинав глухий гуркіт коліс, а в кімнаті заспокійливо хурчав електричний вентилятор.

– Гм! Пібоді, – мовив Додсон, кліпаючи очима. – Здається, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пібоді?

– Сер, на вас чекає містер Вільямс із «Трейсі і Вільямс». Він прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z. Якщо пам’ятаєте, події на ринку заскочили його зненацька.

– Так, я пам’ятаю. Який зараз курс акцій X. Y. Z., Пібоді?

– Один вісімдесят п’ять, сер.

– От і нехай платить один вісімдесят п’ять.

– Вибачте, – мовив Пібоді, помітно нервуючи, – що я про це кажу, але я розмовляв з Вільямсом. Він ваш давній приятель, містере Додсон, а ви ж скупили всі акції X. Y. Z. Хіба ви не пам’ятаєте… тобто, я хотів сказати, що ви, безперечно, пам’ятаєте, що він продав вам акції по дев’яносто вісім. Якщо він розрахується за ринковою ціною, то позбудеться всіх своїх вкладів і домівки.

Вираз обличчя Додсона вмить змінився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокість, змішана з безжалісною жадібністю. На якусь мить душа цієї людини визирнула назовні, як визирає часом зле і потворне обличчя з вікна добропорядного дому.

– Нехай платить один вісімдесят п’ять, – сказав Додсон. – Болівару не витримати двох.