Дари волхвів

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. І з них шістдесят центів – монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж щоки палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Що було робити – хіба впасти на стару, потерту маленьку канапу і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо зробити повчальний висновок: життя складається зі сліз, розпачань, усмішок, причому розпачання переважають.

Поки господиня поступово переходить від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована кімната за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.

Внизу, у вестибюлі, – скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і ґудзик електричного дзвоника, з якого жодному смертному не пощастило б витиснути жодного звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом «М-р Джеймс Ділінґем Янг».

Слово «Ділінґем» розтяглося на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені отримував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові «Ділінґем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій «Д». Та хоч коли містер Джеймс Ділінґем Янг, повертаючись додому, піднімався до свого помешкання на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук «Джіме!» і гарячі обійми місіс Джеймс Ділінґем Янг – її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!

Делла припинила плакати, і попудрила щоки та носа. Вона стояла біля вікна, сумно споглядаючи на сірого кота, який скрадався по сірому паркану в сірому подвір’ї. Завтра Різдво, а у неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень не розженешся. Витрати були більшими, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Її Джімові! Багато приємних годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, незвичайне, цінне, хоч трохи гідне високої честі належати Джімові.

Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій мебльованій кімнаті. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих вузьких дзеркалах, може скласти доволі вірне уявлення про свою зовнішність. Делла була стрункою, і їй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом відійшла від вікна і зупинилась перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд обличчя втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся.

У подружжя Джеймс Ділінґем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джіма, який належав колись його батькові та дідові, друга – волосся Делли.

Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, можливо, Делла, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би свої скарби в підвалі, Джім, проходячи повз нього, завжди діставав би свого годинника, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.

Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, зібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльозини впали на потертий червоний килим.

Мерщій накинути старенький коричневий жакет, мерщій – капелюшок! Майнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю. В очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози.

Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: «М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи подих, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенною білявкою, дуже стриманою.

– Чи не купите ви моє волосся? – спитала Делла.

– Я купую волосся, – відповіла мадам. – Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменів каштановий водоспад.

– Двадцять доларів, – сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.

– Давайте мерщій, – промовила Делла.

Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джімові.

Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джіма, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не показним блиском – саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідним Годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джімові. Він був таким, як Джім. Скромність і гідність – ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли залишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джім у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник і глянути, котра година. Бо хоч яким чудовим був той годинник, Джім іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.

Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.

За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

«Якщо Джім не вб’є мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»

О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети.

Джім ніколи не спізнювався. Делла затисла в кулаці платиновий ланцюжок і присіла на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:

– Господи, зроби так, щоб він подумав, що я все ще гарненька!

Двері відчинилися, Джім увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав утримувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.

Джім увійшов і завмер, наче сеттер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах – жодне з тих почуттів, яких вона могла очікувати. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз.

Делла зіскочила зі стола і кинулась до нього.

– Джіме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я постриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Волосся відросте! Ти ж не гніваєшся, правда? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Привітай мене з Різдвом, Джіме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який чудовий подарунок я для тебе маю!

– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джім так, наче все ще не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.

– Обстригла і продала його, – відповіла Делла. – Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!

Джім здивовано оглянув кімнату.

– Отже, твого волосся вже нема? – спитав він з якимсь безглуздим виразом.

– І не шукай його, не знайдеш, – відповіла Делла, – кажу ж тобі: я його продала – обстригла і продала. Сьогодні Святвечір, Джіме. Будь добрим до мене, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосини на моїй голові і можна було б перелічити, – в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, – але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джіме?

І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромними – відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли дорогі дари, але серед них не було одного. Цей натяк ми роз’яснимо пізніше.

Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.

– Зрозумій мене правильно, Делл, – сказав він. – Жодна стрижка, жодні нові зачіски не примусять мене розлюбити тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок – і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому – ой леле! – прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири.

Річ у тім, що на столі лежали Гребінці, набір гребінців – бічні й задній – якими Делла давно милувалася в одній із бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці були дорогими, вона знала це, і її серце давно вже щеміло, бо не було анінайменшої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.

А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:

– У мене дуже швидко росте волосся, Джіме!

Делла підскочила, як ошпарена, і вигукнула:

– О Господи!

Джім ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.

– Ну, правда ж гарний, Джіме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, як він виглядатиме з ланцюжком.

Але Джім не послухався – він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.

– Делл, – сказав він, – давай побережемо свої подарунки до інших часів. Вони занадто гарні, щоб так одразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, час смажити котлети.

Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як ви знаєте, мудрими людьми, надзвичайно мудрими людьми. Вони завели звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрими, і дари їхні були такими ж; не виключено, що їх можна було навіть поміняти, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудрішими. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудрішими є тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхвами.