Історія Флоренції

Найсвятішому і найблаженнішому отцю, господареві нашому Клименту VII

покірний слуга Нікколо Мак’явеллі

Оскільки, найблаженніший і найсвятіший отче, ще до свого обрання Ваша святість доручили мені викласти діяння флорентійського народу, я з усією наполегливістю та вмінням, котрими наділили мене природа й життєвий досвід, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своїх дійшов я до часу, коли зі смертю Лоренцо Медічі Пишного обличчя Італії змінилось, і, оскільки подальші події за величністю своєю та знаменністю потребують і викладення в дусі високому, вирішив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’єднати в книгу і піднести Вашому найсвятішому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моєї праці, плодами, отриманими від Вами посіяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятіше блаженство, насамперед побачите, наскільки великим лихом і владою багатьох можновладців супроводжувалися після занепаду Римської імперії на Заході зміни в долях італійських держав; побачите, як римський первосвященник, венеціанці, королівство Неаполітанське і герцогство Міланське першими досягли державності й могутності в нашій країні; побачите, як вітчизна ваша, саме завдяки розділенню своєму позбувшись імператорської влади, залишалась розділеною до тієї пори, коли нарешті дістала управління Вашого дому. Ваше найсвятіше блаженство особливо наказали мені викладати великі діяння ваших предків таким чином, щоб видно було, наскільки я далекий від хоч якихось лестощів. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукає блага, ніколи не може бути Вам до серця. Та це і викликає мої побоювання, ніби я, говорячи про добросердість Джованні, мудрість Козімо, гуманність П’єро, пишність і передбачливість Лоренцо, не заслужив від Вашої святості докору щодо недотримання ваших вказівок. Однак тут я маю можливість виправдатися як перед Вами, так і перед усіма, кому оповідь моя не сподобалась би, як така, що не відповідає дійсності. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в різний час писав про ваших предків, сповнені всіляких похвал, я мусив би або показати їх такими, якими побачив, або замовчати їхні заслуги, як чинять заздрісники. Якщо ж за їхніми високими ідеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледівши його, не мусив і згадувати про нього. Бо впродовж усієї моєї оповіді ніколи не мав я наміру ані прикрити шляхетну справу благоліпною личиною, ані кинути тінь на похвальне діяння під приводом того, ніби його мета негідна. Про те, наскільки далекий я від лестощів, свідчать усі розділи моєї оповіді, особливо ж публічні промови або приватні судження як у прямій, так і в опосередкованій формі, де у висловах і в усій манері оповідача у найпевніший спосіб виявляється його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слів, бо гідність та істинність оповіді від них нічого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моїх писань, може переконатися в моїй безсторонності, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашої святості. Причина тому – його коротке життя, через що він не міг стати відомим, а я був позбавлений можливості уславити його. Однак пішли від нього справи великі й славетні, бо став він батьком Вашої святості. Заслуга ця переважує діяння його предків і принесе йому більше століть слави, ніж злощасна доля відняла в нього років життя. Я в усякому разі, найсвятіший і найблаженніший отче, старався в цій своїй оповіді, не прикрашаючи істини, догодити всім, але, можливо, не догодив нікому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи події свого часу, неможливо не зачепити доволі багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похід, сподіваючись, що, завжди підтримуваний і обласканий благодіяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воїнстві вашого найсвятішого розуміння. І тому, озброївшись мужністю та впевненістю, що не зраджували мені досі в моїх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тільки не втрачу життя або покровительство Вашої святості.

Передмова

Маючи намір викласти діяння флорентійського народу в його межах і поза ними, я перше хотів почати оповідь із 1434 року за християнським літочисленням, – з часу, коли дім Медічі, завдяки заслугам Козімо і його батька Джованні, досяг у Флоренції більшого впливу, ніж будь-який інший. Бо я вважав тоді, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє видатних істориків, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потім я уважно вчитався в їхні твори, бажаючи вивчити їхній спосіб і порядок викладу подій та наслідувати його, щоб заслужити схвалення читачів. І от виявилося, що перебіг воєн Флоренції з чужоземними державцями й народами вони справді виклали докладно, як належить, але стосовно цивільних розбратів, внутрішніх незгод і наслідків одного й другого вони багато чого зовсім замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож із цієї частини їхніх творів читачі не дістануть ні користі, ні задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що події ці видались їм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’яті поколінь, або тому, що побоювались образити нащадків тих, кого їм довелося б засудити. Такі причини – хай не гніваються на мене ці історики, – здаються мені зовсім не гідними великих людей. Бо коли в історії щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подій, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республікою, так це пізнання обставин, які породжують внутрішні розбрати й ворожнечу, щоб громадяни ці, навчені недобрим досвідом інших, уміли зберігати єдність. І якщо приклади того, що відбувається в будь-якій державі, можуть нас хвилювати, то приклади нашої власної республіки зачіпають нас іще більше і є ще більш повчальними. І коли в якійсь республіці панували неабиякі розбрати, то найвизначнішими були флорентійські. Бо більшість інших держав обмежувалися зазвичай однією якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до її загибелі; натомість Флоренція, не обмежуючись однією, породила безліч незгод. Загальновідомо, що в Римі після вигнання королів виникли розбрати між нобілями та плебсом і не затихали вони до загибелі Римської держави. Так було і в Афінах, і в усіх інших державах, що процвітали в ті часи. Та у Флоренції розбрати виникали спочатку серед нобілів, потім між нобілями і пополанами і, нарешті, між пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навіть серед переможців виникав розкол. Розбрати ж ці призводили до таких убивств, вигнання, загибелі цілих сімейств, яких не знало жодне відоме в історії місто. На мій погляд, ніщо не свідчить про велич нашого міста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже їх було цілком достатньо, щоб привести до загибелі навіть найвеличнішу й наймогутнішу державу. А проте наша Флоренція від них немов тільки зростала і зростала. Така видатна була звитяга її громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе і свою вітчизну, що навіть ті, хто виживав після всіх лих, цією своєю звитягою більше сприяли славі батьківщини, ніж сварки й розбрати могли їй нашкодити. І немає сумніву, що, якби Флоренція після звільнення від імператорської влади мала щастя дістати такий спосіб управління, за якого вона зберігала б єдність, – я навіть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неї: стільки б вона досягла у військовій справі та мирній праці. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх ґібелінів у такій кількості, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно ґвельфи за цілковитої згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренції тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А згодом, у війні проти Філіппо Вісконті, герцога Міланського, коли флорентійцям протягом п’яти років довелося діяти не зброєю (якої вони тоді не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мільйона флоринів; по закінченні ж війни, невдоволені умовами миру та бажаючи показати міць свого міста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумію, чому ці внутрішні розбрати не гідні бути висвітленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменників стримувало побоювання зашкодити пам’яті тих, про кого їм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись і тільки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмінне прагнення людей до того, щоб імена їхніх предків та їхні власні не зникали з пам’яті нащадків. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гідним діянням, намагалися стати відомими через нечесні справи. Не зважили вони також, що діяння, котрі самі по собі певною мірою величні, – як, скажімо, всі справи державні й політичні, – хоч би як їх вели, до яких би наслідків приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто їх виконує, більше честі, ніж хули. Поміркувавши про це все, я змінив думку і вирішив почати свою історію від виникнення нашого міста. Але, не маючи наміру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрішні справи нашого міста до 1434 року, про зовнішні ж події згадуватиму, коли це буде необхідно для розуміння внутрішніх. В описі ж подальших років докладно висвітлюватиму і те, й інше. А для того щоб у цій історії були зрозумілішими всі епохи, які вона зачіпає, я, перш ніж говорити про Флоренцію, розповім про те, як Італія потрапила під владу тих, хто нею тоді правив. Усі ці початкові відомості як про Італію взагалі, так і про Флоренцію, складуть перші чотири книги. У першій буде коротко викладено всі події, що відбувалися в Італії після занепаду Римської імперії і до 1434 року. Друга охопить час від виникнення Флоренції до війни з папою після вигнання герцога Афінського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дійдемо до 1434 року і, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що відбувалось у Флоренції та поза її межами до сьогодення.

Книга перша

І

Народи, що живуть північніше від Рейну та Дунаю, на землях плодючих і зі здоровим кліматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рідні місця і шукати собі нові прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмірної кількості людей, усі його мешканці поділяються на три групи так, щоб кожна складалася з однакової кількості шляхетних і нешляхетних, заможних і бідних. Потім частина, на яку випаде жереб, вирушає шукати щасливої долі в інших місцях, а дві інші, позбувшись надлишкового населення, і далі користуються спадком своїх предків. Саме ці люди й зруйнували Римську імперію, у чому допомогли самі ж імператори, котрі покинули Рим, свою давню столицю, і перебрались до Константинополя, послабивши західну частину імперії: тепер вони приділяли їй менше уваги і, відповідно, віддали її на розграбування як своїм підлеглим, так і ворогам. І воістину: для того щоб зруйнувати таку величну імперію, що стояла на крові стількох звитяжних людей, потрібна була чимала ницість правителів, чимале віроломство підлеглих, чималі сила й завзяття зовнішніх загарбників; отже, згубив її не один якийсь народ, а об’єднані сили кількох народів. Першими вийшли з цих північних країн проти імперії після кімврів, переможених Марієм, римським громадянином, вестготи – ім’я це і їхньою мовою, і нашою означає «готи західні». Після низки сутичок уздовж кордонів імперії вони з дозволу імператора на тривалий час оселилися на Дунаї й, хоч із різних причин і в різний час, здійснювали набіги на римські провінції, їх усе ж таки постійно стримувала міць імператорської влади. Останнім, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосій: він настільки підпорядкував їх собі, що вони не захотіли обирати собі короля, але, цілком задоволені здійсненими ним пожалуваннями, жили під його владою і билися під його знаменами. Коли ж Теодосій помер, його сини Аркадій і Гонорій успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги і щасливої долі, а зі зміною правителя змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі кожної з трьох частин імперії трьох управителів – на Сході Руфіна, на Заході Стиліхона, а в Африці Гільдона. Після смерті правителя всі троє замислили не просто управляти своїми володіннями, а домогтися в них цілковитої самостійності. Гільдон і Руфін загинули, ледь почавши втілювати свій задум, а Стиліхон зумів приховати свої наміри: з одного боку, він намагався здобути довіру нових імператорів, а з другого – внести такий розлад в управління краєм, щоб потім було легше заволодіти ним. Для того щоб налаштувати вестготів проти імператорів, він порадив припинити давати їм встановлену платню. А оскільки цих ворогів, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в імперії розлад, він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів і аланів (також північні народи, що вирушили завойовувати нові землі) до нападу на римські провінції. Втративши данину, що їм належала, і прагнучи сильніше помститися за кривду, вестготи обрали своїм королем Аларіха, напали на імперію і після цілої низки подій вдерлися в Італію, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларіх помер, а його спадкоємець Атаульф узяв собі за дружину Плацидію, сестру імператорів, і, маючи таку рідню, погодився допомогти Галлії та Іспанії, які з вищенаведеної причини зазнали нападу з боку вандалів, бургундів, аланів і франків. Урешті-решт вандали, що захопили ту частину Іспанії, яка звалася Бетикою, не в змозі відбити нападу вестготів, були покликані правителем Африки Боніфацієм захопити цю провінцію, охоче погодились, а Боніфацій був задоволений цією підтримкою, бо, повставши проти імператора, він побоювався розплати за свою зраду. Так під проводом свого короля Гензеріха вандали оселилися в Африці. На той час імператором став син Теодосія Аркадій. Він так мало опікувався справами Заходу, що всі ці зарейнські народи вирішили затвердитися на захоплених землях.

ІІ

Отже, вандали стали господарювати в Африці, алани й вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, а й дали своє ім’я захопленим краям, які стали називатися Францією і Бургундією. Усі ці успіхи підштовхнули й інші народи втрутитися в поділ імперії. Гуни, теж кочова народність, захопили Паннонію, провінцію по той бік Дунаю, яка, прибравши тепер ім’я цих гунів, дістала назву Хунгарії. До цих лих додалося ще одне: імператор, якого тіснили зусібіч, намагався зменшити кількість своїх ворогів і заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу і вплив варварів та послаблювало імперію.

Острів Британія, що нині зветься Англією, теж не уник лиха. Налякані варварами, що захопили Францію, не бачачи захисту з боку імператора, брити покликали на допомогу англів, одне з германських племен. Англи, під проводом свого короля Вортігерна, охоче відгукнулись і спершу захищали бритів, а потім вигнали їх із острова, затвердилися там, і почав він називатися Англією. Та первісні мешканці цієї країни, втративши батьківщину, змушені були розбишакувати і, хоч і не змогли захистити власного краю, вирішили заволодіти чужим. Зі своїми сім’ями перепливли вони море, захопили прилеглі до нього землі та назвали їх Бретанню.

ІІІ