Як же з цим узгодити високу оцінку єдинодержавної монархічної влади, якою сповнені сторінки «Державця»? Це стає зрозумілим, коли згадати, що монархічна влада протиставлялася сваволі нобілітету, земельній аристократії та папству і була фактично шляхом до республіканського ладу. За часів Мак’явеллі питання політичного ладу опинилося в центрі уваги відомих мислителів та діячів Флоренції, які пропонували різні політичні системи. Так, Гвіччардіні обстоював ідею олігархічної республіки, О. Джанотті та Паруто – конфедерацію республік. Мак’явеллі ж проголосив ідею регіональної абсолютистської держави, створеної на основі Флорентійської республіки.

Це та основна мета, яку обґрунтовує Мак’явеллі. Але він не обмежується її формулюванням. У «Державці» він детально розробляє методи досягнення поставленої мети. Тут уперше виділено суто політичну діяльність в окрему сферу і розглянуто її особливості.

Ця діяльність, як вважає Мак’явеллі, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою ціною. А це можна здійснити, розмежувавши сфери політики та моралі.

Якщо згадати, що державу протягом сторіч розглядали як втілення волі Божої та божественної мудрості так само, як і моралі, то визнання людської природи державності цілком закономірно має певною мірою протиставляти політику та мораль. Мораль залишається виразником волі Божої, політика ж – проявом людської волі. Це й стало тим змістовним внеском, який був продиктований ренесансним світобаченням: «Фортуна розпоряджається однією половиною наших дій, але дозволяє нам управляти другою половиною». Ця свобода «управління» проявляється, за Мак’явеллі, в умінні узгодити свої вчинки з фортуною. Оскільки ж фортуна мінлива, то мудрість державця полягає в тому, що він має повсякчас шукати такого способу дії, який би відповідав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначає успіхи чи неуспіхи державця. Моральним стає все те, що дає можливість досягнути успіхів будь-якою ціною.

Це певною мірою пояснює ту суперечливість моральних оцінок, які наводить Мак’явеллі у своїй праці і які покликані відіграти роль «прикладів» для показу тих шляхів, що їх повинен обирати державець залежно від ситуації.

Обґрунтування республіканських ідей Мак’явеллі завершує на сторінках «Історії Флоренції». Ця праця, замовлена йому флорентійським університетом, який тоді очолював Джуліо Медічі, писалася протягом 1520–1526 років, за умови виплати авторові 100 флоринів щорічно, а відтак була вручена папі Климентові VII. У ті часи міста-держави замовляли вченим написання своїх історій. Відомі хроніки Віллані, Стефані, Каппоні, «Декади» Бйондо, «Історія Флоренції» Кавальканті, «Флорентійська історія» Поджо Браччоліні та інші праці.

Мак’явеллі викладає історичні факти не завжди послідовно, у нього є велика кількість помилкових оцінок. Але відомий дослідник західноєвропейської середньовічної історіографії О. Л. Ванштейн сказав так: «Місце, яке займає Мак’явеллі в історіографії, визначається не фактичним змістом його праць, а оцінками окремих явищ та загальною історичною концепцією, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стає на службу інтересам сьогодення»^[4].

Зрозуміло, що історіографічні принципи Мак’явеллі аж ніяк не вписувалися в ті історіософські концепції, які були провідними у творчості письменників та мислителів Середньовіччя і присвячувалися питанням про співвідношення світської та духовної влади, влади папи, імператора тощо. У всіх подібних дослідженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вічності, отож земні проблеми були підпорядковані цій концепції.

Це знову ж таки не збігалося з політичними роздумами Мак’явеллі. Тим більше що він із самого початку відокремлює політику від релігії, надаючи останній певного «інструментального» змісту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллі, мають викликати страх.

Разом з релігією він відокремлює від політики право, яке в Середньовіччі спиралося на принципи християнської догматики.

Зрештою, Мак’явеллі був носієм релігійного індиферентизму, характерного для мислителів його часу. Дух вільних досліджень, негативне ставлення до середньовічних ідеалів, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою інтелектуального життя тогочасної Італії.

Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллі стояв на позиціях прийняття аморалізму. Він скоріше зайняв позицію стороннього спостерігача, що виявилася у факті «описового» ставлення до вчинків політичних діячів, про які він розповідав на сторінках своїх праць.

Особлива цінність «Історії Флоренції» у тому, що автор започатковує нове історіографічне світобачення. Певна річ, ми звикли до розуміння нерозривного зв’язку зовнішніх та внутрішніх політичних факторів, але слід пам’ятати, що Мак’явеллі перший сказав про це. Стоячи біля витоків буржуазної науки, Мак’явеллі розробив програму величезної історичної ваги, органічно пов’язав свою теорію з практичними вимогами дійсності, з ідеями прогресу.

Загалом «Історія Флоренції» не лише охоплює історичні події Італії, але й висвітлює політичну історію міжнародних відносин у Західній Європі. Це чітко виражено в самій структурі праці.

Так, перша книга присвячена політичній історії Давнього Риму, хоч і охоплює період до XV ст. У трьох наступних розглядається історія Флоренції аж до встановлення Синьйорії Медічі в 1434 р. У другій частині, яка складається з 4 книг, досліджується історія правління Медічі в XV ст.

Таким чином, можна відзначити, що «Історія Флоренції» – це блискучий пам’ятник політичної думки пізнього Відродження, історико-філософське дослідження розвитку національного республіканського ладу.

Це була остання праця Мак’явеллі.

Усунення Медічі від влади та запровадження у Флоренції республіканського режиму зродили в Мак’явеллі надію на повернення до практичної політичної діяльності. 1526 р. він організував у Флоренції Магістрат оборони, головним адміністратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помічником.

Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено іспанськими військами, а у Флоренції відбулися вибори до Великої ради.

Роки страждань та зневіри виснажили Мак’явеллі. Важко було впізнати того веселого молодого чоловіка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчині, що передчасно зістарівся: «Груди кістляві, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голені, запалі щоки. Очі сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокійно, але в них багато затаєної думи, і вони здатні спалахувати поривами рішучості та завзяття. Багато дум і під високим зморщеним чолом із залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великі та малі душевні болі, туга, розчарування. Вуста хтиві; якщо на них заграє усмішка, вона буде насмішкувата, недовірлива, зла, цинічна і навряд чи добродушна. Ніс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кінцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епікурійця, Мефістофеля в мінорі. На гравюрі немає фарб, і так стає шкода, що обличчя одного з найвидатніших людей Італії та Європи не увічнене пензлем великого майстра…»^[5].

Таким був Мак’явеллі, коли балотувався на посаду канцлера Флорентійської республіки в 1527 р.

На жаль, за якихось п’ятнадцять років у настроях та політичних уподобаннях флорентійців відбулися разючі зміни; від того, коли вони високо оцінили діяльність, патріотизм Мак’явеллі та його відданість Флоренції, і до того, коли, переживши тиранію Медічі й повернувшись до ідеї республіки, вони почали цінувати не стільки її велич як центру культури, мистецтва та освіти, скільки стабільність ситого життя. До нас дійшли окремі висловлювання членів Великої ради на адресу Мак’явеллі. «Мак’явеллі провадить життя, невідповідне звичаям і нерелігійне, він їсть скоромне в день святої п’ятниці, чи хтось його бачив на проповідях?» – запитував один із «батьків міста». Другий: «Він сидів у шинку, гірше того – в бібліотеці, читав старі книжки. Не хочемо філософів! Геть філософів!» – «Геть вчених! Батьківщина потребує людей благонадійних, а не вчених, – заявив представник одного із знатних родів Флоренції Леон Альбіцці. – Мак’явеллі історик… він насмішник і ставить себе понад усіма»^[6]. За Мак’явеллі проголосувало 12 чоловік, проти – 555. Геніального політичного теоретика, талановитого практика і полум’яного патріота не сприйняли сучасники, як це часто буває з тими, хто значно випереджає свій час.

Невдовзі по тому Мак’явеллі помер – чи то від пневмонії, чи то від апендициту.

Те, чого він марно прагнув за життя, – визнання теоретичної та практичної цінності його політичних програм, – приходить до нього після смерті й протягом століть викликає до себе постійний інтерес. Наслідком цього є навіть поява поняття «мак’явеллізм», у яке вкладають зміст, далекий від того, що насправді обстоював мислитель.

Протягом 450 років цей термін набував різного змістового навантаження. Єдине, що не змінювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоціювалося з виразом «мета виправдовує засоби».

Фактично ж творцями мак’явеллізму від самого початку були клерикальні кола – в матеріалах Тридентського собору в спеціальному меморіалі було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всі твори Мак’явеллі було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Східній Європі єзуїт Антоніо Поссевіно, що працював над довершенням релігійної унії спочатку в Москві, а пізніше в Україні (1581–1582), не заглиблюючись у самий твір Мак’явеллі, написав супроти нього трактат; через п’ять років після цього іспанський чернець П’єтро Рибаданейра в книзі «Про релігію й доброчинства християнських державців, проти Мак’явеллі» заперечує несумісність релігії з політикою. Протягом усього XVII ст. клерикальні кола вели активну боротьбу з політичними ідеями Мак’явеллі.

Саме цей наступ клерикалів і породив поняття «мак’явеллізм», а сам автор книг «Державець» та «Історія Флоренції» здобув репутацію людини жорстокої, аморальної, без честі й совісті. Наступ прихильників папства на ідеї, висловлені Мак’явеллі, зрозумілий, якщо згадати, що політика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення єдиної італійської національної держави. Це лише один бік питання, а другий – протидія появі світських знань та їх відокремленню від «теологічної науки», як називалося богослов’я в ті часи.

Перше місце серед світських знань Мак’явеллі відводить моралі, що її він розглядав як певну сукупність інтересів, виховуваних у співжитті громадян у державі. Саме мораль покликана навчити останніх вважати загальнодержавне благо за вище мірило своїх вчинків.

Звідси – детальна розробка питань управління державою, показ сутності «ремесла» політика.

Мак’явеллі поставив нерозв’язну за його часів проблему – поєднання норм високої особистої моралі й успіху в політиці. Пізніше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибір засобів, гангренозні члени не можна лікувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброєю, неможливо усунути м’якими заходами протидії. Життя, що ледь жевріє, відродиться завдяки насильницьким діям»^[7].

І хоч методика управління державою, запропонована Мак’явеллі, неприйнятна, сама проблема – міра співвідношення раціонального та ціннісного: політики, права й моралі – вічна, вона й тепер є надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорієнтованого на неповторну цінність кожної людської особистості.

В XIX–XX ст. спостерігається новий злет зацікавленості політичними ідеями Мак’явеллі. Так, починаючи з Ф. Ніцше й завершуючи сучасними соціологічними концепціями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллі» – різниця між «уявленням про політичну діяльність» і практикою цієї діяльності та її результативністю.

А ось ідея про роль активної, діяльної особистості лягла в основу «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ – ХХ ст. серед італійських соціальних філософів (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс).

Після Другої світової війни знаменитий соціолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллістський напря- мок», підтриманий P. Міхельсом, Г. Ласауелом та іншими. Прибічники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути еліту як сукупність певних «ремісників»; механізми, якими вона користується в управлінні; методи та засоби, які вона застосовує для досягнення своїх цілей.

Представники «неолітичної школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та ін.), що сформувалася наприкінці 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються ідеями Мак’явеллі, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язані з виявленням особливостей боротьби між тією елітою, яка вже стоїть при владі, та тією, яка прагне її.

Ідеї лідерства особистості, здатної виробити в собі якості, потрібні для виконання відповідних соціальних ролей, розробляють, орієнтуючись на ідеї, свого часу висловлені Мак’явеллі, соціальні філософи, що тяжіють до психології, – Ж. Піаже, Д. Рісмен, Е. Фром.

Постійно звертаються до творчості Мак’явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.

Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак’явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають ґрунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак’явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак’явеллі. Неодноразово цитував Мак’явеллі Іоаникій Галятовський.

Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв’язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім’ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»^[8]. Але більшість поверталася в Україну, несучи знання світової культури.

Це підготувало той розвій духовної культури в Україні, який ми спостерігаємо в XVI–XVII ст. Це був період становлення національної самосвідомості. Відбувався він завдяки формуванню світської й гуманістичної культури, нерозривно пов’язаної з тими процесами, які відбувалися у передових європейських державах.

Поширенню ідей гуманістичної культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у відповідь на посилення національного та релігійного тиску з боку Польщі, на території України створюється активний соціальний рух, який сприяє формуванню національної самосвідомості. А вона з давніх часів спиралася на певні ментальні особливості, в основі яких лежить культурний поліфонізм – толерантність і терпимість щодо інших культур та народів. Саме це відзначав М. Костомаров: «Південноруси споконвіку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з іншими обличчями та іншими уподобаннями… Південноруси, які отримали свою віру від греків, не засвоїли тої неприязні до західної церкви, що виникла в Греції. В південноруських містах греки, вірмени, жиди, німці, поляки, угри знаходили вільний притулок… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народі досі»^[9].

За цих умов поширювалися ідеї ренесансних гуманістів насамперед через навчальні заклади – спочатку це була Острозька академія, що її викладачі удосконалювали свої знання в університетах Європи, передусім в Італії – Кирило Лукаріс здобув освіту в Падуї та Венеції, Діонісій Палеолог – у Римі. Пізніше до навчальних закладів долучилася Києво-Могилянська академія. Її засновник Петро Могила із самого початку взяв орієнтацію на тогочасну гуманітарну освіту. Тому професори академії знайомили спудеїв не лише з теологією та античністю, але й глибоко висвітлювали писання італійських гуманістів епохи Відродження, зокрема Марсіліо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Галілео Галілея, Тассо.

Серед цих авторів ми знаходимо й ім’я Нікколо Мак’явеллі. Ідея сильної особистості була близька й зрозуміла Петрові Могилі, який своєю діяльністю реалізував її. Проте він не приймає ідеї Мак’явеллі про необхідність сильної світської влади державця – адже тоді треба було б визнати зверхність польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.

У системі поглядів Теофана Прокоповича – «голови вченої дружини» Петра І – ідея спільної влади державця стає основною.

Якщо врахувати те, що інтелігенція України, до якої належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих політично-державних програмах, то відшукати ідеї «національної єдності», проголошені Мак’явеллі, ми можемо лише в тих документах, які стосувалися козацького руху, – це козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

І все ж те, що виокремлює проблему розуміння «Державця» в Україні, – це поєднання політичних і моральних критеріїв. Адже для українців, завдяки їхньому менталітету, було неприйнятним проголошення аморалізму державця. Це добре усвідомлювали видатні діячі на ниві політичної національної боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. Вони широко сприяли розвитку освіти й національної церкви. І кожен з них спирався не тільки на високий рівень знань світової культури та політики, але й на вічні моральні цінності народу, про що маємо чимало свідчень.

Повертаючись до Мак’явеллі, треба зазначити, що його творчість потребує постійної уваги – слід прислухатися до рекомендацій, які він пропонує, викладаючи суть «ремесла політика» в своєму «Державці». Чого варта лише думка про необхідність державця бути завжди здатним до нескінченних змін і політики, і ситуацій, і дій, бути, якщо потрібно, і «левом», і «лисицею». А хіба можна відкинути таку думку Мак’явеллі: «Про розум державця передусім судять з того, яких людей він до себе наближає; якщо ці люди віддані та здібні, то можна завжди бути впевненим у його мудрості».

І найголовніше, що робить Мак’явеллі близьким для багатьох народів, які в наші дні стали на шлях розбудови власної державності, – це той палкий заклик, з яким звернувся він свого часу до співвітчизників: «Італія ж, втрачаючи останні сили, чекає на того, хто вилікує її рани… Як сповнена вона прагнення та готовності стати під спільне знамено, коли б тільки знайшлося, кому його пронести!»

Ада Бичко