Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
Як очі її ніжно-карі…
Вона – у зірках, і у вербах вона,
І в кожному серця ударі,
У квітці й пташині, в кривеньких тинах,
У пісні у кожній, у думі,
В дитячій усмішці, в дівочих очах,
І в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить – не згора,
Живе у стежках, у дібровах,
У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
У хмарах отих пурпурових,
В огні канонад, що на захід женуть
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
До весен і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
В цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічні ми будемо з нею.
Травень 1944 р.,м. Київ
О місячне сяйво і спів солов’я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це – мова моя,
Це – мова моєї Вкраїни.
Яка у ній сила і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине
В натхнення хвилини! О мова моя,
Душа голосна України!
Ти – сурми на сонці, ти – стягів гаї,
Ти – вибухів огненних повна,
В той час, коли кличе народи в бої
Вітчизна моя многомовна…
Ти – мрії фіалок і сон конвалій,
Й гостріша за крицю багнета…
Ти душу бійця пориваєш на бій
В натхненнім пеані поета…
Тобою звучать і міста золоті,
Й заквітчані селами гони…
Ти – зброя ідеї. У битві й труді
Єднаєш сердець міліони…
Мов райдуги – арки над морем колон,
Що в небо музикою лине,
Де славить життя золоте жайворон…
Це – мова моєї Вкраїни.
Це – матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мова вкраїнська!.. Хто любить її,
Той любить мою Україну.
1949
Безладно торохтить по бруку день бездумний,
де порох голубий та цокоти копит…
Змарнілий небосхил роздерли нагло труби,
де ластівки кричать про сонце і степи…
О липне золотий!.. Твої байдужі очі
нагадують мені холодний блиск озер
І ранок голубий, де спів тремтить дівочий,
мов листя золоте розхристаних берез…
Де море шарудить, над срібним пляжем трави,
і шелестіння слів коханих і простих…
О теплий ночі блиск і блиск очей лукавий,
де у колисці вій гойдався молодик!..
1921
Миколі Хвильовому[9]
Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним…
Волошковим вінком годин тривожний бій…
І ранок з нами йде веселий та червоний
співати про завод і села голубі.
Зустрілись в квітні ми. На сонячні галяви
вже вечір голубий задумливо звисав…
і рядом з ним зоря, нервова і смуглява,
ховалась за доми, як золота коса…
Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле…
дим іншого життя нам вітер з гір несе,
і теплим молоком душа моя проллялась
на жито золоте твоїх дзвінких пісень…
1921
Рипнула дверима осінь,
з пилом закрутився жовтий лист,
а за ним простягся по дорозі
передсмертний листопаду блиск.
І тремтяче перекотиполе
притуляється до ніг благанно,
мов шепоче:
«Як же рано… як же умирати рано!..»
І котиться геть, таке безпорадне і голе…
Неба прозорі очі
затулило віями-хмаринами.
Вітер щоки цілує, лоскоче,
поросям верещить між колінами…
І навколо так холодно, холодно,
наче в жилах вся кров замерзла!
Серце моє, піснею проколоте,
вже не буде нам тепло й весело.
Розстилає вечір рядна,
глек зорі червоноточить…
Моя пісня – неоглядна,
а душа – печерний хлопчик.
1921
На Захід, на Захід, на Захід!..
Заломила руки зоря.
Виють собаки
не зря…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід…
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…
Котяться хвилі широко —
хвилі-мовчанки до ніг…
Місяцю куля влучила в око, —
ніч.
Але я не впаду до колін і ніколи
не буду спати.
На устах запеклася піна —
моя кривава мати…
І сичить під ногами вітер…
Мов до серця чимсь припекло,
мов голосять, жаліються діти
за селом…
Електричним поривом, подихом гроз
до бою, до бою на Захід!..
Перестав вовтузитись і плакать
на снігу розстріляний мороз…
1921
Хто розуміє цей жах, коли душа така одинока?…
Коли хочеться кривавими пальцями
схопити за горлянку небо
і видерти йому останнє око – Сонце…
то розуміє цей жах, коли душа така одинока?…
Моє серце – Благбаз[10] в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
А тепер всі в крові, і душа, і долоні, —
і пропадають мої огні за муром…
О, моя далека Революціє!..
Одгукнись на мої крики лунко!
Скоро буде вечір
і в тихій кімнаті зазгучать, заридають
солов’ї поцілунків.
Скоро
буде
вечір.
Коли буде знати про Перекоп кожна дитина,
і зацвітуть електричними зорями і земля, і небо,
коли темп життя так зміниться,
що будуть віки за одну хвилину, —
тоді прийде кінець непу…
О, моя червінькова Україно!..
Коли кожному дурневі стане ясно,
що таке пролетарська культура,
і будуть легендами і сучасні події, і сучасна людина,
тоді згадають і про Володимира Сосюру,
о, моя червінькова Україно!..
А зараз:
моє серце – Благбаз в часи військового комунізму,
коли далі були такі пахучі, такі червоні…
Простягаю в простори криваві долоні,
де пропадають мої огні за муром…
Листопад 1922
Л. В. Пилипенко[11]
Мені хочеться ходити з одрізаною головою
Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче…
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.
Там, там
там, там
козаки,
козаки,
козаки…
Місто.
Ніч.
Огненні крики в повітрі…
Хто це на вухо мені
виє тоненько і хитро?…
Голову я нахилю, —
дивиться грізно хорунжий…
Мамо, а може, я сплю,
може, чого занедужав?…
Місто.
Ніч.
Огненні крики в повітрі…
Хто це на вухо мені
виє тоненько і хитро…
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.
Там, там
там, там,
козаки,
козаки,
козаки…
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче.
1923
Оддзвонила давно Революція.
Чую, чую – бетони кричать…
І нікому тепер не молюся я,
й запеклася на серці печаль.
І солодко сміються вітрини,
а сніжинки в розпуці летять…
Десь далеко цвітуть мандарини
і задумано хвилі шумлять…
1923
Не біля стінки я, й не кров моя холоне,
і вітер не тріпа розірвану шинель, —
під громом і дощем розкидано колони,
і б’ють броневики в обличчя нам огнем.
Ой, б’ють броневики… Атака на залізо…
Гарячим дзвоном б’є… а в роті з пилом кров…
З розбитим боком смерть по рейках лізе, лізе…
І кров’ю капотить на щебень семафор…
І згадується знов далекий полустанок,
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!
Де пил і бур’яни, під небом Перекопу
парує тепла кров аж до далеких зор…
Я чую, як гуде в диму земна утроба,
де падали вони під орудійні зойки…
І все, куди не йду, далекий полустанок
і од снаряду дим над житом раз у раз…
Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне,
й свободи на землі ще не прийшла пора?!
1922
Минай, проклята ніч, минай!
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
Ша, моє серце, ша!..
Терпкий холодний жах… Вітри мої кохані…
Я мрію розіп’яв на золотій стерні.
В степах блукає дзвін над синіми снігами,
і меркнуть димарі в рожевім тумані…
Я – чорний єзуїт. Ти не приходь до мене.
Не знатимуть вуста єгипетських очей.
Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,
і плаче молодик над схиленим плечем…
Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…
Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…
Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,
на скелях Хортиці не розкладу огонь!..
Минай, проклята ніч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
Ша, моє серце, ша!..
1922
Вірі Б.[12]
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?…
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
1922
Голову розбив я об каміння неба, —
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…
О мої шукання, мрії-метеори…
Не шумує листя, в жилах не вино, —
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.
Ох моє телятко… Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй…
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві…
Я даремно руки в небо простягаю, —
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.
Вітер…
Сніг…
1922
На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе…
І несуться вони метеорами десь по далеких світах…
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги…
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
Сніги,
сніги…
1922
Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій – малиновий платок
круг шиї ліг. І в золотій печалі
не прилетить в мою кімнату Бог —
не прилетить… і крилами кохання
не зашумить привітно над крильцем.
Лиш привид твій розтанув у тумані
і все в сльозах нахилене лице…
Гей, на огні далекого Версалю тебе вели.
Блищала тоскно сталь…
І, може, де в півтемній тихій залі
цілує хтось вишневії вуста…
й сорочку рве… і вже криваві руки
біля твоїх розкиданих колін…
І весь в крові від огненної муки
уже лечу далеко од землі…
І вже внизу крізь ґрати зачорніло,
де вартовий карбує мірний крок,
біля вікна знайоме мертве тіло
й дарунок твій – малиновий платок.
1923
У плащі.
А очі – зорі сині.
Задивились верби в прудковод…
Тихий вечір… золоті коліна…
на щоці од шалі
тіні,
тіні,
тіні…
Твій кривавий, твій татарський рот…
Знову я спокійний і осінній,
як тоді, у двадцять другий год.
Тільки вітер:
«Синьому нірвана…»
Тільки вітер:
«Синьому не жить…»
Там, де місяць огненний і п’яний
в невідомі і далекі страни
на воді дорогою лежить…
«Люлі дитиноньці, Коліньці люлі…»
Дзвонять на зорі, і пахне трава…
В ночі далекі (там очі заснулі)
будеш йому ти співать…
Мишенята сині на паркані,
то проміння (одгадай чиє?…),
на траві дві тіні простяглися п’яні,
О проекте
О подписке