Пригадується, як іще в студентські роки, у другій половині 1960-х, ми мало не з-під поли читали окремі твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже тоді ходили по руках, поширювалися у списках.
22 травня 1967 р., під вечір, біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві зібралося чимало людей, переважно студентської молоді. Читали твори Кобзаря, співали пісень на його слова. Не було промов і національних прапорів, але всіх читців фотографували, поміж натовпом сновигали нишпорки в цивільному, а довкола Шевченківського парку, як з’ясувалося потім, був «частокіл» міліції.
І от один із промовців почав читати вірш В. Сосюри «Юнакові». Загальна атмосфера була напруженою. Правоохоронці намагалися стягти когось із газона, а той навмисно (демонстративно!) не піддавався. Було зрозуміло, що шукали привід для конфлікту, провокуючи на це тих, хто зібрався пошанувати пам’ять Т. Шевченка.
Лунає поезія В. Сосюри, а до читця наближається (по газону!) кілька міліціонерів у високих чинах.
О мово рідна! Їй гаряче
віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
й народу нашого нема.
Поглянь! Ідуть сини Росії…
І тут «сини», чи точніше – прислужники Росії, скрутили промовця і потягли до машини. Туди ж волочили ще кількох, без сумніву, спровокованих на конфлікт із правоохоронцями. Натовп ринув від пам’ятника до червоного корпусу університету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника і, порадившись, вирішили піти до будинку Центрального комітету партії, щоб висловити протест тодішньому першому секретареві Петру Шелесту. Вирушили невеликими групами, йдучи до Хрещатика хідниками бульвару Шевченка, але на розі кожного кварталу вже чатували міліцейські пікети, отож доводилося переходити на протилежний бік вулиці.
Був пізній вечір, однак на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожі зупинялися, цікавилися, що це за громади (загалом близько ста осіб) прямують у бік консерваторії. Вгору вулицею Жовтневої революції (теперішній Інститутській) ішли більш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли міліцейські пікети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною міліцейські та поливальні машини. До «білого дому» дійти не вдалося: міліція зуміла взяти демонстрантів у напівкільце, притиснувши їх до одного з будинків. У під’їздах, у підворіттях – всюди була міліція та особи в цивільному. Оточення було настільки щільним, що в гурті хтось знепритомнів. Поливальні машини з-за міліцейського кордону готові були «привести до тями» протестантів, які вимагали звільнення заарештованих і зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ і міністром внутрішніх справ. Приїхав на лімузині якийсь дебелий чолов’яга у вишитій сорочці, просив розійтися, обіцяв задовольнити одну вимогу – звільнити заарештованих. Нарешті зійшлися на тому, що звільнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всі повернуться. Так воно й сталося десь за північ, бо до студентського гуртожитку ми верталися пішки – була друга година ночі і транспорт уже не ходив.
Усі подальші двадцять років 22 травня, у день пам’яті Кобзаря, біля його пам’ятника горланили потужні репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речників вільнолюбної нації, започаткували гучний фестиваль «Київська весна», а кожного, хто покладав квіти до підніжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезія В. Сосюри стала причиною травневого конфлікту, адже то було нерівне протистояння: всесильного державного молоха – і нечисленної, переважно студентської молоді, яка кинула виклик цій людожерській системі, що після короткотривалої «хрущовської відлиги» знову нагулювала жир для здійснення нових репресій, розпочатих у середині шістдесятих років.
Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів у добу тоталітаризму, був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і навіть близьким до трагізму. Його особиста драма полягала в тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918–1919 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пізніше спричинилося до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в своїх споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» й «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту.
В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою і тому табуювали для сучасників, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той період визвольних змагань і участь у них – переховували у спецфондах. Навіть фахівці-дослідники не мали доступу до джерел, у яких відображений період його творчості (1918–1920).
Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші В. Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші такого змісту не могли увійти навіть до найповніших видань творів поета.
У спадщині В. Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду української літератури. Є вірші та поеми, що буквально збуджували суспільну свідомість – від пересічного читача або слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архівах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, російською – ГПУ) СРСР чи УРСР.
Із найповніших видань творів поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вірші й поеми із правдивим описом подій так званої громадянської війни в Україні, де мова йшла про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося після вивчення його творчого архіву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублікованих творів, серед яких найпомітнішою є поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо.
Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.
Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки ж пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача.
У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», не проголошуючи гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 р. (десятиліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало…» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціалізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучасникам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».
Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ України», який реально уявлявся йому не від фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмі тисячоліть» (навіть не від часів Київської Русі), – могли б скласти окрему книжечку під назвою «Любіть Україну». І то був би ключ до розуміння невеликого за обсягом вірша «Любіть Україну», де сконденсовано любов поета до Батьківщини.
І от – немов гроза на безхмарному небі – в газеті «Правда» від 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»…
А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкує статтю «“Правда” б’є по червоних в Україні»:
«Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офіційний орган Комуністичної партії, сьогодні піддав критиці Центральний Комітет Української Комуністичної партії за те, що він недостатньо переймається «ідеологічними питаннями».
Така критика міститься у довгій передовій, у якій «Правда» виносить догану відомому щомісячному журналові «Звезда» за те, що він надрукував націоналістичну поему «Любіть Україну», яку написав сім років тому В. Сосюра.
Передова, під заголовком «Проти ідеологічних перекручень у літературі», нагадала читачам про визначення Прем’єром Сталіним поняття совєтського патріотизму:
«Національні традиції народів поєднуються гармонійно у совєтський патріотизм зі спільними життєвими інтересами усіх трудящих у Совєтському Союзі».
«Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, пише газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту».
«Правда» зазначає: поема говорить про безбарвну, несучасну Україну безвідносно до інших національностей у «Совєтському Союзі».
«Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх», – говориться в передовиці.
Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші й дієвіші в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».
Але найдошкульніше «били» в Україні, згадуючи поетові його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому.
Творча спадщина В. Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені й неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучали з літературного процесу, забороняли, а значить – прирікали на забуття. Інші ж твори прискіпливо редагували. Із них вихолощували насамперед національну символіку, проблематику. Так, у поемі «Червона зима» (1921) було замінено колористично виразні поетичні образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).
До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.
В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».
О проекте
О подписке