Архів В. М. Сосюри

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’ємніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 р. у періодиці, та окремі видання творів поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архіву.

Після смерті В. М. Сосюри його літературна спадщина зберігалася в родині поета. Але в 1973 р. за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не друкувалися у виданнях, архів було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою і його сином В. В. Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчої спадщини здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним.

Автору цих рядків, як тодішньому співробітникові архіву-музею, доручили підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення зі ще не описаним доробком В. Сосюри.

Навіть при побіжному ознайомленні з великим масивом матеріалів виявили ряд недрукованих віршів, епіграм, поем. З архівних матеріалів було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним для дослідників.

За кордоном зберігається, наскільки нам відомо, дуже мало рукописів поета, вивезених ще в роки війни письменником Аркадієм Любченком (1899–1945), колишнім президентом та відповідальним секретарем літературної організації ВАПЛІТЕ.

А. Любченко на початку війни не виїхав разом із евакуйованими письменниками і залишився в Україні. Відомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застінків гестапо, весною сорок четвертого його було звільнено. Будучи важко хворим, він виїхав за кордон, забравши із собою весь ваплітянський архів, але невдовзі (25 лютого 1945 р.) помер у Німеччині під час складної операції шлунка.

У ваплітянському архіві були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та багатьох інших членів цієї організації. Їх цінність як джерел історії нашої літератури винятково висока, адже то були переважно єдині примірники-автографи. Зокрема, там зберігається збірка ранніх творів В. Сосюри, написаних ним у період із квітня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвідки Юрія Луцького про ті твори з’явилися в закордонній пресі англійською та українською мовами, а деякі поезії було надруковано у впорядкованому ним виданні «Ваплітянський збірник», що вдруге вийшов у Канаді 1977 р. (видання Канадського інституту українських студій). Там само було надруковано цінні матеріали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишні, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Дніпровського, а також деякі папери до історії ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюції, постанови, листування і навіть «Літературний щоденник», у який письменники занотовували свої враження).

У цьому ж збірнику вміщено й вірш В. Сосюри «Час» із присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесі на дачі Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезію було подано до альманаху «Вапліте», але, як свідчить примітка А. Любченка, її заборонив Головліт у липні 1926 р.

Отже, найповніше зібрання рукописів В. Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, де ще чимало творів і листів поета чекають на своїх дослідників.

Тексти віршів і поем В. Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та ін.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслідок таких «доопрацювань», а точніше – пристосувань до відповідних ідеологічних вимог часу, – під багатьма творами з’явилися дві дати написання. Наприклад, такі вірші мають подвійні дати, які нібито вказують на час написання:

«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Сніг» (1921–1957), «На Захід, на Захід, на Захід!..» (1921–1957), «Як сонце до істоми гріє…» (1923–1957), «У плащі» (1923–1957), «Вулиці» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Відплата» (1920–1957) та багато-багато інших. Є й такі твори, в яких зроблено істотні правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924) у першій строфі друкувалося спочатку так:

Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло!

Проте згодом з’явився інший варіант:

Скільки нас, отаких, через журу
покидали востаннє село!

Зрозуміло, що у виданнях 1930 – 1980-х років не могли друкувати перший варіант, оскільки в ньому йшла мова про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів чи УНР.

Подвійні дати під творами В. Сосюри – це ніби пряма вказівка на те, що їх піддавали повторному редагуванню. Якщо в поемі «Червона зима» (дата залишилася 1921 р.) зникли первісні образи, то з деяких творів «випали» строфи. У вірші «Минай, проклята ніч, минай…» вилучено четверту строфу:

Криваві коси хмар, мов згадки про минуле.
Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…
Ах… не піду тепер я по садках Стамбулу,
на скелях Хортиці не розкладу огонь…

До речі, навіть хрестоматійний вірш «Любіть Україну!» і досі іноді подається не за першопублікацією 1944 р., за яку В. Сосюру було піддано нищівній і безпідставній критиці в статті «Об идеологических извращениях в литературе», а за пізнішою, «причесаною» редакцією. В останньому рядку третьої строфи: «Без неї – ніщо ми, як порох і дим, // Розвіяний в полі вітрами…» замінено на: «Між братніх народів, мов садом рясним, // Сіяє вона над віками…».

Суттєві смислові правки внесено й до четвертої, п’ятої, сьомої і десятої строф твору, які приглушували його високий патріотичний пафос, применшували любов В. Сосюри до України. Проте до 2000 р. жодне з видань не подавало первісного тексту, і твір друкувався здебільшого за «кагановичівською» редакцією, ніби й не було знято прокляття, проголошене у згадуваній горезвісній статті газети «Правда».

До повоєнних найповніших видань творів поета не вносилися вірші й поеми, де було правдиво змальовано події громадянської війни в Україні (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублікованих у журналі «Червоний шлях» 1926 р., а згодом частково внесених до автобіографічного роману «Третя Рота»), де мовилося про національні питання чи про репресованих діячів науки і культури.

У романі В. Сосюри «Третя Рота» згадується його поема «Махно», текст якої в архіві автора не зберігся. У першому варіанті рукопису поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) твір мав назву «Махно». Очевидно, В. Сосюра мав намір поновити з пам’яті твір, над яким працював ще в 1924 р., а точніше – написати «нову» поему про Махна.

У третій книзі спогадів Ю. Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця» є найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стільки випив горя» за неї:

«Рік пізніше Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в літературному середовищі – і Блакитний знову люто картав Володю, я при тому присутній не був. Але на «збіговиську» «гартованців» у редакції «Вістей», в тому ж кабінеті Блакитного, вибухла запальна дискусія: Володя якраз прийшов від тодішнього комісара освіти Шумського, який дав Сосюрі доброго прочухана. […] <…> Не забути рядків, якими після вступу зачиналася поема:

Шумлять і клени, і тополі,
Лиш не шумить один перон:
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон…
<…>

Перші рядки поеми «Махно» були, здається, такі:

Тебе не бачив і не знаю,
Ну, як в архівах ГПУ
Тебе знайти?…

Текст цієї недокінченої – у машинопису – поеми Володька подарував був і мені, як, очевидно, ще багатьом товаришам. На превеликий жаль, у подальших життьових перипетіях цього рукопису не стало»

(Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. – К.: Рад. письменник, 1972. – С. 79–81).

У 1988 р. у домашньому архіві Ю. Смолича ми виявили конверт, у якому зберігалося кілька аркушів, списаних каліграфічним почерком В. Сосюри червоним атраментом. Заголовок «З поеми “Махно”», далі шістнадцять чотирирядкових строф, а після останньої підпис, дарчий напис і дата: «В. Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т. П. Панчеві. В. С. 25.11.24. Харків». На конверті, в якому зберігалися автографи В. Сосюри, є напис рукою П. Панча: «Із поеми «Махно» В. Сосюри (оригінал)». Очевидно, цей оригінал подарував Ю. Смоличу П. Панч після ознайомлення із третьою книгою спогадів, що вийшла 1972 р., де в споминах про В. Сосюру мовилося найбільше про цю поему. У бібліографічному покажчику Яшека і Лейтеса «Десять років української радянської літератури» (Харків, 1928) є дві позиції, на підставі яких можна судити про публікацію фрагментів поеми (чи, можливо, задумуваного роману): «Махно» (уривок із поеми). – 1924. – Жовтневий збірник. – С. 7 – 14; «Махно»: Над морем сидів і хитався од болю (з роману «Махно»). – 1924. – Червоні квіти. – № 6. – С. 12–13». Розшукати першу публікацію досі не вдалося.

Публікації в періодиці кінця 1980 – початку 1990-х років доти не відомої спадщини В. Сосюри, а також згадки автора цих рядків у пресі та у виступах по радіо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсіонера О. Т. Лебедя з містечка Прилуки на Чернігівщині, який скопіював текст цього твору, за винятком епілогу, ще в 1928 р. у селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині за текстом Карпа Гупала. Останній навчався у 1923–1925 рр. у Харківському інституті народної освіти й приятелював із В. Сосюрою. Проте свій список О. Лебедь подарував В. Сосюрі 1937 р. в Одесі і зміг частково відтворити текст поеми лише в 1990 р. Оскільки цього тексту немає в автографі В. Сосюри, подаємо його за поновленим списком О. Лебедя:

Тебе не бачив і не знаю,
Ну як в архівах ГПУ
Тебе знайти?
Берізка має
Так сиротливо на снігу.
А там на волі і на троні,
Сьогодні з нами, завтра – ні,
Скажи, чому ти не червоний,
Кому, кому твої огні?
Це ким розкидано патрони?
Сліди чиїх чобіт, колін?
Одні рубаються за трони,
А другим волі і землі?…
А вітер в відповідь: «Ні-ко-о-о-му…»
А вітер в відповідь: «За всі-і-іх…»
Немає для людей зако-о-о-нів…
Немає для людей межі-і-і…
А другим – ніч у драну хату,
Зола з засмажених долонь. Ага!
Таким єдина плата —
Через плече кленка вогонь…
Гуляє вітер в Гуляй-Полі,
Там сонця золоте вино —
Усім одрізав хліба й волі
Веселий батько наш Махно.
Шумлять і клени, і тополі,
Лиш не шумить один перон.
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон.