Хмельницький Богдан (Зиновій) Михайлович
(1595?—1657)

Видатний державний і військовий діяч, гетьман України

Про початок життєвого шляху Богдана Хмельницького відомо небагато. Існує безліч легенд, дум, оповідей, але точні біографічні дані вельми мізерні. Більшість дослідників вважають, що Богдан (Зиновій) народився в Чигирині (хоча деякі називають Черкаси, Жовкву, Суботів) у родині дрібного православного українського шляхтича, що мав, як і будь-який шляхтич, свій фамільний герб. Початкову освіту Богдан здобув у братській школі в Києві, а потім пройшов повний курс (8 років) в єзуїтській колегії у Львові. На той час ця освіта була вельми солідною. Він знав польську мову і латинь, а вже знаходячись в турецькому полоні, оволодів татарською і турецькою, потім і французькою. Його батько, Михайло Хмельницький, служив у польського магната Жолкевського, потім у його зятя Даниловича. Він був підстаростою і чигиринським сотником, за службу отримав хутір Суботів. Подорослішавши, в реєстрове козацьке військо поступив і Богдан. У 1620 році в битві з турками під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив у полон і пробув два роки в Константинополі, поки не був викуплений матір’ю і побратимами батька. Після звільнення він виїхав на Запорожжя, де брав участь у морських походах на турок. У 1629 році козаки під його керівництвом побували під самим Константинополем і повернулися з багатою здобиччю. Авторитет його серед запорожців був вельми високий.

Після довгого перебування на Запорожжі Богдан повернувся до Чигирина і незабаром одружився (йому вже було за 30 років) на сестрі ніжинського полковника Сомка – Ганні. Від неї він мав кількох дітей, але достовірно відомо тільки про трьох синів і двох дочок. В антипольських козацьких повстаннях, що розвернулися в той період, ім’я Хмельницького не зустрічається. Він був лояльний до Польщі, і поляки призначили його чигиринським сотником. Після придушення повстання Острянина і Гуні поляки провели «ординацію», що різко обмежувала права реєстрових козаків. Тоді козацька рада в Києві вибрала посольство до польського короля, яке повинне було вітати монарха, виявити йому вірність і просити зберегти за козаками їх землі і призначити платню. Одним з чотирьох учасників посольства був Хмельницький.

Для поляків десятиліття, що передувало повстанню в Україні, стало часом «золотого спокою». Для поляків – але не для українців, що відчували важкий національний, соціальний і релігійний гніт. Польська шляхта отримувала від короля землі в Україні, обертаючи селян на робочу худобину. Нелегко жилося і міщанам. Навіть реєстрові козаки відчували гніт і користувалися своїми урізаними привілеями тільки по закінченні служби. Не дивно, що багато хто тікав у Московську державу, і природно, що на їх стороні були симпатії багатьох українців. Польща програла Москві битву за Україну ще задовго до Визвольної війни українського народу.

Тим часом на польський престол вступив король Владислав I V. Почалася війна з Московською державою. Хмельницький воював проти росіян і отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. Він не раз входив до складу депутацій для пред’явлення сейму і королю скарг щодо насильства, якого зазнавали козаки.

У 1645 році до Польщі прибув папський нунцій, схиляючи короля до війни проти Туреччини. Це відбувалось таємно від сейму. Серед вузького кола посвячених у план був і Хмельницький. Він щойно повернувся з Франції, де радився з графом де Брежі, призначеним послом до Польщі, про доставку до Франції 2500 козаків. Вони потім брали участь в облозі Дюнкерка принцом Конде. У 1646 році король почав таємні переговори з козацькими старшинами Ілляшем, Барабашем, Нестеренком і Хмельницьким, що був тоді військовим писарем, про допомогу у війні з Туреччиною, давши за це королівську грамоту про відновлення козацьких прав. Грамота ця зберігалася в Ілльяша. Про переговори стало відомо сейму, і це викликало страшне занепокоєння. Король від своїх планів вимушений був відмовитися. Але Хмельницький від відстоювання козацьких прав відмовлятися не став і зумів хитрістю виманити у Ілляша королівську грамоту. Проте драматичні події в особистому житті Богдана різко змінили його ставлення до польського двору.

* * *

Хутір Хмельницького дуже сподобався польському шляхтичу підстарості Чаплинському. Якось під час відсутності господаря Чаплинський напав на Суботів і розграбував його. Ці події прискорили кончину недужої дружини Богдана. Спроби Хмельницького знайти правду в суді викликали у поляків тільки насмішки. Звернення до короля теж ні до чого не привело, правда, той висловив подив, чому козаки, маючи зброю, не захищають своїх прав. Загалом, насильство виявилося безкарним. Ось тоді, повернувшись з Варшави, Хмельницький і вирішив удатися до зброї.

Він таємно зібрав козаків (до 30 чоловік) і почав з ними радитися, як скористатися королівською грамотою, відновити привілеї козаків, права православної церкви і захистити народ від свавілля польської шляхти. Збуджені цим, козаки проголосили Хмельницького гетьманом (від чого він тоді відмовився) і погодилися з його пропозицією почати переговори з татарами, щоб схилити їх до союзу проти Польщі. Один з учасників зібрання, сотник Роман Пешта, доніс про це коронному гетьманові Потоцькому, і той наказав заарештувати Хмельницького. Але чигиринський полковник Кричевський, що наглядав за в’язнем, звільнив його, і той утік, прибувши в грудні 1647 року разом із сином Тимофієм у Запорозьку Січ.

Незабаром Хмельницький відправився до кримського хана Іслам-Гирея і розповів йому про плани польського короля відносно Туреччини. Хан був злий на короля, бо не отримував вже декілька років з Польщі грошей, які поляки називали подарунками, а татари вважали даниною. Тепер у татар з’явився пристойний привід для придбання здобичі. Сам хан не зважився на відкритий виступ проти Польщі, але наказав перекопському мурзі Тугай-бею (у якого було 4 тисячі вершників) йти разом з козаками, не оголошуючи формально війни Польщі. Тим часом козаки, переодягнуті то жебраками, то богомольцями, ходили по містах і селах, підбиваючи народ на повстання. 18 квітня Хмельницький повернувся на Січ, залишивши заручником в Криму сина Тимофія. Козаки вибрали Богдана старшим Війська Запорозького (гетьманом він почав називатися пізніше). До нього, за словами сучасника, стікалося «все, що лише живе».

1648—1649 роки були найвдалішими в полководницькій біографії Хмельницького. 22 квітня десятитисячне військо (включаючи татар) виступило із Запорожжя і, обійшовши фортецю Кодак, підійшло до урочища Жовті Води. Коронний гетьман Потоцький, не чекаючи зосередження всіх своїх сил, відправив по суші проти Хмельницького чотиритисячний загін під командуванням свого сина Стефана і реєстрових козаків по Дніпру. «Соромно, – говорив він, – посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї безрідних хлопів». Реєстрові козаки тим часом збунтувалися, перебили вірну полякам старшину і під керівництвом Филона Джалалія приєдналися до Хмельницького. 6 травня вони розгромили польський обоз і відрізали поляків від води. За видачу гармат Хмельницький клятвено пообіцяв відпустити їх, але коли поляки, віддавши гармати, відходили, на них напав Тугай-бей із татарами. Розгром був жахливий. Помер від ран Стефан, багато шляхтичів потрапили в полон. 16 травня відбулася битва при Корсуні, де зійшлися козаки і польські війська під командуванням коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського. За наказом Хмельницького шляхи можливого відступу поляків були перекопані глибокими ровами, завалені зрубаними деревами. Крім того, Хмельницький підіслав до них козака Галагана, який, зголосившись стати провідником, завів поляків у лісову гущавину і дав можливість Хмельницькому винищити польське військо. Обидва гетьмани потрапили в полон і були віддані татарам для отримання викупу.

Ці перемоги викликали загальне повстання в Україні. Селяни і міщани почали масово стікатися до Хмельницького або, утворюючи партизанські загони, захоплювали міста і замки з польськими гарнізонами. Гетьман литовський Радзивілл так описував те, що відбувалося: «Не тільки козаки підняли бунт, але і всі наші піддані на Русі до них пристали… і чим далі, тим більше прибуває до них росіян-хлопів». Почалася різанина. Не було пощади польським шляхтичам, католикам і навіть українським шляхтичам, що не приєдналися до повстання.

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося коло Білої Церкви. Його дії почали відрізнятися крайньою нерішучістю: адже тепер мова вже не йшла про особисту помсту. Розвиток подій поставив Богдана на чолі широкого народного руху, результатів якого передбачати ніхто не міг. Хмельницький вимушений був іти за рухом. Але він хотів помиритися з поляками і з цією метою навіть відправив посольство до Варшави з вибачним листом до короля. Але посольство вже не застало Владислава IV живим. Тоді ж почалися і переговори з поляками, що виставили заздалегідь нездійсненні умови. Під тиском козацької ради, незадоволеної його зволіканням і переговорами, Хмельницький почав рухатися на Волинь, не припиняючи, проте, переговорів про мир. Але, мабуть, невіра в успіх цих переговорів, а також хиткість власного положення змусили його вже тоді звернутися до російського царя Олексія Михайловича з проханням про приєднання України до складу Московської держави.

Період затишшя Хмельницький використовував для організації влади на контрольованій його військом території. На чолі стояв гетьман, при ньому – дорадча «рада» з вищої козацької старшини, в містах управляли виборні полковники, сотники й отамани, також було міське самоврядування з виборних від міського населення – магістрати і ратуші. У селах, де проживали разом козаки і селяни, самоврядування було роздільним: у козаків – отаман, у селян – війт.

У цей час у Польщі після смерті Владислава IV до виборів нового короля наступило «безкоролів’я». Шляхта була зайнята передвиборною боротьбою. Проте поляки зібрали 40-тисячне військо, яке рушило на Волинь. На чолі війська стояв тріумвірат: зніжений князь Заславський, учений воєвода Остророг і 19-річний князь Конєцпольський (за влучним виразом Хмельницького – «перина, латина, дитина»). Упевнені в легкій перемозі над «рабами, що збунтувалися», поляки йшли як на прогулянку, але під великим замком Пилявка 21 вересня були повністю розгромлені і, кинувши гармати і обози, втекли. На скликаній Хмельницьким раді йому запропонували гетьманство, але він відкинув цю пропозицію, заявивши, що прийме це звання тільки з рук польського короля. Він все ще вважав себе підданим короля Польщі. Сам же Хмельницький на раді почав проводити думку про повернення назад, на відпочинок. Рада не погодилася, і було вирішено йти на Варшаву розоряти Польщу. Козаки неспішно підішли до Львова. Хмельницький брати його не став, обмежившись контрибуцією, і рушив далі, до Замостя. Почалася довга облога міста. Все це викликало невдоволення керівників козацьких загонів. Але Хмельницький чекав результатів виборів. Обложивши Замостя, він послав на сейм послів з обіцянкою припинити війну, якщо на польський престол буде обраний брат Владислава IV – Ян Казимир. Коли це відбулося, Хмельницький зняв облогу і відступив. Козаки і татари були вражені. Але не тільки вірнопідданські подчуття змусили Хмельницького піти на цей крок: в Україні лютувала чума, що не пощадила і козацьке військо; той рік був неврожайним, що сильно утрудняло постачання армії; стало відомо про сепаратні переговори поляків з татарами, і не виключалася можливість їх відходу до Криму; розраховувати на допомогу Москви не доводилося, оскільки вона до великої війни з Польщею була не готова.

* * *