Діяльність Головної Руської Ради та священиків-репрезентантів її філій Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лідерів Центральної Ради Народової О. Батовський від новопризначеного віце-президента губернського управління А. Ґолуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, підозрюваного в підбурюванні українських селян проти поляків, енергійних заходів й спонукати його проповідувати єдність і згоду краян. Відгомін цієї вимоги засвідчила вказівка А. Ґолуховського митрополичій консисторії від 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюється національністю», «протиставляючи її польській», стримувати селян від насильницьких посягань на панську власність, від трактування усіх нерусинів у Східній Галичині як загарбників, сіяння недовір’я до поляків та відвертати селянство від зацікавлення політикою, а натомість облагороджувати його моральні почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегація Центральної Ради Народової однією з найбільших проблем краю визнала діяльність руського духовенства, назвавши її підбурливою, і домагалася не підтримувати русинів.

Природно, що за таких умов польсько-українські взаємини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру політичного протистояння. Навколо українського питання виникла гостра полеміка. З польського боку в ній взяли участь редакції часописів «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публіцисти А. Домбчанський, К. Ценґлевич, з українського – Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонімний автор трактату «Умови згоди між Польщею і Руссю» та ін. Якщо перші здебільшого відстоювали лінію Центральної Ради Народової та «Руського Собору» і їх періодичних органів, то другі – переважно симпатиків Головної Руської Ради. У ході полеміки українське питання переросло межі внутрішньо-крайової проблеми і набуло європейського звучання.

Намагання представників польських громадських кіл заперечувати існування українців в Галичині, а український національний рух 1848–1849 рр. зобразити перед європейською громадськістю як інспірований австрійською владою (на противагу польському рухові) контрреволюційний виступ вузького кола представників вищого греко-католицького духовенства, позбавленого підтримки широких народних мас, спонукало українські кола звертатись до цієї громадськості з роз’ясненням реального стану справ.

Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’їзд до Праги свою делегацію, прагнула продемонструвати перед світом самостійність українського народу, знайти союзників серед інших слов’ян та з їх допомогою домогтися забезпечення своїх конституційних прав. В дискусіях у польсько-українській секції, створеній з представників Головної Руської Ради, Центральної Ради Народової та «Руського Собору», І. Борисикевич, обґрунтовуючи свою позицію, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичині фундамент для цілої Польщі, так і галицькі українці хочуть створити основу насамперед для українців, які живуть в Австрії, і вимагати визнання всієї української національності». Укладена під час з’їзду польсько-українська угода, що передбачала зрівняння в правах українців і поляків, означала моральну перемогу української делегації, фактичне визнання польською стороною справедливості її вимог. Реальним результатом з’їзду, на якому галицькі українці вперше зустрілися з представниками інших слов’янських народів на ниві політичної діяльності, стало також чесько-українське зближення та роз’яснення суті українського питання перед громадськістю слов’янських земель.

Голова Головної Руської Ради Григорій Яхимович багато зробив для з’ясування позиції української сторони в конституційній комісії австрійського парламенту під час її роботи над проектом перебудови Габсбурзької монархії на засадах федералізму, де він захищав національний принцип побудови федерації і домагався поділу Галичини на дві самостійні провінції – українську і польську. Його підтримала частина чеських депутатів, членів конституційної комісії. Для роз’яснення суті українського питання серед німецького населення і європейської громадськості Головна Руська Рада розповсюджувала відповідні відозви: «До співгромадян – „Mitbürger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Brüder“» та інші, – які зусиллями Григорія Шашкевича, радника міністерства освіти у Відні, друкувались у столиці й поширювалися серед депутатів рейхстагу, а також надсилались до Галичини.

У відозві «До співгромадян!» (весна 1848 р.) підкреслено: «Ми живемо у відповідальну епоху. Кожна нація поступає вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забутті лише крайньо упосліджена руська нація в Галичині? Ні! Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду, і чинити перешкоди цьому може тільки ворог поступу. Але їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних реформ у дорозі права».

Водночас доброзичливий був тон відозви «Русини до своїх німецьких співгромадян»: «Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність. Невибаглива руська нація вважає своїм покликанням плекати високу ідею народного життя, яку придушувала дотеперішня безжалісна політика правителів. Остання декларувала рівність людей, але не могла піднятися до рівності націй. Рівність релігій вона врешті-решт збагнула, але рівності національностей не змогла зрозуміти. Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян іншого племені. Вони не хочуть перетворювати одні національності на поживу для інших. Вони не хочуть піднімати свою мову до рівня винятково привілейованої у спільній державі. Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета – право. Правом ми будемо керуватися у своїх заходах, правом для нас і для усіх наших співгромадян.»

У такому самому дусі були складені численні статті на цю тему, які з ініціативи Головної Руської Ради надсилалися до європейської преси. Офіційні заяви української сторони про толерантне ставлення до національних меншин та здійснювана в їх дусі політика знайшли розуміння і сприятливий відгук серед певної частини німецьких поселенців Галичини, стимулюючи їх до підтримки українського руху (участь німецьких мешканців Львова у підписанні петиції з вимогою поділу Галичини, їхні висловлювання за створення української національної гвардії у Львові, служба на офіцерських посадах у новоствореному батальйоні гірських стрільців і т. ін.). Представники єврейської громади Львова прихильно сприйняли формування українського батальйону гірських стрільців, взявши участь у забезпеченні його військовим одностроєм. Завдяки публікаціям у пресі мала змогу вислухати другу (українську) сторону і громадськість усієї Австрії та Європи і таким чином дістати об’єктивнішу інформацію про суть українського питання, а тому вона більше зацікавилася українцями – про них більше почала писати європейська періодична преса.

Візія Відня. Загроза втрати національної ідентичності в разі перемоги польської сторони і потреба мати реальну опору в прагненнях до національного самоствердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії, яка, у свою ж чергу, була зацікавлена в підтримці українців перед небезпекою втратити цей край і тому також ішла їм на певні поступки. Проте урядові кола, йдучи на вимушені поступки українцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих політичних питань, зокрема щодо поділу Галичини чи формування української національної гвардії. Формування української національної гвардії у Львові, як і в інших містах та селах Східної Галичини, було заборонено. Не знайшов підтримки і проект поділу Галичини на дві провінції, який виник в урядових колах ще у 1846 р. після приєднання до Галичини так званої Краківської республіки і жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадіон, надвірний комісар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав відповідні пропозиції цісареві Фердинанду. Підтриманий Надвірною канцелярією, він одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Після узгодження у вищих інстанціях мав бути визначений термін його реалізації. Тим часом надійшов 1848 рік, який ще більше актуалізував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадіон реанімував цей проект, сподіваючись використати його як засіб знешкодження польських самостійницьких аспірацій та відвернення загрози втрати Галичини Габсбурґами. На початку травня 1848 р. він звернувся через довірену особу із запитом до уряду про його готовність до якнайшвидшого проведення наміченого поділу краю на дві губернії: східну (руську) і західну, населену переважно поляками і німцями, у випадку схвалення цієї ідеї цісарем. Згодом він ще декілька разів у своїх рапортах повертався до цієї теми. Його пропозиції зацікавлено обговорювалися на засіданнях ради міністрів 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслідок чого 11 червня уряд Ф. Піллерсдорфа прийняв ухвалу про поділ краю з 1 серпня 1848 р. на дві провінції, хоч проти ідеї поділу виступив надвірний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цісар Фердинанд. Інформація про зацікавлений розгляд в урядових колах питання поділу краю і перспективу його позитивного вирішення мусила просочуватись зі столиці і досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петиційну кампанію, яку розгорнула Головна Руська Рада у другій половині 1848 і на початку 1849 рр. Та після відставки уряду Ф. Піллерсдорфа і сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання поділу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральної Ради Народової, «Руського Собору», Товариства дідичів, надіслані до Відня, та закулісні маневри польських депутатів парламенту, а також окремих шляхтичів. Зокрема відомо, що висланий до Відня А. Ґолуховським шляхтич К. Стадницький під час зустрічі наприкінці липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему поділу Галичини, планованого попереднім урядом, й повідомляв одного з членів Центральної Ради Народової про те, що прем’єр-міністр справу поділу здав до архіву (ad acta). У листі до Галицького губернаторства від 27 липня 1848 р. прем’єр-міністр А. Добльгоф повідомляв про те, що справа поділу Галичини відкладається і дав таємну вказівку робити все для того, щоб знешкодити агітацію за поділ краю на окремі провінції за етнічною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян і сіяння розбрату між народностями, який веде до згубних наслідків. Співзвучність його мотивів з аргументами польських опонентів Головної Руської Ради дає підстави дошукуватись в них їхнього джерела. Підтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата віденського парламенту і навіть деякий час його голови Францішка Смольки в листі від 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому поділові Галичини, підписаному цісарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це підтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегації Центральної Ради Народової у Кракові про те, що про поділ Галичини на дві губернії «не може бути й мови». Незабаром мотивацію А. Добльгофа повторив новий прем’єр-міністр Ф. Стадіон, який у листі від 26 квітня 1849 р. рекомендував намісникові Аґенорові Ґолуховському схилити фактичного голову Головної Руської Ради М. Куземського до припинення дискусії щодо поділу Галичини. І справді відтоді Головна Руська Рада цієї справи більше відкрито не зачіпала.

До зміни пропозиції уряду щодо поділу краю чимало спричинився віце-президент губернаторства, а від січня 1849 р. намісник Галичини А. Ґолуховський, який у листах до столиці від 12 червня та 13 і 27 липня 1848 р. наполягав на збереженні неподільності краю під орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатів: одного у Львові, другого у Кракові. Якщо ця вимога про поділ була б задоволена, переконував він вищі інстанції у Відні, і «русини внаслідок свого національного розвитку при теперішніх ієрархічних відносинах зміцнилися б, в такому разі якщо не теперішнє, то, безумовно, майбутнє покоління звернулося б до споріднених народів, які живуть під скипетром російським, з метою створення єдиного міцного державного організму. Тоді руська частина Галичини при прогресі освіти і матеріальної культури стала б вогнищем підступів і заходів, що мають на меті як злам ієрархічної сили духівництва, так і згадане вище об’єднання народів. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох років з перервами, але з залізною послідовністю ведеться за відродження вільної і незалежної Польщі». В остаточному підсумку, адміністративний статус Галичини було збережено незмінним.

І все ж, український національний рух періоду «Весни народів» – це важлива сторінка в історії Галичини. Іван Франко, оцінюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий, що пізнішим поколінням майже на кожнім кроці приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 році».

Повстання 1–2 листопада. Кульмінаційним пунктом львівської «Весни народів» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрівало протягом тривалого часу. Починаючи з літа 1848 р. проурядові сили в Галичині, як і в усій Австрії, зміцнюючи свої позиції, почали переходити в контрнаступ. У відповідь на це присутні у Львові представники польського Демократичного товариства, відмовившись від співробітництва з лібералами з Центральної Ради Народової, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед міської бідноти, піднімаючи її на боротьбу проти монархічного режиму. Великі надії покладали демократи на національну гвардію, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементів із числа робітників, ремісників і студентської молоді.

Наприкінці жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напружена. Не минало дня без сутичок між урядовими військами і національною гвардією. 1 листопада застосування військом зброї проти натовпу стало сигналом до повстання. Пролунали заклики: «До зброї! На барикади!» Робітники і ремісники, які зібралися на Ринку, почали будувати барикади на вулицях Руській, Сербській, Галицькій, Театральній, Домініканській, Краківській, Вірменській, Собєського. Весь центр міста опинився в руках повстанців, які розбивали склади зі зброєю та господарськими товарами, роздавали населенню рушниці, коси, шаблі, сокири, списи, залізні прути.

До повсталих приєднався Академічний легіон, який відмовився підкорятися начальникові національної гвардії. Приєдналась до міських низів і частина національної гвардії. Вранці 2 листопада між повстанцями і урядовим військом відбулися збройні сутички. На барикадах співали антиурядові пісні. На барикаді по вул. Вірменській з’явився червоний прапор. Помірковані та праві елементи Центральної Ради Народової, керівництво національної гвардії намагалися стримати порив повсталих, та їм це не вдалося.

О 10-й годині ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштайна почався варварський артилерійський обстріл міста, який тривав дві з половиною години. Під час обстрілу, за офіційними даними, було вбито 55 і поранено 75 осіб, переважно представників трудового населення і студентської молоді.

Обстріл спричинив у місті численні пожежі. Згоріли будинок університету, університетська бібліотека, Старий театр, Технічна академія, ратуша. Втім повстанці не здавалися. Вони двічі зривали з ратуші вивішений керівниками національної гвардії білий прапор – знак капітуляції, замінюючи його червоним, і не покидали барикад. Але сили були нерівні. О 12 годині повстанці капітулювали. З листопада в місті було проголошено надзвичайний стан. Чимало учасників повстання піддано військовому суду, національна гвардія розпущена, заборонено будь-які збори, закрито всі періодичні видання, крім урядових. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 6 грудня 1848 р. у Галичині було скасовано всі демократичні та робітничі товариства і клуби, від 4 грудня 1848 р. введено суворі обмеження на видачу паспортів робітникам для в’їзду в межі Австрійської імперії. Бургомістром міста уряд призначив губернського радника Карла Гепфлінґена. Міський виділ, обраний у вересні 1848 р. як вважалося, нелегально, був розпущений. Замість нього призначено 40 «мужів довір’я». Магістрат із згорілої ратуші перенесено спочатку до Англійського готелю, а пізніше до двох кам’яниць в Ринку та Домініканського монастиря. Міську службу охорони відтепер мало виконувати новостворене міське староство (капітанат). 10 січня 1849 р. надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. На знак подяки за «відновлення порядку» львівська міська верхівка піднесла Гаммерштайну спеціальний адрес. Адрес лояльності львівської верхівки було передано також для вручення урядові. Придушення збройного повстання у Львові віщувало наближення кінця «Весни народів». Утім, воно вже не могло зупинити становлення громадянського суспільства у краю.

Феодосій Стеблій

© Ф. Стеблій, 2016