Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституційним шляхом, захист його національної культури, зрівняння греко-католицького обряду, Церкви і духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом і духовенством. Заснування й патріотичну діяльність Головної Руської Ради благословив митрополит Михайло Левицький.

Конкретизована в процесі виконання програма Головної Руської Ради включала такі основні вимоги: скасування середньовічних повинностей селян за викуп, ліквідація привілеїв великих землевласників (права полювання, примусового найму і т. ін.), гарантування селянської земельної власності й захист селян від утисків дідичів, піднесення сільського господарства; свобода промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ; скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх громадян перед судом і законом; захист власності і честі, підвищення рівня народної освіти, поліпшення охорони здоров’я і т. ін.; забезпечення вільного національного розвитку українців Східної Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (1846).

З ініціативи Головної Руської Ради, з врахуванням історичної традиції, за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі. Згодом, у 1918 р., цю символіку перейняв уряд Західно-Української Народної Республіки.

Головна Руська Рада координувала діяльність 50 місцевих руських рад у містах, містечках і деяких селах Східної Галичини, які стали справжніми осередками українського громадсько-політичного і культурного життя. Особливою активністю відзначалися руські ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружні), Бірецька, Ліська, Мушинська, Затварницька, Любачівська, Ярославська (деканальні).

Нагальна вимога Головної Руської Ради, яку вона висунула в петиціях до оператора, парламенту і уряду, підкріплюючи її посиланнями на давні традиції власної державної самостійності та могутності (Галицького князівства і королівства), зводилася до поділу Галичини за етнічним принципом на дві самостійні адміністративно-політичні одиниці: західну (польську) і східну (українську) з центром у Львові – «столиці Руського краю» – і надання східній частині статусу коронного краю, тобто національно-територіальної політичної автономії з власною конституцією, сеймом, політичною адміністрацією, та її об’єднання з українським Закарпаттям як гарантії вільного національного розвитку українців Австрійської монархії. Національно-територіальна автономія, широка політична самоуправа, отже, могла стати своєрідним замінником втраченої в минулому власної державності на зразок тієї, яку одержали поляки в Галичині у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога поділу Галичини одержала широку підтримку серед українців – на її підтримку Головна Руська Рада та її філіали на місцях до кінця січня 1849 р. зібрали понад 200 тис. підписів. Реалізація автономії бачилася галицьким політикам етапом на шляху федералізації Австрійської монархії.

Головна Руська Рада виступила з ініціативою щодо включення українських представників до складу міської управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написів назв вулиць і площ міста українською мовою, впровадження її в діловодство установ.

Головна Руська Рада та її філіали заініціювали рух за створення українських військових та воєнізованих формувань – національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйону так званих гірських стрільців, які розглядались як зародок збройної репрезентації українців Австрійської монархії, здатної стати на захист їх національних прав. Формування української національної гвардії в місті домагалися представники українських мешканців Львова в заяві на ім’я головного військового командування в Галичині від 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з відповідною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайової президії, а, одержавши відмову, – до віденського уряду й імператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардії вишкіл українською мовою, а у відзнаках поєднати державну і національну символіку – австрійського орла і українського лева, синій, жовтий і чорний кольори.

Політична активність пожвавила культурно-освітній рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцією їх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхідність об’єднати наукові, літературні і освітні сили та визначити поле їх діяльності. Це мав зробити «Собор руських учених». Ініціатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двічі звертався з цього приводу до керівництва Головної Руської Ради.

На з’їзд у Львові 19–25 жовтня 1848 р. з’їхалися 118 учасників, серед них чимало письменників, діячів освіти, журналістів, дрібних службовців, юристів, студентів, а також духівництва. Були це здебільшого друзі, однодумці й послідовники «Руської Трійці», які й задали тон з’їздові. На пленарних засіданнях, що відбувались у приміщенні духовної семінарії, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та ін., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою і патріотизмом». Душею з’їзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своїй промові він закликав учасників до самовідданої праці для добра гнобленого віками українського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцінив заслуги перед українською культурою М. Шашкевича та його друзів, підкреслив роль революційного Відня, який виборов демократичні свободи для народів Австрійської монархії. Інший поет, А. Могильницький, який не зміг прибути на з’їзд, надіслав його учасникам вітального листа, в якому зобов’язувався віддати всі свої сили освіті народу. Гучними оплесками зустрів з’їзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який віщував велике майбутнє українському народові в колі слов’янських народів.

Протягом кількох днів учасники з’їзду працювали в дев’яти секціях. Важливе значення мали внесені секціями пропозиції про заснування господарського та історичного товариств, охорону пам’яток історії та культури, видання популярного підручника історії України. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану під впливом знаменитої «Історії Русів». Секція шкіл накреслила широку програму українського шкільництва. Більшість членів секції мови та літератури висловилися за літературну мову, близьку до народної, «гражданський» шрифт і фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янської мови, які були в меншості, свободу використання в наукових працях церковнослов’янської мови, етимологічного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничій справі. З великим інтересом зустріли учасники з’їзду доповідь видатного вченого, колишнього члена «Руської Трійці» Якова Головацького, який подав широкі відомості про етнічну і мовну єдність всього українського народу. На засіданні 25 жовтня засновано Товариство народної освіти як керівний орган «Руської матиці» – культурно-освітньої організації, завданням якої було видання для народу дешевих книжок. Закінчився з’їзд під вигуки «Хай живе українська демократія!»

Перший з’їзд діячів культури став важливою подією в культурному житті всієї Східної Галичини. Це була перша організована публічна маніфестація української інтелігенції краю, яка, розбудивши національний дух, засвідчила більш-менш адекватне розуміння нею назрілих завдань національно-культурного розвитку українців у добу «Весни народів» і готовність взяти участь в їх реалізації. Дещо із визначених з’їздом завдань їй вдалося здійснити, чимало завдань реалізували наступні покоління інтеліґенції, а деякі не втратили актуальності й у наш час.

В умовах революції великого розмаху набула боротьба за народну освіту. Вимога запровадити в народних школах, гімназіях та інших навчальних закладах Східної Галичини викладання українською мовою містилась у петиції від 19 квітня 1848 р. Згодом широка громадськість через Головну Руську Раду та місцеві ради почала домагатися організації українських шкіл по всіх селах і містечках, розширення навчальних планів за рахунок включення до них основ сільського господарства, ботаніки, ремесла, історії українського народу та сусідніх країн, відкриття доступу селянським дітям до гімназій, введення навчання рідною мовою в середніх і вищих школах, заснування закладів для підготовки вчителів, вилучення шкіл Східної Галичини з-під нагляду римо-католицького духовенства і т. ін. Відповідаючи на ці вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання українською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання української мови, а 4 грудня 1848 р. і 8 січня 1849 р. – як обов’язкового предмету в гімназіях. У такий спосіб, внаслідок наполегливих вимог народу, українська мова щораз більше не тільки завойовувала народні школи, а й проникала в гімназії Східної Галичини. 13 вересня 1848 р. видано імператорський патент про відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Поширеною була вимога запровадження української мови в діловодство установ, військовий вишкіл та написання цією мовою назв населених пунктів, площ і вулиць. На одному з засідань Головної Руської Ради обговорювалося питання про увічення пам’яті видатних діячів українського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богданові Хмельницькому у Львові.

Активізувалося літературне життя. Загальне політичне і культурне збудження сприяло піднесенню літературної творчості послідовників «Руської Трійці» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патріотичні мотиви, любов до рідного краю, його історії, заклики до самовідданої праці для добра народу. Виданням першої поетичної збірки розпочав літературну діяльність львівський поет І. Гушалевич, в поезіях якого, написаних в дусі народних пісень, звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.

Відбулися певні зрушення у видавничій діяльності. Посилення інтересу до нової української літератури за Збручем викликало спроби перевидання її кращих зразків у Галичині. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львові повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав українською мовою повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львові в 1850 р.

Значну роль у пожвавленні літературного життя відігравали засновані у Львові під час революції перші українські газети «Зоря Галицька» (редактор Антін Павенцький), «Галичо-руський вістник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращі твори відомих письменників М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та ін. В «Зорі Галицькій» вперше було надруковано патріотичний вірш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», у «Пчолі» – уривки з 5-ї частини «Енеїди» та «Пісню на новий 1805 год… Алексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського, в «Новинах» – вірші Миколи Костомарова.

Галицькі часописи нерідко подавали інформацію про громадсько-культурне життя в Україні, зокрема про Кирило-Мефодіївське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postęp» («Поступ») в одному зі своїх травневих номерів 1848 р. у статті Карла Падуха «Польська і українська національність на Україні…» повідомляла про викриття на Україні царською жандармерією таємного товариства, один з членів якого Т. Шевченко, «чоловік з народу, родом з польської України, звільнений з кріпацтва», розпочав свою діяльність у Києві, звідки «розбіглися його пісні, повні гарячих відзивів у живописній народній мові до українців. Русь вільна, незалежна була кличем Шевченка».

Газета «Дневник руський» у жовтні 1848 р. в статті «Слово о Русі і її становищі політичеськім» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний єсть яко мученик справи руськой вольності… Патріотичеські письма Шевченка звісні суть в всей Малой Росії й Україні і много причиняються до взбудженія Духа». І. Вагилевич на сторінках цієї газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у віршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишається його поема «Кавказ», яка не має собі рівних в літературі. В тій самій газеті польський поет Генрик Яблонський надрукував вірша «Мученикам вольності з року 1847», в якому оспівував кирило-мефодіївців як борців і мучеників «за свободу, за вольність братій». Звістки про участь Т. Шевченка в антиурядовій організації, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярності поета в очах галицької інтелігенції.

Розгорнувся аматорський театральний рух. Перші кроки львівського українського театру були пов’язані з широким використанням драматургії Наддніпрянської України. 26 жовтня 1848 р. група аматорів у Львові поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачі побачили другу виставу п’єси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’єсу «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Українські вистави мали великий успіх, будили серед народу патріотичні почуття, любов до рідної культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, організації у Львові 1864 р. першого в Галичині професійного українського театру.

Визначними подіями були також народний фестин у Львові 3 травня 1849 р. – у першу річницю скасування панщини – та заснування 1849 р. з ініціативи Головної Руської Ради Народного дому у Львові, який став на якийсь час осередком культурного і наукового життя українського населення Галичини.

Польсько-українська конфронтація. Політизація українського національного руху в Галичині, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх структур, висунення і поступова реалізація програми національного самоствердження українців на території їх компактного проживання – східній частині Галичини – в рамках конституційної Австрійської монархії стало великою несподіванкою для польських громадських кіл, які й далі уявляли себе єдиними повноправними господарями краю. Ставлячи своєю кінцевою метою відбудову Польської держави в кордонах 1772 р. з включенням до неї частини українських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Східної Галичини, права на національну незалежність і український рух сприйняли вкрай негативно. Вони далі дотримувалися застарілих стереотипів, вважаючи українців частиною польського народу, яка відрізнялась від поляків тільки релігійним обрядом, їхню мову – діалектом польської мови, а культуру і літературу – складовою частиною культури й літератури польської.

Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських національних інтересів. Польська громадськість виступала проти українського руху, об’єднавшись в антиукраїнський демократично-ліберально-шляхетський блок. Польські політики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головної Руської Ради і, прибувши на її установче засідання у митрополичій палаті при соборі Св. Юра, старалися переконати присутніх у недоцільності її створення й пропонували приєднатись до Центральної Ради Народової та спільно працювати для справи відродження Речі Посполитої, зустрівши, однак, категоричну відмову від такої спілки та висловлення бажання русинів самостійно відстоювати свої національні права. Не мала успіху й спеціальна делегація Центральної Ради Народової до голови Головної Руської Ради єпископа Григорія Яхимовича з подібними пропозиціями.

Зазнавши невдачі, Центральна Рада Народова інспірувала створення на противагу Головній руській Раді на початку травня 1848 р. з представників сполонізованої української шляхти та інтелігенції підконтрольної їй організації «Руський Собор» з метою спрямування українського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, підтримки українського населення, ця організація на початку жовтня 1848 р. самоліквідувалась і приєдналась до Центральної Ради Народової як філія.

Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’їзд до Праги спільну делегацію для нейтралізації маніфестування на форумі автономістських аспірацій делегації Головної Руської Ради. На сторінках періодичного органу Центральної Ради Народової «Gazeta Narodowa» нав’язливо вміщувалися відозви, статті та інші матеріали, в яких під звуки закликів до братерства, єдності та згоди з русинами заперечувалися їх права на реалізацію своїх емансипаційних змагань, а репрезентантку українського руху Головну Руську Раду цьковано як знаряддя придушення свободи.

Масові зібрання українців по галицьких містах і містечках під час заснування та під час засідань місцевих руських рад-філіалів Головної Руської Ради трактовано як спроби духовенства підбурювати селян проти дідичів та до захоплення їхньої земельної власності й розпалювати міжнаціональний розбрат.