– Ну, так от, – сказав я. – Щоб цілком зрозуміти, чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зі змістом тієї гуморески, що з неї вирвано вищезгадане твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» і висміює вона головним чином саме той футуризм, що його невдалим апостолом і виступає Полторацький. Більше за це – гумореска висміює (в гонорарному сенсі) саме того хуториста Ґео Шкурупія, який нещодавно написав націоналістичний твір під назвою «Жанна-батальйонерка». Це щодо того, чого так обурився Полторацький. Тепер по суті.

Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаєте, що радянський письменник не є «утриманець» пролетарської держави? Теж? А чиїм же тоді, на вашу думку, «утриманцем» має бути пролетарський письменник? Закордонного капіталу? Чи саме таку свідомість радянського письменника ви вважаєте за «психологію кокотки від літератури»? Ну, знаєте, коли так, то з такою «філософією» ви ще довго будете наближатись до радянської влади. З такою «філософією» ви далеко не одійдете від «вільного, незалежного художника» Сергія Єфремова, що, використовуючи славетного «держвидавівського коня», в той же час ніяк не хотів визнати себе за «утриманця» пролетарської держави.

– Чого ви чіпляєтесь до мене? – перелякано озирнувшись навкруги, скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Хіба це я говорю?

– Значить, ви й цей абзац викреслюєте?

– Звичайно, викреслюю. І викреслюю тому, що це ж… не головне. Головніше от що:

– «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей, – пише Полторацький. – І цим засобом теж користується, як дотепом: «І засвітилися у вороної кобили очі і прошепотіли радісно уста її: «только утро любви хорошо, хороши только робкие первые встречи». Ми далекі від «ізячної» лірики Надсона й не хочемо ображатися за таке паплюження поета. Але чи не виглядає також дуже проречисто й оце низведення вищих емоцій людини, викликаних еротичною первоосновою, до фізіологічних потреб тварини»?

Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити? – промовив я. – «Остап Вишня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не погоджуєтесь? Не погоджуєтесь. Ну, як же йому ставитись? З ломакою? З голоблею по спині? І вас, тов. Европенко-Европацький, карючить те, що кобила (між іншим, ця кобила з прекрасної незабутньої поеми про тварину, що до неї може рівнятись хіба тільки єсенінська «песнь о собаке»), – і вас карючить, що кобила цитує непоганий надсоновський вірш? Так? Ну, коли так, то значить і ви, камраде, недалеко втекли від вищезгаданої «ізячної» лірики.

Шкода тільки, що біда і не в цьому, не в «ізячній ліриці», – біда в тому, що ваш «морфолог» проповідує звичайнісенький собі ідеалізм, і біда в тому, що ви цього ідеалізму ніяк не бачите. Що це за «вищі емоції»? «Робкие первые встречи»? «Робкие первые встречи»! Тоді чому ж це їх не можна «низводити» до «фізіологічних потреб тварини», саме ті емоції, які «викликано еротичною первоосновою»? Га?

– Навіщо ви мучите мене, – сказав він, – переходьте скоріше до «техніки комічного».

– Бачите, – сказав я, – мене «техніка комічного» теж цікавить, але, на «лівий» жаль, не так, як Полторацького, вона мене цікавить саме з «погляду чистої техніки», і тому я примушений позбутися спершу «техніки» морфологічної.

– «Безсумнівний успіх наведених дотепів, – пише Полторацький, – які завжди викликають загальний утробний регіт авдиторії (ми були присутні при читанні цих дотепів на вечорі в київському інгоспі й могли спостерігати їх вплив на авдиторію) – є успіх, що межує з успіхом триповерхової лайки, порнографічної листівки, похабної анекдоти. Лише глибоким внутрішнім цинізмом і карамазовщиною віє від наведених дотепів».

Коли не брати вищезазначених дотепів (припустім, що ми з ними вже ознайомились!) і повірити Полторацькому, що вони дійсно такі, якими він їх нам рекомендує, то що ви, тов. Европенко-Европацький, підмітили за рядками цієї нової філіпіки? Чи не бачите ви за рядками цієї філіпіки нахабного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже бачили? І справді: яка самоупевненість і який безмежний цинізм! Студенти київського інгоспу сміються, а Полторацький заявляє, цей їхній «загальний регіт» – регіт з «триповерхової лайки, порнографічної листівки, з похабної анекдоти». Саме це твердження ви рекомендуєте передрукувати і розповсюджувати в десятках тисяч екземплярів? Саме і ви додержуєтесь тієї думки, що наше студентство стоїть на такому низькому культурному рівні, що його може розважити тільки «триповерхова лайка» й «похабна анекдота»? Пробачте, але в цьому твердженні я бачу новий пашквіль хутуристичного фалстафа, і це я вам зараз доведу.

Які дотепи кваліфікує «морфолог», як дотепи триповерхової лайки? Які дотепи викликали загальний регіт на вечірці в інгоспі? Їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу», 2) вийде, було, батько на вулицю за клуню: – «Гнатко, а йди но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? – то, татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба йому дадуть як слід подумати? Зразу мати пужне: – а де ж ото сів ти, сукин сину? Нема тобі місця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що її давати кому чи сприймати без штанів навіть краще: більша площа сприймати». От і всі ці 4 дотепи, що на них спекулює «морфолог». Спекулює? Так!

Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист ніяк не хоче (можливо й не може) відрізнити порнографії від здорового гумору. Для нього, скажімо, шкурупієвська патологічна «жіноча задниця під ковдрою» – це шедевр інтелігентного вислову, але от здорові «мужицькі» дотепи… не Вишні, а славетнього світового гумориста Рабле він розцінює, як порнографію.

– «З цих звуків Ґарґантюа веселішав, здригався… сурмлячи задом» (в руському перекладі – «баритонально попукивая»). Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні? Або це: «Тепер я міг повернутись на правий бік і з величезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енергійно, що привів в надзвичайне здивовання маленьких людей, які, догадавшись по моїх рухах, в чому справа, розбіглись, тікаючи від потоку, що летів з мене з страшним шумом і силою». Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні?

Перший приклад я взяв з геніяльного Рабле. Другий – з не менш геніяльного Свіфта. Такі приклади я можу продовжувати до безконечности, коли додам до Свіфта й Рабле, скажімо, Сервантеса, Боккаччіо, Франса чи то ще якихось двох славетних світових письменників. Отже скажіть мені, чим дотепи О. Вишні «порнографічніші» за дотепи хоч би того ж Рабле? І отже скажіть мені, яке треба мати нахабство, щоб шпурляти в наше студентство вищезгаданим пашквілем?

– Але, почекайте, – промовив тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не зупинитесь ще на «інфернальній філософії пуза та геніталій».

– «Парле ву франсе»? Будь ласка!

– «Ми зустрічаємо в нього (себто в Вишні) якесь послідовне зниження людини до становища тварини. Саме отим стиранням різниці між людиною та твариною, підкресленням скотських рис людини якоюсь інфернальною філософією пуза та геніталій віє від тої системи розглядати людей, як тварин».

Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою думку: «двигуни тут звуться так – оришка, вустя, ванько, пилип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами». Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що «інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Вишня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивідуального господарства інакше людей і не може розглядати. Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «техніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями геніталій», – він би побачив, що Остап Вишня прислужився не тільки українізації, але й, головним чином, колективізації, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне становище в безперспективному індивідуалізованому селі.

– Та це ж не головне, – сказав тов. Европенко-Европацький. – В розділі другому за головне можна вважати кінець.

– «Як видно, – пише Полторацький, – із великої кількости дотепів, можна категорично стверджувати, що з перших хвилин свого літературного стажу Остап Вишня хворіє на майже безперервне запалення надкісниці. Такими дотепами можна розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у техніці комічного, як первооснова її, засіб зниження, що несе на собі, як відповідне соціяльне навантаження – матеріялістичний в гіршому розумінні підхід до життя й до людини. Таке зниження характерне саме для людини з низькими смаками й почуттями».

Що ж ви на це скажете?

– На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити? Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки добре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогоднішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-хатянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих будуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як дотеп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «антирелігійну пропаганду», – і такий дотеп маминькиним синкам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероісповеданій», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «Свинею зветься така людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), – і такий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти такого «матеріялістичного підходу до життя й до людини» він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є культурна «техніка комічного». Звичайно, вишукавши в 4-х томах «усмішок», одну-дві, три усмішки, що від них позбавляється автор при перевиданнях, – вишукавши такі дві-три мініятюрки чи то два-три якихсь подібних вирази, щоб приховати свою справжню соціяльну істоту, «морфологи» будуть на цих усмішках чи то на цих виразах енергійно спекулювати, але це зовсім не значить, що їм вдасться обшахраїти сучасного читача, саме того читача, що до нього вони з такою невимовно-претензійною погордою ставляться. «Такими дотепами, – пише Полторацький, – можна розважати хіба нічних вартових». Хіба не відчуваєте ви, тов. Европенко-Европацький, за цією бойкою фразою, – хіба не відчуваєте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього «нічні вартові» – це не більше, як хлопи, хами, бидло? Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасному читачеві – в студентах київського інгоспу, в нічних вартових, в тих робітниках, які легше всього українізуються на Вишниних «усмішках». Справа в тих, що їх «морфолог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за аматорів «триповерхової лайки». Велика соціялістична революція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чумазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лексиконами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяльної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутуристичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з собою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістичний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й почуття цих читачів і письменників «низькі», значить не тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зробити необережний крок: саме ця фраза й видає з головою автора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так можна висловитись, людину.

– Словом, – звернувся я до свого співбесідника, – ви, очевидно, і цей розділ викреслите? Так? Коли так, то давайте перейдемо до 3-го.

Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.

3. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЄРІДНІ ОБРАЗИ Й МИСТЕЦЬКА МАШКАРА»

«Зрозуміло, що комункультівці є кращі друзі фотографії, але коли вона обертається на… тоді можна сказати, що це є не більше, ніж… та й записаний вельми невправною і примітивною рукою».

Ол. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з образів і машкари, а саме з такого абзацу:

– «Культурність народу, – говорить славетний хемік Лібіх, – вимірюється кількістю мила, що він його споживає».

Що ви скажете на цей афоризм?

– Я думаю, – відповів я, – що цей афоризм треба так перефразувати: сідаючи за письмовий стіл, не забувай добре помити руки. Чому не треба цього забувати? А тому, що все одно примусять.

Говорячи про образи Остапа Вишні, фурорист проробив таку махінацію: взяв кілька мініятюрок («Симферополь – Ялта», «Море», «Слухай, обивателю» і ін.), вирвав з них по одному образу, що здалися йому начебто невдалими й що ними, на його погляд, легше було спекульнути й, обслинивши ці образи, зрезюмував:

– «Ми проаналізували кілька категорій образів О. Вишні, – зрезюмував Полторацький. – Ми обрали найхарактерніше. Образ у О. Вишні як принцип… обмеженого характеру, соціальний еквівалент цього образу має коріння в обмеженому селянському побуті».

Тепер давайте подивимось, що це за образи й які махінації над ними пророблено.

Образи з першої мініятюрки: «стовбова дорога покрутилася… білим ужем попід скелями стрімчастими покручена»… (далі фраза вривається, бо далі ця дорога «то тут, то там виблискує спиною» – образ для спекуляції не підходящий. – М. X.)… «море у чадрі туману», «і гордо над ними закинув зубчасту голову Ай-Петрі». Оце ті образи з першої мініятюрки, які нібито нервують «естета», обізнаного в «бедекерах». Перелякавшись, що його пробачте на слові, «чесність» таки поставлять під сумнів, «морфолог» поспішає показати свою «вченість» і заявляє, що це образи – «шабльонові». Нахватавшись дечого з Жирмунського та Шкловського, не зумівши навіть розібратися в нахватаному, претензійний початківець від «критики» з «ученим видом знатока» неохайно розкидає сентенції. Що таке «шабльоновий образ»? Це я вже до вас, тов. Европенко-Европацький? Чи відомо вам, що славетний Ан. Франс, скажімо, здобув собі славу великого письменника саме на «шабльонових» образах? Чи відомо вам, що, скажімо, геніяльний Достоєвський не дав жодного «свіжого» образу саме в тому вузькому його значінні, як його розуміє ваш Полторацький? Чи знаєте ви, що в наші суворі дні свіжість образу вимірюється впливом цього образу на широкі маси? Чи знаєте ви, що вишуканий декаданс футуро-шизофренічного квакання наша сучаснісь давно вже відкинула в помийну яму? Відомо це вам?

Образи другої мініятюрки: «хвильове море – це пастух… воно гоне велику отару баранів до берега», «медуза морський холодець… кругле, як мисочка, біле дрижасте, холодне й прозоре».

Ці образи викликають з боку «морфолога» такі «соціологічні» перли: «так і видно в цих образах художника з обмеженим власним селом видноколом».

І знову таки претензійна «вченість». Амплітуда образу вимірюється «морфологом» не його, образу, клясовою вартістю в сполученні інших образів, що утворюють псиний зміст, а формалістичним талмудом, стиснутим до того ж обмеженістю українського урбанізованого міщанина. Коли, скажімо, перший образ асоціятивно переносить читача в коло баранів (не тих, звичайно, що… і т. д., а таки справжніх баранів), то в чому ж тут вина О. Вишні? Справжній баран, доводжу до вашого відома, єсть певна товарова одиниця, як товарову одиницю, барана читач може бачити не тільки у видноколі села, і не тільки міста, – барана читач може бачити в видноколі всього світу.

Нарешті, образи ще одної мініятюрки: «чудесна жінка в криваво-червону порфіру одягнена», «чудесна жінка з неземною красою». Ці образи викликали новий вибух претензійного обурення з боку «морфолога». Як так, верещить він, «революція в порфіру одягнена»? В «одяг королів»?

Вишня, отже, одягає в «одяг королів» революцію. Так? Так! Але чи не звернули ви уваги, тов. Европенко-Европацький, для кого він одягає її саме в такий одяг? Га? Для свідомої робітничо-селянської маси? Нічого подібного: він одягає її в такий одяг саме для обивателя, якого він взяв за своє завдання вдарити гострим памфлетом і який, себто обиватель, здібний мислити образами з шухлядок буржуазної революції. Діялектичний підхід? Цілком! І сумніватися може в цьому тільки той, хто поставив собі за завдання притримуватися відомого «постуляту» одного із героїв Бомарше: «брешіть, брешіть, щось та залишиться».

– Але чому ви не зупинитесь на «мистецькій машкарі», – скинувся нарешті мій співбесідник. – От слухайте, що пише Полторацький:

– «При поверховому підході і при недостатній обізнаності з Вишнею можна подумати, що його літературна машкара збігається з літературною машкарою Дем’яна Бєдного, тобто з ролею неухильного й моментального популяризатора всіх заходів партії й радвлади. При глибшому ж ознайомленні з літературною машкарою нашого автора виявляється, що сталева стійкість та ортодоксальність, виявлена ним у газетах, є лише однією із сторін літературної машкари Остапа Вишні. Автобіографія дає нам інші відомості».

Що ви на це скажете?