– Це пункт не головний, – раптово міняючи тон, сказав мій співбесідник. – Ми цей пункт можемо викреслити. Давайте перейдемо до словника.

– «Цей словник, – пише Полторацький, – як відомо, є словник глибоко-народній (себто словник Остапа Вишні. – М. X.). Отже, – продовжує він, – мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою реакційною». Що ви на це скажете?

– Коли ми тут маємо справу, – сказав я, – з ілюстрацією до обов'язкової детермінації елементарної логіки логікою «лівою», себто, коли автор не вважає «глибоко-народній словник» справою реакційною і все-таки говорить своє «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «морфолог» (Полторацький називає себе «морфологом». – М. X.) серйозно думає, що користуватися з глибоко-народнього словника і саме так, як ним користується Вишня (з пристосуванням до мас) значить бути «реакційним мовним практиком», то це вже… так би мовити, «же ву прі» від «культури примітивізму» пана Донцова, себто від краватко-фабричного европенківського хатянства.

– Докази?

– Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народній» словник, який словник протиставляє Вишниному словникові ваш «морфолог»? Словник «стовідсоткового учня Северяніна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що тільки «Семенків словник веде читача за собою»? Тільки «Семенків словник, – твердить морфолог, – виразно показує нам, що він, словник, є функція загального ідеологічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові стати в лави поетів Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенків словник? Прошу: «Стеклю влю скую Уюю»^[9].

Поясніть, що це таке? Відмовляєтесь? Ну, так тоді поясніть, що це таке:

«Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льоо»^[10]. Відмовляєтесь і це пояснити? Чи може ви маєте на увазі северянинські «еротези-поези»? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропаґандиста такої парфюмерної беліберди?

– Дозвольте, – скипів тов. Европенко-Европацький. – Річ іде не про Семенка, а про Остапа Вишню.

– Річ іде, – сказав я, – про глибоко-народній словник, про европенківську спробу зробити з практиків цього словника «реакціонерів», про спробу зробити реакціонерів з таких практиків глибоко-народнього словника, як, скажімо, Беранже, Д. Бєдний, як, скажімо, нарешті В. І. Ленін.

Чи не скажете мені, коли жив Беранже? Той Беранже, що з такою погордою виголошував, що він «простолюдин» («je suis vilain, et très vilain»)? На початку XIX сторіччя? А чи відомо вам, тов. Европенко-Европацький, що французький робітник і досі в кишені своєї блюзи носить мініятюрні збірнички пісень Беранже? Чи може і там критика «не встигла сконстатувати чи є він корисний для сучасности чи ні»? Саме за сто років? Чи може й там забули звернутись до Полторацького? Правда, один із знавців європейської літератури говорить, що «в критиці й історико-літературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомір'ям не гірше за псевдоклясичну школу, ми частенько надибуємо на черстві й холодні рецензії про «реакційну» поезію Беранже», але хіба ці «монографії» пишуть не ті ж самі паничики, що «простолюдин» їх так висміював? Пам'ятаєте цей от віршик:

 
– «Наш паничик Юда вроді —
та не Юда, а дивак;
патріот із патріотів
і на все, на все мастак.
Простеляється, як кішка,
вигинається, як змій…
Та чому ж його, біг мій,
ми цураємося трішки?»
 

Беранже цурався паничів-европенків, паничі-европенки цуралися його. «Але народні маси залишились вірними своєму старому другу, поету-плебею». І через 100 років. От вам і «глибоко-народній» словник.

– Чого ви вчепились за Беранже? – зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Д. Бєдного?

– Можу сказати і про мовну «практику» Д. Бєдного.

– «Язык его произведений, – пише про Д. Бєдного Ухмилова, – грубый, дерзкий, снижающий поэтический стиль, унаследованный от поэзии прошлого, об'являющий поединок «тонкому мастерству», – так же по душе поэту-массовику, как и язык самой массы».

– Почекайте, – скрикнув мій співбесідник. – А ми встигли сконстатувати чи є він корисний для маси, чи ні?

– «Д. Бєдний, – пише та ж таки Ухмилова, – создал школу массового искусства. Его читатели – его ученики. Это неграмотные, малограмотные робкоры, начинающие писатели, безвестные авторы коллективного народного творчества. Они не создали себе имени ни в газете, ни в литературе и, может быть, и не создадут, но они уже выполняют определенное дело – они осуществляют великие планы нашего строительства».

– Розумієте тепер, чим корисна для маси мовна практика Остапа Вишні?

– Чого ви вчепились за Д. Бєдного? – знову зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Леніна?

– Можу сказати й про мовну практику Ільїча.

– «Я знаю только то, – говорив Володимир Ільїч, – что когда я выступал в качестве оратора, я все время думал о рабочих и крестьянах, как о своих слушателях. Я хотел, чтобы они поняли меня. Где бы ни говорил коммунист, он должен думать о массах, он должен говорить для них».

– Так то ж комуніст, – ображено заявив співбесідник, – а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний російський письменник глибоко-народнім словником, скажімо, Тургенєва.

[…зав] я, – «не только читал, но и перечитывал не раз Тургенева». Очевидно, глибоконародній словник цього руського письменника Ленін не вважав за реакційний.

– Ну, добре, – погодився мій фурорист. – Ми і цей пункт викреслимо. Це просто помилка. Хіба ви не пам'ятаєте, що писав Полторацький в своїй другій «монографії», саме в «літературних засобах»? Він писав: «пригадаймо також Ленінову думку «об очистке русского языка». Отже, як бачите, Полторацький не проти «глибоконароднього словника», – це він просто помилився. Він проти тієї системи українізації дітей, що її пропонує Вишня. Вишня пише: «матері, говоріть українською мовою і ваших діточок ніколи не прийдеться українізувати» (том І, ст. 170), а Полторацький твердить, що це спрощенство, некультурність, реакція. На якій підставі? А просто без підстави. Що ви на це скажете? Га?

– Коли «монографію», – сказав я, – саме в такому вашому пляні буде збудовано – я її охоче надрукую окремою брошурою.

– Ага, – радісно скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Нарешті впіймались… Тільки для чого це ви пересмикуєте? Полторацький пише:

«Мова Остапа Вишні на сьогодні вже в культурному відношенні є нижчою за мову сьогоднішнього аграрного робітника колгоспу, що знає «диференційований пай», «колективізацію» і т. д.», а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього словника» як протест взагалі проти глибоконароднього словника. Справа ж іде тільки про те, щоб цей словник поширювати. Так?

– Поперше, – сказав я, – навіщо тут згадано «колективізацію»? «Морфолог» хоче підкреслити, що в творах Остапа Вишні нема навіть такого слова, як «колективізація»? Коли це так (а інакше полторацьку фразу і не можна тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологічне» шарлатанство. Крім мініятюрок, написаних спеціяльно за колектив (як от «У колехтиві», «От задача», тощо), в творах Вишні, як відомо, слово «колектив» досить таки частенько зустрічається. По-друге, як розуміти це «і т. д.»? Під «і т. д.» очевидно, треба розуміти «Стевуклю»? Так? По-третє, щодо «диференційованого пая».

От уже воістину запаморочення від «лівих» «неуспіхів». В творах Остапа Вишні (і саме при бажанні) можна найти кілька сотень таких слів, як «диференційований пай»? Можна! В чому ж тоді справа? А справа тут не тільки в страшенному бажанні поговорити «вченими» словами, а і в тих лівих загибах, що їх речником виступає той же таки балакучий фурорист.

– «Через три роки дев’ять місяців, а за кращих умов – місяців через 35, а то й раніше, – пише Полторацький, – село стає центром с.-г. промисловости, що не буде відрізнятися чимсь особливо від міста. Стан продукційних сил – усуспільнені машини, обумовлені ним відносини у виробничому процесі – робітники соціялістичних заводів (зерно або металь) – будуть однакові в місті й у кол. селі. Ясно, що такий стан соціяльно-економічної бази призводить до того, що не буде психологічної різниці між мешканцями кол. села й міста».

Як вам подобається таке твердження, тов. Европенко-Европацький? Чи не скажете мені, де тут «лівий» загиб переріс у правий? Не скажете? Так тоді я вам скажу.

Що за три роки й 9 місяців, «а то й раніш» всю Україну буде колективізовано – в цьому ніхто не сумнівається, але що за ті ж таки 3 роки й 9 місяців, «а то й раніш» село «не буде відрізнятися чимсь особливо від міста», що за ті ж таки роки не буде ніякої «психологічної різниці між мешканцями кол. села й міста» – в цьому ми не тільки сумніваємось, але й вважаємо пропаганду таких «ідей» за глибоко шкідливу пропаганду куркулячого підбрехача. Чому саме куркулячого підбрехача? Тому, що Полторацький говорить нісенітниці? Нічого подібного! Тому, що він те, т. зв., «кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова боротьба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих підголосків, те кол. село, що культурно стоятиме багато нижче за город, – саме це село він хоче зробити (принаймні ідеологічно) цілком незалежним (нема ж «психологічної різниці») від пролетарського міста. Чи не замах це на селянську бідноту й середняцтво, які ваш «морфолог» думає через три роки й 9 місяців залишити без диктатури пролетаріяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село незалежне від міста)? Чи не визирає із-за цієї тези обличчя знахабнілого, позбавленого прав «культурного» глитая, який мріє, коли не сьогодні, то хоч завтра стати біля державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-Европацький? Розумієте тепер, відкіля цей «диференційований пай»?

– Це вже знаєте, політика, – промовив мій збентежений співбесідник, – а я в політиці, можна сказати, профан.

Так що, про це давайте покинемо. Припустім, що Полторацький і справді не довів, що Остап Вишня має «негативний словник» (я готовий і ці промахи викреслити), але слухайте його далі.

– «На жаль, наш багатотиражний автор (себто Остап Вишня. – М. X.) кілька разів висловлює такі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки на культурницькі заходи сучасности. Коли не помиляємось, ми зібрали всі філологічні висловлювання О. Вишні, що є в чотирьох томах його «усмішок». На щастя, їх не так багато – всього два. В 3 томі ми маємо усмішку «Вольовий спосіб», а в 2-му – «Про ініціятиву».

Що ви на це скажете?

– Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист провалився. Але, провалившись на словникові, він починає шукати філологічних «філософувань на високі матерії». Отже подивимось, які це «філософування».

По-перше, чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що ваш «лівий друг», поставивши собі за завдання за всяку ціну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли так можна висловитись, заплутався: з одного боку, він запевняє, що Остап Вишня «кілька разів висловлює такі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки», а з другого, він же таки говорить, що таких думок «всього дві». Помічаєте? Отже: не «кілька разів», а «всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до цих думок. Першу висловлено де? В гуморесці «Вольовий спосіб»? Так? Так!

– «Як треба кваліфікувати згадану гумореску, – пише Полторацький, – коли в одміну від нашого автора зважати, що українізаційні комісії роблять корисну й потрібну справу, українізуючи русифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони стали українцями. Адже ми зобов’язуємо всіх службовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні іспити».

Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня – в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цитатою ховається той же таки політикан із табору захеканої українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці «Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ прекрасна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мовою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничо-селянські маси «вольовими способами», вольовими способами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольовими способами» саме даній Марині безперечно непотрібними, – з цими українізаторами треба боротися. Що говорить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така постановка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робітничо-селянські маси (Марина ж образ) треба віддати на глум отієї ж таки захеканої українізації. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.

– «Коли наш автор (себто, Остап Вишня. – М. X.), – пише Полторацький, – стає на її захист (себто, на захист тієї ж Марини. – М. Х.), змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом українізованого росіянина (себто, не робітника-росіянина, можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичайнісінького собі харківського міщанина. – М. Х.), якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту – тоді стає зрозумілим, що Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме за – мову «маминої циці» в противагу тій мові, що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».

Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе знав настільки поверховно, що забув усі правила, повертаючись з іспиту» – цього міщанина горе-українізатори «пропустили на іспиті». Марину, що цю мову знала неповерхово і тільки не знала «вольового способу», горе-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на захист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянських мас, але й на захист тих радянських метод народньої освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звільнив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль справи в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці дореволюційні методи і «культивує». За Полторацьким, наш лікнеп складається із самих горе-українізаторів, які «пропускають до іспиту «поверхових» знавців української мови, тих «знавців», що забувають її, повертаючись з іспиту», і виганяють з установ «справних жінок Марин», яким не сила розібратися в «вольових способах». Ну, знаєте, тов. Европенко-Европацький, це вже… звичайнісінький собі наклеп.

– Ну, добре, – промовив мій трохи розгніваний співбесідник. – Я і це викреслю. Цю думку і справді не можна кваліфікувати, як «апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки». А що ви скажете про другу?

– Себто, про ту думку, що в гуморесці «Про ініціятиву»? Про ту фразу, що за неї з таким задоволенням ухопився ваш хуторист? Так і тут же не обійшлося без того таки літературного шахрайства (давайте називати речі їх власним ім'ям). Гумореска, як ви бачите, висміює наших гope-кооператорів, тих, що їздять аж у Персію за непотрібними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як у них під носом «кооперативні яйця тухнуть». «Місцева ініціятива», кінчає Остап Вишня, «штука хороша», – й тут же додає: – «химерне слово, а без його ні в сільраді, ні в кооперативі не можна. Сказати – «почин» – по-простому дуже». Саме на цій останній фразі й вирішив спекульнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступів» замість «кальош»! Як так… і т. д. і т. п. А пропаганда тут, як бачите, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О. Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персія, себто «ініціятива», себто «поняття, якого не можна висловити українською мовою», – «штука дуже хороша», але… але як же він далі продовжує? Але перш за все, далі продовжує він, треба дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себто тим «кооперативним яйцям», які «тухнуть». Так при чому ж тут кальоші?

Мій співбесідник похилився в зажурі (в невимовній надзвичайній зажурі) й, похилившись, промовив:

– Що ж, – промовив він, розвівши своїми функціональними руками, – очевидно, прийдеться викреслити весь цей розділ. Саме про словник. Та я й, по правді, не особливо сумую, – додав він. – «Пророблена нами робота», говорить Полторацький, «не є достатня: безперечно словник Остапа Вишні потребує критичної, культурної аналізи з боку лінгвіста». Отже, некультурну аналізу я й не думаю дуже гаряче захищати.

– Але почекайте, – сказав я. – «Наше завдання було в тому», говорить далі ваш «морфолог», «щоб виявити соціяльний еквівалент вишниного словника». Далі він заявляє, що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовні тенденції Остапа Вишні – це – 1) відстала безкультурна маса селянства, 2) українське, вірніше малоросійське міщанство, що плекає народницькі мовні тенденції, 3) на робітничі кола, що українізуються, мовні тенденції Ост. Вишні можуть вплинути лише негативно». «Тим то», кінчає свою думку Полторацький, «пролетарські кола українського суспільства повинні засудити реакційну мовну практику Остапа Вишні».

Яка це «реакційна мовна практика» – ми вже бачили. Це саме та практика, що ніяк (рішуче ніяк!) не в'яжеться з «мовною практикою» сучасних сонливих хатян. Тепер дві слові щодо «замовлення».

Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полторацький заявляв, що «твори Остапа Вишні є єдиним із перших засобів українізувати, напр… робітника». Тепер він говорить, що «мовні тенденції» (не ідеологія. – М. X.) на робітника можуть вплинути негативно. Отже скажіть, як це одне з одним пов'язується? Коли робітник українізується саме через твори Вишні, тоді значить, «мовні тенденції» вишниних творів на нього впливають позитивно? Так? Так! Коли ж мовні тенденції вишниних творів на робітника впливають негативно, тоді очевидно і твори Остапа Вишні не можуть бути «одним із перших засобів українізувати, напр., робітника». Так? Так! Як же назвати таку послідовність? Не знаєте? Ну, і я не знаю.

Припустім тепер, що Остапові Вишні давала «замовлення» і «відстала безкультурна селянська маса», але при чому ж тут «малоросійське міщанство, що плекає народницькі мовні тенденції»? Коли це і де це «малоросійське міщанство, міщанство якоїсь гопаківсько-шароваристої петлюрівської «вернигори», яке завжди говорило жаргоном, – коли це і де це воно плекало «мовні тенденції» глибоко-народнього словника»? «Же ву прі парле ву франсе»?

– Та я ж сказав вам, що ми цей розділ викреслюємо, – мало не скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Переходьте, будь ласка, до другого.

2. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЯ ТЕХНІКА КОМІЧНОГО»

«Нас не цікавитиме нижче техніка комічного О. Вишні з погляду чистої техніки».

Ол. Полторацький

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з «техніки комічного», а з такого от обурення:

«Якась обов’язкова детермінація ідеології шлунком і гонораром, – пише Полторацький. – Якесь ставлення до письменника як до утриманця держави. Психологія кокотки від літератури, рантьє в умовах існування зберкас і українбанків».

Що ви на це скажете?

– Поперше, я спитаю вас, яким твердженням Вишні викликано цю гарячу філіпіку?

– Твердженням, що «найголовніше для письменника – гонорар».