Не довіряй рушницю дружині та тещі. А вудку… теж!

Слово до читачів

Мисливці та рибалки.

Замріяні душі, залюблені у Природу серця.

Скільки лісів, степів, боліт ними сходжено, скільки відкрито заповідних озерець, заплав, ставочків.

А скільки було придумано і переказано цікавих, майже фантастичних історій біля вечірніх та нічних багать.

Які тільки смачнющі страви були сотворені руками мисливців та рибалок.

Скількох, вражених у самісіньке серце житейськими негараздами, рятували Матінка Природа, повертали до життя мисливський гурт чи рибальська компанія.

Рибалки та мисливці.

Каста.

Феномен.

Не досліджений.

Може, навіть, не досліджуваний.

А може, і не треба досліджувати?

З давніх давен людина ходила на лови, на полювання, діставала з води рибу.

Тим харчувалася, з того одягалася.

Вже у пізніші часи полювання та риболовля стали захопленням, відпочинком-задоволенням.

Захоплюйтеся!

Відпочивайте!

Задовольняйтеся!

Хай усмішка тішить ваші вуста!

Удачі Вам!

Здоров’я!

Довгого віку!

Добрих приятелів!

Веселих днів!

Добре, що склалося. Тобто, добре, що сталося. Як планувалося. Як хотілося-гадалося. Книга зібрана, підготовлена до друку, намальована, змакетована, видана. Читай, читачу!

Дякуємо всім, хто допомагав у роботі над цією книгою, підносив набої, годував, поїв, просто був поруч: нашим рідним, приятелям, друзям-киянам-житомирянам-прикарпатцям-кіровоградцям!

Олексій Кононенко

Ні пуху ні луски!
(Суперечка на заклад)

Це ж як добре! Випало таке гарнезне літо, і я зміг вирватися до матусі майже на два тижні! Скільки роботи перероблю! А ще – утіха із утіх – риболовля! Ранесенько (увечері не вдасться, роботи дійсно багато), отож, ранесенько з вудочками в очереті… Карасики срібні, спритні… Поплавочок – хить і зліг… Або – тьоп, тьоп, тьоп – під очерет… А коропчуки! Підсік, а він же поповодить! Такий бува, що й на кіло. Невеликий, кажете? То для вас невеликий. А мені – більшого й не треба. Хоч… Як там, у знаного усіма рибалками Остапа Вишні:

«…Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживіть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще.

…В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме раз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сіп! А у вас серце – штрик! Ще раз – сіп! Ще раз – штрик! І ось поплавок почав їхати-їхати-їхати, у вас із-під серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти і вашим п'ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – підсікли! І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою й тремтить! Єсть! Він – короп! Ви ведете його до берега… Вудлище з ліскою – ходить по воді сюди, ходить воно і туди… Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не попускаєте, ведете… Ще крок – і він на березі… Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко й прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! лясь! – ви – смик! – гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!…

Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався…

…Так… скажіть, прошу вас: варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

І ви закусюєте та й розповідаєте:

– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…

Ну, закусюйте собі на здоров’я!»

Це оповідання великого майстра слова так і називається «Короп». Колись майже напам'ять знав…

І що б ви думали?! Першого ж вечора моєї такої жаданої відпустки, коли я підлампічував свої старенькі бамбукові вудочки, до двору причимчикував кум Григорій! Давній товариш, однокласник, чи не єдиний з того далекого часу дитинства і юності.

– Добре діло карасі: не поїси, так продаси! – крізь дим сигарети пробасив Григорій.

– Привіт, куме! Рибак рибака бачить здалека: хоч воно й не риба, а хвіст видно!

Потиснули один одному руки, кум підсунув ногою стілець, присів поруч.

– Це тобі: що у воді – то риба, а мені: що в пір'ях та в шерсті – то м'ясо.

Кум Григорій був запеклим мисливцем, на рибалок дивився хоч і по-дружньому, але зверхньо, і на риболовлю ходив тільки горілки випити та в карти пограти. Кожного разу в нас із цього приводу виникали веселі суперечки, я боронив команду рибалок, а кум вступався за касту мисливців.

– Е-е-е, Григорію, Сам Бог з рибалок Апостоли вчинив.

– Ага… Вудка мокне, а рибалка сохне! Інше діло полювання – чоловік стріляє, а Сам архангел Михаїл кулі носить!

– Так, так, куме… Тільки чув я частенько від мисливців після полювання – хотілося лося, та не вдалося!

– Годі вже вам! – вступила у двір моя матуся з відром парного молока. – Доброго вечора, Гришо. Ходімо вечеряти.

– Та ми тут, у дворі, і повечеряємо, мамо!

– Надовго вирвався? – запитав Григорій.

– Зо два тижні маю. Бо давно вже не був…

– Отож:… Багато було випито не нами!… Картопля, огірки, помідори, цибулька, смажена риба, пляшка домашньої горілки.

– Смачного! – усміхнулась матуся. – Та не сидіть до ранку! Ще матимете час погомоніти…

– Ну, що, – кум Григорій підняв чарку, – за красу наших лісів і боліт! – виголосив свій незмінний перший тост…

Тепла літня ніч непомітно проковтнула вечір і всілася, ні – вляглася затишно по всіх закуточках. Місячно, зоряно, тихо. Добре. Поговорили з кумом про його сільські та про мої міські новини, про вибори:

– Вибори – це немов полювання: є загоничі, є закуска – лише із звіриною щораз гірше, – Григорій умів усе зіставити зі своєю улюбленою забавкою.

Про політику:

– Риба гниє з голови, а чистять з хвоста…

Про жінок:

– Або риба клює, або дівка дає.

– Отож, – кажу я кумові, наливаючи, задираючи дно пляшки у нічне небо, – давай вип'ємо за чоловіків! Без них жінки, як риба без води! Звичайно, жінка може прожити без чоловіка хоч усе життя! Але я про свіжу рибу!

Випили. Хекнули.

– Із пляшки багато не наллєш… – задумливо проказав Григорій і дістав з кишені чвертку. – Якщо кинути пити, відразу хочеться їсти… – виправдав свої дії.

– Може годі, куме… – несміло вступив я. – Випити пляшку горілки не штука, важко утримати її в собі…

– Кожен чоловік має право на свій похмурий ранок… – перекрив тему Григорій. Випорпав з тарілки гарненького карасика… – Усі знають, що карась любить, щоб його смажили в сметані. Чи хто-небудь коли-небудь чув, що думає з цього приводу сам карась? – Дістав шмат хліба. – Рибка без хліба бридка… Слухай-но, я тобі мисливську байку розкажу.

Приїхали з міста мисливці на полювання. Місцевий дід повів їх. Ідуть, а їм так смердить.

– Діду, – каже один, – що це так смердить?

– Сідайте, покуримо, розкажу… Жила колись у цих краях одна сім’я. Батько був видний мисливець. Якось раз на полюванні бачить він – біжить олень, а копита – срібні. Прицілився, вистрілив… Не вцілив! А олень підбіг, ударив його копитом в лоба – той на місці помер! Пішла тоді його дружина відомстити за чоловіка. Вийшла на оленя, але й вистрілити не встигла. Убив і її копитом олень. Залишилися син і доня, сироти. Син довго ходив за оленем по сліду. Вистежив. Але олень перестрибнув через хлопця, ударив його в леті копитом і вбив. Поклялася доня, що відомстить. Рік жила в лісі. Здичавіла. Усі місця виходила, де олень бував. Зачаїлася в засідці. Підпустила близько. Вистрілила і поцілила оленю із срібними копитами в око. Упав звір. Підійшла дівчина ближче, аж олень у конвульсіях ударив її копитом в чоло і вбив!…

– А смердить від чого, діду?! – не витримав один мисливець.

– А кат його знає, може, лисиця здохла…

– Ні, – кажу, – Григорію, це ви, мисливці, з рибальської перешили. Не так було… Ось, послухай.

Приїхав переселенець на нове місце. Облаштувався. Прийшла зима, пішов ловити рибу. А на річці біля ополонки вже сидить один місцевий. Дивиться приїжджий, а в ополонці кізяк плаває.

– Що це?

– О, це давня історія!… Почалася вона ще в кінці минулого століття. Бачиш, там, над яром, руїни палацу? Так от, у ньому жив дуже багатий чоловік і була у нього донька. Та така красуня! Прийшов час віддавати дочку заміж, довго шукав батько жениха. А вона взяла та й закохалася в пастуха. Розлютився батько, зачинив її у башті, а пастуха прогнав. Але кохання виявилося сильнішим. Пастух чекав її на кризі, вистрибнула донька багатія, упіймав її пастух… Але крига не витримала, провалилася під ними і вони потонули. Отака історія…

– Не зрозумів. А при чому тут кізяк?

– Хто його знає… Мабуть хтось кіньми їхав…

– Це ще хто у кого вкрав. Я тобі скажу, що мисливських байок та анекдотів більше, ніж рибальських!

– Овва! Чому ж так? Впевнений, що рибальських більше!

– А давай закладатися! На ящик пива! Ти будеш розказувати рибальські анекдоти, чи байки, чи бувалиці, а я – мисливські. Хто перший зіскочить – той програв… Побачиш, мисливських – більше!

Григорій з усмішкою вирячив на мене свої чорні очі, наперед будучи певним у своїй перемозі. Те, що він оповідати мастак і пам’ятає усіляких придибенцій до лиха, я знав. Але ж і сам був не останнім у цьому ділі.

– Ой, куме, не вари юшку з тієї риби, яка ще в річці! – Простягнув йому руку над столом. – Закладаймося. На ящик пива. Місяць і зорі – свідки. Але давай записувати, бо зіб'ємося або забудемо. А коли виникне суперечка – важко буде все згадати.

– Це я до тебе із зошитком ходитиму, як у школу? Ти хочеш, щоб із мене сміялися, бодай тебе рак урачив! Ні, куме! Давай кожен з нас записуватиме опісля, сам собі. А потім, як треба буде, – звіримо. Ми ж не брехуни якісь! Коли ми один одного дурили?

– Добре! Язикатого видно по слову, а рибалку по улову. – Руки зійшлися, стиснулися, аж хитнули чвертку.

Григорій налив чарки по вінця, підняв обережно, що й не схлюпнув:

– Ну, щоб не рикошетило! Починай, куме!

Так почалися наші з кумом змагання. Звичайно, не всі анекдоти та інші придибенції ми знаємо. Є люди по світах, що знають більше. Але ж цікаво було, хто насамкінець поставить на стіл у затишному дворі моєї матусі ящик пива!…

І я розпочав…