«До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст»

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?

Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.

Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.

– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.

На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.

* * *

Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.

Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.

Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?

Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?

– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…

– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?

– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.

Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.

– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!

Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.

Подзвонити кому? Влянці, Ленці?

Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.

Їхав він мимо, мусить, на дачу – я знала що десь поблизьку в нього є дача – або, може, просто катався для здоров’я – на ньому був спортивний костюм у кольорах російського прапора. Я хотіла відвернулася, коб³⁵ не бачити пришелепка³⁶, але він мене вже пізнав і, на свою біду, знову вирішив виступити із сольним номером. Демонструючи добре володіння технікою їзди ровером «без рук», не тримаючись руками за кермо, він показав мені непристойний жест, зігнувши лікоть. Він ще хотів, здається, плюнути в мій бік, але не вспів.

Іншого разу я б, мусить, просто відвернулася. Але не сьогодні. Він не мене сьогодні образив, він образив Оксанку, він кощунствував над її тілом… І пробачити це було неможливо. А може, то він чи такий як він, і винуватий у гибелі Оксанки? Але то я зараз так гладко обґрунтовую, а тоді я навіть не вспіла подумати цих думок, не встигнула осмислити. А тоді просто червоний туман миттю застелив мені очі та мозок – і я снарядом артилерійським з горла пушки рвонула вперед. У мене вельми рідко, але бувають приступи шалу – відомого в околицях, спадщинного родового шалу. Перейшов від предків. Тут у нас про нього знають та побоюються. Не знаю, чи знав Німець, чи просто лице моє його жахнуло, але він схопився за кермо й хутчій закрутив педалі, намагаючись втекти. Але в остатню мить я вспіла вхопити його за багажник і шарпонула з такою силою, що він гепнувся на асфальт. Я била лежачого. Ногами. Не даючи йому підвестися. Дико радіючи тому, що з носа Німця побігла кров. Не слухаючи крику Сашка Бриштгеля та відштурхнувши його, коли він спробував мене відтягти. Занурившись у червоний світ, за обрій здорового глузду, в місто лише одного почуття – пекучої ненависті.

Аж раптом мене з нього вирвала чиясь міцна рука.

– С ума сошла! – почула я крик. – Сядешь за тяжкие телесные!

Я вернулася в змисли. Огляділася. Німець ворушиться на асфальті, обличчя в крові. Блискає синім та червоним мигалка на міліцейській машині. Мене трясе за плечі високий огрядний чоловік в цивільному.

– Ты что, ошалела?

Кругом нас стоять ще кілька молодих, високих, чимось невловно подібних один на одного чоловіків (може, гостроносими темними туфлями?).

– Что тут вообще происходит? – огрядний покинув мене трясти і звернувся до Бріштгеля. – Это вы вызывали милицию? Где тело потерпевшей? И предъявите документы, все трое. Я начальник районного отдела внутренних дел Сагайдак.

Бріштгель кивнув. Один з чоловіків у штатському присів біля Німця, витягнув із торбини з червоним хрестом на боці вату та пляшечку.

– Я вызывал. Документы вот, – Бриштгель протягнув папери огрядному. – Идемте, покажу тело.

…За півгодини я посадовила Сагайдака за той самий стіл у дворі Будки, де днем раніше відзначалося новосілля, і він мене допитував. Точніше, допитували всіх: тіло Оксанки забрали в морг, де його будуть допитувати також, Німцю оказали першу медичну допомогу та зараз допитували на веранді, Бриштгель, розмахуючи руками, відповідав на якісь запитання колеги Сагайдака, лейтенанта на прізвище, як я чула, Березін, а решта міліціонерів, які приїхали разом зі своїм начальником, спробували, як я зрозуміла, допитувати окіл зовнішній, шастаючи по лузі та корчах. Мене ж питав сам начальник.

– Значит, ваши подруги уехали вместе около половины одиннадцатого?

– Думаю, что так. Но точно утверждать не могу. Но уже довольно сильно смеркалось.

Сагайдак замислився.

– В поведении потерпевшей вчера не заметили чего-то необычного? Может, расстроенной она казалась или, наоборот, слишком веселой? Может, плохо себя чувствовала?

– Да нет, ничего особенного, как будто.

– Скажите, а вообще чего-нибудь странного, необычного в тот вечер вы не заметили?

Гриби. Попередження з грибів. Але чи варто розповідати про це міліціонеру? Взагалі-то в мене такий досвід: нашій міліції чим менше розповідаєш, тим краще… Але раніше я терпіла від міліції за свої політичні справи, а тут вбивство… Що криється за ним? Чи можна довіряти оцьому фацету? Я підвела на нього очі. Начальник РВВС виглядав так, що на вулиці я б скоріше прийняла його за бандита, а не за правоохоронця: на широких, налитих плечах – модна сорочка, гостроносі шкіряні туфлі, у розкритому комірі – масивний, товстий золотий ланцюг. Не випускає із зубів Dunhill. Але бачна була в ньому і якась твердість – твердість колодки, об яку щодня гепають то колуном, то сокирою, а вона десятиріччями стоїть собі на дворі біля дашка.

– Ну як вам сказати… – від хвилювання я перейшла на рідну.

– А скажіть, як є, – підохотив він також по-нашому. – Люба дрібниця може бути важливою. Постарайтеся згадати все, – понукнув.

Ну що ж, я постаралася. Розповіла про пурхавки та пудпалюпахи. Він не подивився на мене, як на дуру.

– Березин, а ну-ка, подгони сюда по-быстрому с Михалычем, – розпорядився він по мобільному, вислухавши мене. І до мене: – Пойдем, покажете, где это было.

На моє здивування, трійця міліціонерів уважно огледіла місце, де це «было»; всі втрьох залізли на гору, подивилися і звідтіль; грибів уже майже не було, але Міхалич – як я зрозуміла, якийсь дослідник-експерт – узяв проби ґрунту та накидав у свої пробірки трохи позосталих пудпалюпашків.

Вітер війнув пахом дощу, потім приніс його краплі. Я задрижала – від холоду, чи ще від чогось. Я раптом чітко побачила, що біля нашої групи, – я, Сагайдак, Березін, Міхалич – за нашими спинами, в прозорому похолоділому повітрі хтось є – хтось такий само прозорий, як повітря, але дивовижно густий і тугий, якийсь живий образ дирки, пустоти – антиматерії, коли не антидуху. Я дивилася на це Щось, воно дивилося на мене. Страху не було, але хвилювання трусило мене все сильніше. Що то? Хто то? Мильгинула безумна думка, що то навідалася баба Мокрина. Чи Оксанка? Мене колотило, дощ валився вже густими треками, обминаючи те щось щільне і туге, якого ніхто не зауважив, крім мене, і Сагайдак розпорядився йти в хату. У хаті я змогла якось опанувати дрож.

…Цей жахливий день скінчився. Скінчився нарешті після того, як були складені та підписані протоколи допиту мене, Бриштгеля (він шепнув мені, що незабаром приїде знов і був звезений міліціонерами в місто ще для якихось процедур), зніяковілого Німця, який аж ніяк не чекав, що його день пройде таким чином; після того, як міліціонери не пустили до мене Улянку (вона прийшла на Будку, не відаючи, що відбулося, і вимушена була чекати аж до вечора, бо міліціянти не дозволяли нам ні побачитися, ні поговорити навіть по телефону; я дуже переживала, як вона, у своєму стані, перенесе жахливу звістку; вони з Юрком, її чоловіком, який також примчався з Добратич, поривалися встатися зі мною на ніч, але я вговорила їх вернутися додому в Добратичі, найперше для того, щоб якось ощадити нерви та зберегти крихке тепер здоров’я сестри), після того, як я, зібравши всю силу, подзвонила Ксені і Ядзі, дочкам Оксанки. Приголомшені дівчата вже відали від міліції жахливу новину, були в дорозі з Мінська додому…

Вина, нераціональна, але чітко відчутна вина мучила мене… Я невинувата в смерті Оксани – але винувата, бо вона загинула після приїзду до мене… Що за така кара мені, що за таке жахливе покарання: бути без вини винуватою. Колись доця моя, потім баба Мокрина, тепер от Оксанка… За що я така проклята перед Богом?!

Після тяжкої розмови з дівчатами я вийшла на двір. Стояла тепла синя ніч, м’якша за любов. З гуляки яблуні також м’яко гепнувся на землю велизний кіт комишевого окрасу. Він пильно подивився на мене і відступив, розчинився в мовчанні темерови.