Я бачила обличчя Бога в силі та славі Його.
Проступало воно, коли сніг нарешті розтавав, і на галявині перед хатою розцвітав мох першою білою зірочкою на тоненькому стебельці, а на чорному вологому полі тієї ж хвилини розкривалася друга біла розрізна шестилепесткова зірочка мокриці. І тоді весніло.
Зауважала, коли дощило, і чистий пісок заховував сліди дощових потоків, у цих слідах проглядалося воно.
Бачила в трьох спідницях баби Мокрини: гальці, спідньої та спудниці.
Бачила, присівши «за хатою» у своїх потребах у ті часи, коли.
У киці, що лежала на ґанку, а сонце сідало, позолотивши краї неба.
Словом, Бога в обличчя познати я можу, тільки останнім часом щось давно не доводилося зустрічати.
У лиці Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краєчком.
Тай прізвище якесь знайоме…
І тому за дві хвилини ми вже разом їхали до Будки – на місце гибелі Оксани. Цього настійливо попросила Наталка, коли ми розповіли їй, що вчора наша подруга таємничо та незрозуміло загинула. Приїжджа сказала, що їй мусово побувати на місці, де відбулося вбивство. Нашу розповідь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокійно, але якось без надмірних емоцій. Пояснила одразу, що заїхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозі: верталася з конференції, яка відбувалася тут, на Берестейщині… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кілька років тому, також на конференції, яка проводилася тоді на Волині.
– То ви так часто участуєте в конференціях? Яких саме? Педагогічних? Ви, як і Оксанка, також учителька? Колега її? – поцікавилася я.
– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – відповіла вона. – Але я не вчителька.
– А хто ж ви за фахом?
Спокійно дивлячись на мене, вона сказала:
– Я відьма.
Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула ні одним м’язом обличчя, з непорушністю трималася за кермо та дивилася на дорогу.
Наталка злегенька посміхнулася.
– Гм. Гхм, – я прочистила горло. – То я вибачаюся, значить, ви в якому сенсі колеги з Оксаною? Як учасники конференцій? А де, до слова, віте кажете, була ваша конференція?
– В селі Огдемер, в Дрогичинському районі, – пояснила Наталка. – Друга науково-практична конференція відьом Білорусі та України. А познайомилися ми з Оксаною торік, на першій…
– Вот только сейчас нам один человек уже говорил нечто подобное тому, что сообщили вы, – сухо сказала Ленка. – Что, по его мнению, Оксана связалася з нечистой силой и именно поэтому погибла. А еще раньше что-то подобное говорила мне одна старая женщина…
«Яка стара жінка? – подумала я. – Мені нічого такого Лєнка не казала».
Відсвіт фіолетового шовку палахнув машиною, Наталка відкинулася на спинку сидіння:
– Думаю, зараз ми зможемо все з’ясувати на місці, – і після паузи, навздогін якійсь своїй жахливій думці. – Не дай Боже.
Вийшовши з машини, Наталка зосередилася, спитала, де точно знайшли Оксанку, потім тихо обійшла навколо горішника; затрималася біля куточка, де розсипом кавалочків шовкової тканини зацвіли фіалки (а вчора ж їх не було; чи то справді з її шовку лоскуття? Ні, живі квітки), потім спитала, в якій позі лежала загинута.
– Скажіть, Алло, у вас не було враження, що її тіло було як би розрізане?
– Так, тіло справді було розрізане, а лежала як би на ровері, наче вмерла, їдучи на ньому. Але звідкіля ви це знаєте?
Наталка, не відповідаючи, пішла за горішник; ми за нею. Вона нагнулася над напівспорохнілими товщезними стовбурами бар’яків, що валялися неподалік.
– А тут поховані люди, – сказала, випростувавшись. – Й це кепський знак для нас. Але сила не перебита – і це добрий знак.
– Чому віте думаєте, що тут хтось похований? Яка така сила не перебита?
Після сьогоднішніх розмов я вже не знала, хто тут божевільний: я чи Наталка та такі інші Петри-пресвітери. Двадцять перше століття, холера.
Наталка знов присіла біля спорохнілих стовбурів, доторкнулася старого дерева.
– А ось дивіться: це могильні колоди, називаються наруби. Донедавна такі часто клали на могилах у наших місцях. Бачите, кожна колода – з таким носом, цей ніс у головах має бути. Як що міркувати з кількості колод, тут поховано три людини, причому одна – дитина, – Наталка замовчала, задумалась.
– А на друге твоє запитання, посестро, – сказала, вернувшись з задумливости; мене зачепило неочікуване слово теплим почуттям, – а на друге твоє запитання так хутко не відповіси. Може, десь нам присісти?
– То давайте до мене? – пропонувала я; нехай я божевільна, нехай вона божевільна, але цю розмову треба продовжити. – Вип’ємо кави зі свіжим хлібом.
Невзабаві ми вже сиділи за столом на Будці, на столі парувала чорна кава, пах хліб, що не вспів ще захолонути.
Ні я, ні Ленка, ні навіть Наталка тоді й уявити не могли, що то були наша остатня кава й остатній хліб на довгі часи.
про такі речі, що не вірилося.
– Знаю, що не віриться, – погоджалася вона, – але що я зроблю, коли все так і є, – зрідьчасу45 вона відламувала кавалочки від скибки, запивала кавою – зголодніла дорогою. – Просто коли ви мені повірите, то зможете спробувати щось зробити, якось боронитися, а ні – то… Словом, вислухайте мене, а робіть, як собі знаєте.
Чи чули ви про місця сили? Не чули? А взагалі відаєте, що це таке? Ну ясно. Усе ж сучасні люди дрімучі невігласи, незважаючи на всю свою технічну пиху… Що? Не відаєте тут, на Брестщині, що таке невіглас? А. Це слово з літературної української мови означає, по-російському кажучи, «невежда». Так-от, є такі місця на Землі – і раніше на це звертали більше уваги, бо воно того варто – де виходить на поверхню з натрів якась потуга, створюється, науковою знову-таки мовою кажучи, якесь поле, а я б своєю мовою сказала, що над ними клубляться якісь хмари, хмаряться чийсь замисли. У таких місцях часто відбуваються різні неординарні події. Деколи добрі, деколи жахливі, але завжди їх неможливо пояснити. Пропадають, – а буває, навпаки, з’являються незрозуміло звідкіля – люди, які нічого про себе не пам’ятають, вмирають нагло, непояснимо альпіністи, буває, з-під землі доносяться неясні гуки, низьке гудіння, яке викликає нестерпну паніку в усіх, хто його чує. Там можуть зненацька одужати смертельно хворі чи також зненацька захворіти смертельною хворобою абсолютно до тих пір здорові. Тут деколи з’являються НЛО та кораблі-примари, тут, буває, зустрічають ангелів або люддя (це створіння, подібні на людей, але не люди), а деколи – бачать…
(…тут я випадково глянула у вікно й знов побачила тую жінку, яку здаля бачила на лузі в день переїзду. Але цього разу вона ходила набагато ближче. Знову синьо-зелена сукня спадала аж до долу; цього разу я роздивилася ліпше: рухи гарні та доладні – ідеально граціозні; темні до середини спині волосся; невеличкій овал лиця, біла шкіра. Задумливо плила вона зеленою травою; вдумливо шукала якесь зілля – так подалося – час від часу знаходила, зривала тихо, клала в кошик…)
– бачать саму Смерть…
(Жінка на лузі спинилася, глянула – душа моя обмерла, я відчула, що бліднію, і тихий жіночий голос – голос Смерті – зазвучав мені в голові, перекриваючи те, що протягувала говорити Наталка: «Смерть лугом вийде до Буга, до Лисячого Хвоста принесе кошик життя. Смерті не слід боятися. Всіх приймає Смерть – Смерть-мати, солодкий сон змучених, сита нинаїджаних, обійми закоханих. Так, я така. Лугом Смерть ходить, дивися на неї без остраху. Втішно роботу свою робить Смерть, луг красує. Зів’яв деревій – (жінка нагнулася, зірвала травичку) – до кошика його, до братів-деревіїв; кохілка квитюча не відає, навіщо її зривати – і я не відаю, але знаю, що вже час, вже треба… Лотать – це дитина. Калачики, один за одного тримаються, плетуться, – це солдати. Троян, тричі розумний. Моєю рукою водить той, хто водить усім світом. Куряча сліпота, до неї маленька березка. Зілля твоєї баби Мокрини було – звіробій, а дерево її – бар’як. А зілля Оксани я не зривала, ні.)
Прибита думкою, що я остаточно сходжу з глузду, я перевела очі на Наталку.
– Що цікаво, назви таких місць часто утримують такі слова, як «довгий», «кривий», «хвіст», «закрут», «луковина», «прилука» – щось таке, що тягнеться, вигинається… – казала вона.
Голос Наталки знов пропав, заглушений моїми спантеличеними думками.
Смерть?! Смерть!
Це сама Смерть була! На лузі біля Будки, біля Лисячого Хвоста.
Хвоста!
Я знов глянула за вікно – жінка з лугу зникла.
– Сили добра, але й сили лиха тут найчастіше контактують з родом людським. Вибирають далеко не всіх, показуються не всім. Думаю, що…
І тут я здалася. Так. Хай. Хай місця сили, хай Оксанка відьма. Хай з’їжджаю з глузду. Але, Боже, як страшно. Ляк сплів намисто з дрібних бісерних крапель на моєму чолі.
– …що Оксана могла стати їх жертвою, маю на увазі, жертвою оцих злих сил. Чому я так вважаю? По-перше, я давно помічала за нею, що вона була відчайдушна, гаряча, деколи – «що то я»… Коли вважала, що то треба – діяла без огляду… (Я подумки погодилася, зганувши історію з виборами, коли вона проявила неабияку сміливість, бувши головою виборчої комісії в Страдче та викривши там фальсифікації.) Під час наших практик я не раз казала їй, що вона необережна, вона ж тільки підсміхувалася, – говорила далій Наталка. – І саме з цих міркувань могла привернути до себе смертельно небезпечну увагу. По-друге, сама її смерть… Те, як саме і де вона померла – це підозрілим видається… Дуже підозрілим… Ну от дивіться… До слова, у вас тут є Інтернет? О, дякую.
Наталка осідлала ніс окулярами та доволі довго возилася з ноутбуком, який я їй підсунула.
– Ось, прошу, подивіться, – вона розвернула екран до нас. – Це наш закритий сайт, інформація з нього не потрапляє у відкритий доступ.
Ми побачили кілька фото знівечених котів.
– Мы тоже видели такого кота, и что? Что это доказывает? – з викликом спитала Ленка; вона ще, очевидно, на відміну від мене, не змирилася.
– Ах, і ви таке бачили?! Тоді це ще більш нерушимо доказує, що Острах вибивається наверх.
– Я сейчас рехнусь, честное слово. Вы не могли бы все-таки взять себя в руки и не говорить дурацкими – извините за грубое слово – запугиваниями и загадками, а объяснить все четко.
– Я ж і стараюся пояснити максимально чітко! – запалилася і Наталка. – Казок днів не буде! Світлих снів не буде! Вас чекає кошмар! А може, й нас! – Наталка зірвала з носа окуляри, блиснули вишневим огнем карі очі; вона, очевидно, також розхвилювалася. – Я багато чого не знаю й сама, зрозумійте. Але до нас, у нашу організацію відьмаків, поступала останнім часом інформація про деякі речі, які свідчать: близиться щось грізне, страшне. Оці коти зарізані… Причому повідомлення про них приходили тільки з Білорусі. Дехто з нас вважає, що так проявляє себе зловорожа для Землі сила. Ніхто точно не відає, що вона уявляє з себе, звідкіль вона: з натрів Землі, чи з Космосу, чи, може, із лабораторій сусідньої держави – свідчення про це дуже обривисті, плутані та неясні… Але: коти, смерть Оксани на старому кладовищі, де поховані відьмаки – повірте, там могили саме відьмаків, та й ще з наймогутніших… Це вже знаки конкретно для вас. Ігнорувати ці знаки не можна.
О проекте
О подписке