Було це так давно, що вже мало в кого й пам’ять про те лишилася: саме тоді, як Алах (турецький бог) закінчив творити світ і все, що на ньому існує.
Так от, закінчивши творення, сів він у раю (а була тоді раєм уся земля) й поплескав у долоні. Доразу перед ним станув янгол Джебраїл:
– Що звелиш, всемогучий? – покірно запитав він.
– Поклич сюди, Джебраїле, всіх сотворінь, – промовив Алах, – най самі скажуть, чи задоволені вони своїми іменами та віком життя?
За хвилинку вже всі сотворіння стояли перед Алахом. Кожде було всім задоволене, тільки осел, пес, малпа та чоловік стали аж позаду й, видко, чекали, щоби поговорити з Алахом насамоті. Вони бо не були зовсім задоволені й хотіли просити собі дечого іншого. Алах тільки глянув і відразу догадався:
– Ну, кажіть, чого бажаєте?
Першим підступив осел:
– Змилуйся, Алаху: ти звелів мені жити аж 40 років. Поміркуй сам: 40 років тягати тягарі, 40 років діставати бійку і слухати лайку, майже ніколи не мати відпочинку, їсти ріп’яхи та бур’ян!
Осел упав навколішки:
– Май же до мене милосердя: вкороти мені віку, бо ж сам розумієш, що такого життя жадний осел 40 років не витримає. Почнуть мої братчики топитися або зі скелі кидатися! Ось пригадаєш моє слово!
Алах згодився.
– Добре, – говорить. – Най буде по-твойому: живи 30 літ. Ну, а ти, песику, чого просиш?
Пес поплазував на череві до Алаха, лизнув йому ногу й жалібно проскавучав:
– Милосердний Алаху, як на те вже твоя воля, то й мені вкороти віку!.. Подумай бо: призначив ти мені також 40 літ працювати на чоловіка. Я ж не матиму супокою 40 літ ні вдень, ані вночі. Не кажу вже про те, що кождому набридне 40 років гарчати й гавкати, але ж не можна забувати й того, що чоловік мене й буде бити й ногами штовхати. Їсти мені не буде давати й ще й моїм іменем лаятися. Вже за цих кілька днів я всього спробував: коли мовчу, то кричать, що я – лінюх; коли гавкну, лають, що брешу. Ляжу за хатою, кажуть: «Бач, тільки в холодочку вилежується, а господарства не глядить». Прийду на поріг, гонять мене. А увечорі господиня викине якісь недоїдки, котрих вже ніхто не хоче; та й то лише тоді, як не забуде… Змилуйся, Алаху, досить з мене й половини…
– Нехай буде й тобі, як ослові! – відповів Алах. – Заберу в тебе 10 років… А ти що хочеш, малпо?
Малпа впала перед Алахом на всі чотири та так і зайшлася слізьми:
– Вкороти… вкороти й мені. Де ж таки видано, щоб аж 40 років бути посміховиськом для всякої істоти, а вже особливо для людей. Послухав би ти, як вони з мене глузують! Ти ж добрий, Алаху, не схочеш мені вчинити такої кривди!
Алах аж посмутнів, але махнув рукою:
– Добре! Одбираю й тобі 10 літ, скачи собі…
Тоді підійшов чоловік. Вже по обличчу можна було бачити здалека, що він був дуже незадоволений і тільки злегка вклонився Алахові.
– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досі чоловік, коли хоче висловити своє незадоволення, починає з того, що «говорити буде по-щирости».)
– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.
– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досі чоловік, коли хоче кого повчити, говорить, що він саме повчати й не хоче.) Але ж ось поміркуй сам: присудив ти мені всього 30 років життя. А тим часом дав мені розум, щоби я студіював та творив науки. Дав ти мені й волю – тож я мушу зробити щось і для себе та своїх дітей. Дав мені серце: тож мушу ужити якихсь радощів. Нарешті ти ж мені сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я і про неї трохи подбати, якось забезпечити собі щасливу вічність. А все це протягом 30-х років! Кумедія та й годі! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 літ?! А з них ще четвертина діточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.
Алах почухав потилицю. Видко було, що він сподівався не такої подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.
– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тільки ж що в мене нема вже вільних років.
– Та як же нема? – навіть образився чоловік. – Ти ж тільки що відібрав ось хоч би в осла.
– Добре, – усміхнувся Алах. – Я оддам їх тобі, тільки ж пам’ятай, що ці десять літ – від 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 літ ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а від 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднійшу працю – дбати про своїх дітей. Задоволений ти?
– І так, і ні, – відповів чоловік. – По-перше, що я собі цілком не так сподівався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж мені цього мало!
– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобі додав четвертину, а ти кажеш: мало?
– Та кажу ж!
– Добре! Бери собі й 10 років пеських. Тільки ж знай: від 40 до 50 літ перестануть тебе бавити радощі життя. Все тобі буде не по-твойому, а ти будеш нарікати та на всіх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуєш: «Старий пес!»
– Гм… – похнюпився чоловік. – Небагато обіцяєш ти мені приємности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки мені здається, що ліпше собаче, як жадного! Отож знаєш, що я тобі скажу? Оддай вже мені й решту, що маєш в запасі.
– Як і малпячі роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловіче! І хто міг би подумати?
– Та ж вони тобі не потрібні, – відповів чоловік.
– Коли так тобі кортить, то бери й цих 10. Тільки ж з ними ти береш і малпячу вдачу… Отож не нарікай на мене, коли з тебе сміятися будуть твої діти та онуки… Ти сам собі це випросив.
Алах позіхнув і пішов відпочивати.
Ох, як же набридло їхати все тією безкраєю пустою…
Рівнина – мов широкий стіл – розіслалася скрізь, куди сягає око. Тільки зеленіє висока трава, покрита, мов шатром, синім-синім небом, від якого аж очи сліпнуть. А село, неначе жменька біленьких кубиків, лише маячить в імлі, що лягла заледве помітною блискучою річкою.
Перед нами на річному шляху, аж білому від куряви, чорніють дві постаті. Чи то від спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги. Мить – і ми порівнялися з ними. А ще мить – і залишили їх за собою. Тільки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого діда жебрака та босу, обшарпану дитину.
І знову – зелена пуста, синє-синє небо над нею, а між ними – білий, без кінця-краю, курявий шлях…
Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечері…
Правда, їсти ще не так і хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячці.
– Панове! Та що ж ми продалися чи нанялися? Чи, може, на пожежу поспішаємо? – гукнув один із наших товаришів у повозі. – Вимагаю відпочинку!
– Де? – озвалися втомлені пересохлі голоси.
– Як де? Та хоча б і тут. Розташуємося край дороги та й повечеряємо… Як цигани!.. Не забувайте, що ж ми – у циганській країні!
Спочатку ся пропозиція викликала повну незгоду. Де ж таки: ані кущика, ані найменшої тіні! Стрибати в поросі, як пільні коники?..
Але ж звичайно так буває, що одна химерна думка викликає за собою такі ж самі нові.
– Коли вже гратися в циган, – зауважив инший попутник, – то можна напнути циганське шатро. Ось і буде тінь. Що ж, хіба ні в кого нема пудермантля?
Повіз спинено. Весела юрба вилазила з екіпажів і розправляла втомлені члени. Випряжені коні пішли полем, а вигадливі пасажири вже стягли з високого, ставного патера плащ-порохівник й на голоблях та дишлях розпинали чорний намет. Починалася «циганська вечеря».
– Все то «ніц не платі!» – озвався чех. (Хіба ж може бути, щоб поміж десятком туристів не було жадного чеха?!). – Кажу – «ніц не платі», бо ж яка то циганська вечеря, коли у нас нема музики?
– А хто ж вам сказав, що її не буде? – блиснув очима патер. – Музика йде за нами. Ще не сядемо до страви, як тут буде отой дід, що ми нагнали недалечко відсіль.
– А може ж, він не грає? – спитався якийсь невіра.
Патер аж підстрибнув:
– Як? – мадяр – та не грає?.. Та він має таку скрипочку, що ну! Я 18 років на селі, а той жебрак – з мого села. Ось почекайте!..
І справді, дід вартий був того, щоб на нього подивитися та скрипочки його послухати. Можу сказати, що в своїх мандрівках не часто мені траплялося здибувати таких химерних жебраків.
Дід грав, плакав і пив. Потім знов – пив, плакав і грав. Грав так сумно, що у нас на очах блищали сльози, то враз різав такого чардаша, що візники кидали вечеряти й пустилися у танок.
Вже давно степ затягло фіялковим серпанком присмерку, прохолода купала ніжно наші тіла, а душі розм’якли, стали елєґійними й жадали чогось небуденного.
– Дідусю, розкажіть якусь стару казку, – промовив патер, коли дід відложив набік свою скрипку.
О проекте
О подписке