На лівому березі Нила, приближно годину їзди від міста Люксор, що стоїть сьогодні на руїнах колишніх Теб, починається влоговина, назва якої «Долина королівських гробниць», або «Долина смерти». Це – стародавній тебанський некрополь, королівський цвинтар, на якому поховано фараонів XVIII, XIX та XX династій.
Ця долина, справді, добре відповідає своїй назві. Ніде – ні травинки, ні тваринки. Скрізь, куди око сягає, – самі лише скелі та вламки гір, пісок, груз, каміння, обточені вітрами, та часом кам’яні гальки, а потім знову – пісок і пісок. Цілі гори метучого піску, що лежить кучугурами, часом заввишки, як київська Володимирська гірка або празький Петршін.
Пишна тропічна ростинність, родючі лани Єгипту лишилися там, по той бік Нила, в його зеленій долині. А тут розляглася справжня пустиня, – володіння злісного бога Сета. Тут – панування смерти, тиші, небуття. Тут, по своїх давновікових схованках у сні смерти відпочивають лише мумії стародавніх фараонів. Тут зберігаються неоцінені лишки великої могутньої колишньої культури, спорохнявілі папіруси, потемнілі золоті вироби, поточені шашелем зразки різбярського мистецтва, артистичні вироби ювелірів, малярів, скульпторів та пам’ятки мудреців, що зуміли боротися з безжалісним подихом могутнього часу…
Те, що було на поверхні землі, – зникло. Згинули величезні, розкішні міста, руїнами лягли велетенські храми, блискучі палаци, школи освічених жерців, тих жерців справжньої науки, що 6000 років до нас уже вміли без помилки вирахувати, коли почнеться затьма сонця, могли відгадати вагу земної кулі, установити приближний вік орґанічного життя на тій кулі, мали таке розвинене плястичне мистецтво, що й сучасний різбяр чи скульптор не мав чого закинути свойому старо-єгипетському колєзі…
Все це згинуло там, де панувало життя, але ж залишилось на наш і віків потомних подив у могилах та підземних гробницях «Долини смерти». З того, що зберегла ця Долина, ми й можемо ясно собі в’явити життя людей, що померли 3–5–6000 років перед нашим народженням. І на підставі тих схованок нині ми цілком певно можемо говорити про тогочасну єгипетську культуру. Прояви знайомі нам, може, навіть більше, як тим давнім грекам, що, наприклад, як Геродот, – цей «перший історик України», – приїздили до Єгипту й на власні очі бачили життя днедавніх єгиптян та їхню культуру. Бачили – й щиро дивувались, бо занадто неподібно до того, що вони звикли поздибувати під лагідним, сояшним небом Геляди, – видавалася вона їм. «Як Єгипет має не таке небо, не таку природу, які існують у країнах наших», – пише Геродот, – так і самі єгиптяни мають цілком инчі, ніж у инших народів звичаї, поведінку, порядки… У них провадять торговлю та ходять на базар жінки, а чоловіки сидять дома і прядуть. У них чоловіки носять тягарі на головах, а жінки – на плечах. Свої потреби вони виконують по домах, а їсти виходять на вулицю. Бо ж вони кажуть, що негарне й доконечне треба б виконувати потаємно, а те, в чому нема нічого поганого, вони не потрібують ховати. Коли син не хоче годувати і утримувати своїх батьків, – ніхто не може його до цього примусити. А тим часом доньки мусять підтримувати своїх батьків навіть тоді, коли б це їм було не до вподоби. По інших країнах, коли хтось умре, то родина та його друзі обстригають собі волосся. В Єгипті ж, навпаки, родина покійного відрощує собі волосся та бороди на знак жалоби!.. Нарешті, й це надзвичайно дивує Геродота, – «кожен чоловік має в єгиптян, принаймні, по дві одежі. А кожна жінка – лише одну!»…
І справді, до всяких прикрас, оздоб, кокетства чоловіки мали там далеко більше нахилу, як жінки. Це була, може, єдина країна на світі, де жінок не можна було призвичаїти до того, що ми звемо модою. Шість тисяч років задовольнялися тамошні жінки тим самим кроєм одягу, однаковою зачіскою і т. д. Однаково прибіралася й донька чи жінка фараонова, й їхня служниця, двірська невільниця, селянка, міщанка, – що користувалися, одначе, тими ж самими правами в усьому, що мали і їхні чоловіки, брати, батьки. Може, навіть жіноцтво мало більше громадських прав, як чоловіки, бо ж були в них і такі права, яких не мав чоловік. Так, наприклад, від матері, а не від батька переймала дитина свій соціяльний стан. Отож, коли єгиптянка була шляхетного роду, то й діти її переймали права її кляси та всякі привілеї, хоча б їхній батько – законний чоловік їхньої матері, був чужинець чи навіть безправний військовий полонений.
Був це цілком своєрідний громадський уклад, була це цілком своєрідна культура. Але ж ми сьогодні вже не так дивуємося з неї, як колись дивувався Геродот. Бо ж він знав Єгипет лише як турист, що оглядає край, не знаючи ні його мови, ні звичаїв, слухає та йме віру всьому, що розповідають йому ті люде, що з ними він випадково розбалакається. Ми ж знаємо про Єгипет далеко більше, дарма що на власні очі не бачили його життя. Ми пізнали ту країну з папірусів, шматків покарбованого каміння, з тих річей, що приховала в собі Долина смерти. Вона передала нам для студій не тільки магічні тексти ворожбитів та чародіїв, не тільки пісні, й гимни, й казки землі фараонів. До нас перейшли історичні документи, фольклор, творчість народня й окремих мистців, висновки абстрактної і прикладних наук, судові акти, договорні умови й угоди. Ми знаємо навіть про такі дрібниці, як рецепти на зелені рум’яна, що ставали рожевими лише на цері обличчя й яких не може витворити сьогочасна хемія, знаємо про спасенну масть на очі, що оберігала тогочасних єгиптян од очних хвороб, на які так слабують нинішні мешканці палкого Єгипту, бо теперішня фармакольоґія не може винайти такого певного профіляктичного засобу від шкідливого діяння яскрявого африканського сонця. Нинішній єгиптольоґ знає подробиці звичайного життя днедавнього єгиптянина: що він їв, яке ячмінне пиво пив, як ловив гусей, вудив рибу, якими забавками та грами бавились його діти, як вони ходили до школи, як тогочасні студенти, подібно до нинішніх, нарікали на надмірну працю та в своїх листах випрохували в батьків грошенят…
Отже смерть приховала нам образ тогочасного життя, випустивши його знову на світ через 3–5–6 тисяч років після того, як воно завмерло, зникло й на довгий час зовсім істерлося з пам’яти людської.
Тим то і з давніх-давен цікавилися вчені розкопками в Єгипті, й то розкопками переважно гробниць у Долині смерти. З великою відданістю та впертістю працюють вони в тому напрямі й нині, напевне знаючи, що під високими кучугурами нанесеного за тисячеліття піску ховаються неоцінені скарби для зрозуміння творчости людського вічного духа.
Отож цілком зрозуміло, яку екстазу в ученому світі повинна була викликати щаслива знахідка з кінцем 1922 р. та на початку нинішнього року, коли відкопано могилу фараона Тут-Анх-Амона, згадуючи наймення якого кожний єгиптянин конче мусів додавати: «Нехай живе вічно»!
Радість була тим більша, що могилу знайдено непорушною. Річ, що зовсім не так часто трапляється, бо ж дуже часто на місце ріжних єгипетських дорогоцінних схованок приходили хоча й менч учені, але більше спритні «археольоґи». То були злодії, які в своїх розкопках фараонових гробниць, здебільшого, були щасливіші за вчених-єгиптольоґів, яким вони полишали тільки позламані печатки, порозкидані фраґменти пошматованих папірусів, уламки знівечених саркофаґів, виносити які було й незручно, й нецікаво…
Розкопувати гробницю фараона Тут-Анх-Амона розпочала комісія американців ще за великої світової війни. Праця була надзвичайно тяжка й невдячна. Відразу повстало вражіння, що вона не обіцяє нічого цікавого, бо, як тільки почали копати, то побачили, що тут уже хазяйнували злодії. Ввесь довгий підземний хідник-коридор, так само, як і сходи (числом 27), до яких той хідник допроваджував, був завалений цілими кам’яними брилами, всякого розміру камінням та піском. Отже треба було дуже довго морочитись, щоб досягти саму гробницю, яка могла бути порожня. Це знеохочувало шукачів, до того ж і війна, що набрала надто затяжного характеру, не сприяла дальшим працям. Взагалі вщухала всяка культурна чи наукова робота, припинились і розкопки Тут-Анх-Амонової могили. Але практичні єнкі не кинули її напризволяще, а продали натхненому анґлійському аматорові єгипетської старовини, льордові Кернервонові. Вичекавши, коли трохи вирівняються світові післявоєнні взаємовідносини, льорд Кернервон на власні кошти зорґанізував експедицію на чолі з єгиптольоґом містером Картером.
Знов на тому самому місці почалась тяжка й марудна праця розчищування хідника, сходів, витягання каміння та піску. І хоча м[істер] Картер так само був переконаний, що поперед нього тут уже робили розкопки злодії, одначе він уперто провадив далі свою працю. І, нарешті, докопався до перших дверей.
На тих дверях був напис, що це могила фараона Тут-Анх-Амона, а також зазначалося й те, що її обікрадено аж за XVIII династії, тобто приблизно 1500 років до Різдва Хр[истового] (в 14–16 столітті). Ці інформації на дверях гробниці ствердили своїми підписами тогочасні фараонові урядовці і двері знову запечатали фараоновою та храмовою печатками. Отже тепер було ясно, що працю покладено не марно: те, що ховалося за печатками, могло бути неоціненими скарбами! Про свій успіх м[істер] Картер повідомив телєґрафічно льорда Кернервона. Це було у грудні 1922 року.
Льорд Кернервон негайно подався до розкопок. Звістка про те, що знайдено недоторкану гробницю Тут-Анх-Амона схвилювала не тільки самих єгиптольоґів, але й увесь культурний світ, бо ж епоху XVIII династії вважають за часи найбільшого розцвіту єгипетського мистецтва тебанської доби. Цілість печаток обіцяла непередбачені знахідки. Тим то на місце розкопок почали з’їздитись археольоґи, вчені, журналісти і просто цікаві туристи. Між иншим, приїздила також бельґійська королева з сином. Дня 16 лютого цього року відчинено запечатані двері. Спочатку м[істер] Картер в урочистій промові склав подяку льордові Кернервонові за його щедрість, завдяки якій осягнено успіх, а л[орд] Кернервон не менч урочисто подякував м[істерові] Картерові за його пильність та витревалість. Нарешті, директор розкопок д[октор] Картер підніс долото й молоток, і почав рівно в 1 годині розбивати замуровані двері. Робітники виносили коші з цеглою, камінням, вантагою. А надворі, під пекучим сонцем стояла юрба цікавих, не запрошених орґанізаторами свята, й прислухалася до кожного згуку, що виходив із гробниці. В 4 годині 30 хвилин із гробниці вийшов схвильований, блідий льорд Кернервон. Він виглядав, мов божевільний, що цілком не відповідало вдачі анґлійських льордів: вимахував руками, хитався, мов п’яний, викрикував слова захоплення… Успіх перевищував й найсміливіші мрії. Було з чого не тільки хвилюватись, а й умерти від розриву серця!..
Перша кімната, до якої привели двері, була повнісенька якнайріжноманітніших річей. Мов у крамниці антиквара, тут була сила коробок, скринь, скриночок, меблів, військових возів, дорогоцінности лежали навіть по підлозі. Всі оці неоцінені скарби перевищувала величезна деревляна труна, завдовжки яких 7, а заввишки яких 5 метрів. Надписи на ній казали, що це – Тут-Анх-Амонів саркофаґ. Увесь він визолочений, укритий написами та оздоблений орнаментами. В його рогах – чотирі постати богинь немов благають не займати останків мертвого. Про це ж говорили й написи, попереджаючи про небезпеку того, хто насмілився б доторкнутися цього місця останнього фараонового спочинку. Труна така велика, що між нею та стінами лишалося для проходу ледве пів метра. За труною так само ціла просторінь салі заповнена куфрами, скринями й ріжними річами, про частину яких навіть не можна сказати, яке вони мали призначення. На всіх скринях і коробах цілі, непорушені печатки.
Не можна собі уявити, які наукові й мистецькі скарби збереглися тута. Але ж треба мати на увазі, що оглянуто лише цю першу салю. Тим часом, як кажуть написи, за нею повинно бути ще аж п’ять.
Вже сама труна неоцінена знахідка, бо ж мумії звичайно ховано в кількох трунах, що їх вкладали одна в одну. На мумії ж повинні бути папіруси, амулєти, дорогоцінности й тому подібне.
На підлозі знайдено сім містичних весел, що мали придатися фараонові в його мандрівках на тому світі.
Знайдено скрині з одежею, прикрасами, алябастрові вази, ріжні дорогоцінні дрібнички. Між иншим, зворушлива деталь: в одній алябастровій скринці знайдено пасмо сивого жіночого волосся. Очевидячки, це є волосся фараонової матері, бо ж відомо, що Тут-Анх-Амонова жінка (Анк-Хезі-Амон?) умерла пізніше за фараона, маючи 20 років. Тут же знайдено й чудової роботи її скульптурний портрет.
Зі східного боку за труною – инші двері, але відчинити їх поки-що не було змоги, бо довелося б понівечити багато скарбів у першій кімнаті. Але ж кілька цеглин із стіни все-таки вийнято. Крізь утворену діру видко дальшу салю, так само повну всяких скарбів.
Загалом у першій кімнаті знайдено 30 великих коробів із незайманими печатками. Знайдено і дві постати покійного фараона. Тута ж – сила дитячих забавок, видимо, їх любив фараон за дитячих літ. Велике віяло зі страусових пер із держалном зі слоновини. Кажуть, що краси цього держална не можна ані описати, ані уявити собі її тому, хто не бачив його на власні очі. Між иншим, це – перше віяло, знайдене в розкопках: досі про них знали лише з малюнків. Тут же – кілька моделів човнів із повною снастю. Це така ж надзвичайно цінна знахідка, бо по ній можна собі в’явити єгипетську фльоту за XVIII династії та чим вона відріжнялась од фльоти инших діб. Знайдено також фігуру чорного лебедя невідомого призначення. Ще раніш таку ж фігуру вже знайшов і передав до каїрського музею Морґан.
Взагалі ж дати повніший реєстр знахідок Тут-Анх-Амоновій могилі сьогодні ще не можна, бо річей там стільки, що навіть їх не перераховано. А скрині ще й не відчинено. З певністю можна сказати лише одне: знайдено скарби такої ваги, що вони можуть кинути цілком нове світло на історію життя у стародавньому Єгипті.
Поки-що гробницю зачинено. А тим часом роблять приготування до перевозу знайдених скарбів. Головним чином припинено працю через те, що в літній час, через пекельну спеку, не можна провадити роботи ні надворі, ні в гробниці, де пече, мов у грубі. Поки що вивезено лише такі річі, що були на перешкоді при руху в гробниці, тобто, мовляв, те, що «валялось по дорозі». Решту полишено на попередньому місці. Скрізь пороблено міцні ґрати, а довкола вдень і вночі стоїть варта.
Як відомо, сам Кернервон не пережив свого щастя. Він помер, не знаючи, що ховають у собі дальші кімнати розритої гробниці. Довкола його смерти поутворювалось багато всяких лєґенд, зв’язаних із тими прокльонами, що написані на саркофазі на адресу того, хто зважиться в блюзнірський спосіб порушити могильний спокій фараонів. Лікарі ж кажуть, що льорд помер од ужалення комаря з родини Anophiles, тобто такого, що прищепив лиху малярію…
В короткій замітці не можна змалювати соціяльного й політичного укладу життя за панування Тут-Анх-Амона. Зате ми хочемо сказати декілька слів про його самого та схарактеризувати взагалі умови фараонового життя в Єгипті.
Як уже зазначено, Тут-Анх-Амон належав до XVIII династії фараонів, що панувала в Тебах приближно в XIV–XVI віках перед Христом. Складалася ця династія з чотирьох Аменготепів та з чотирьох Тутмесів, із яких останній і був Тут-Анх-Амон. Це легко собі усвідомити, коли згадати, що кожний єгиптянин мав по кілька наймень. Перше, «велике ім’я», повним у звичайному житті не вживалося. Для того було скорочене, «просте», або так зване «гарне» наймення, яким кликали людину в приватному її житті родичі та приятелі. Нарешті, було ще й третє, мовляв, урочисте ім’я, в якому згадувалось наймення фараона, що саме тоді панував. Так, наприклад, один елєфантинський князь за так званого «середнього володарства» Сі-Ренпевет звався ще Нуб-Кау-Ре-Нахт, а це в перекладі на нашу мову визначає: «Аменготеп Другий є переможцем». Инша особа, що мала нескладне «гарне» наймення – «Шеші» – зайшла так далеко з псевдонімами, що спочатку – на честь пануючого фараона – звалася «Веза-Ха-Теті», потім за дальшого фараона Фіопса (якого звали ще Мері-Ре) засвоїла собі ім’я Се-Енех-Фтах-Мері-Ре, що визначає «Фта збудив Мері-Ре до життя». Фараон приймав наймення або ж когось зі своїх попередників (як, наприклад, Тутмес III величався ще найменням королеви Хатшепсут), або звався іменем котрогось з богів. В останньому разі звичайно брали наймення того бога, до якого фараон мав найбільше довірря.
Отже в даному випадку цим богом був Амон, великий, таємничий тебанський бог, «єства якого ніхто не знає».
О проекте
О подписке