VI. На Лохіасі

А руки скручені за спину,
І звикли вже до пут.

Секст Проперцій.

На самому кінці вузького Лохіаського півострова, чи певніше коси, заховавшись від гучного життя Александрії, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собі за резиденцію цезар Адріан. У промитому зливою повітрі та зелені цей затишний куточок міста золотився у сяйві западаючого сонця, мов поринаючи в подвійній блакиті: неба й моря. Меви білими смугами ткали у тій блакиті густі мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садів віяло свіжістю й ароматами ще заплаканих від радості квіток, що тихо шелестіли під легеньким подувом з моря й тим підкреслювали – в дійсності неіснуючі – спокій і тишу цього чарівного й самітного куточка.

На мармуровій терасі, причепленій до палацу так, ніби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарів джура, нерозлучний з Адріаном у всіх мандрівках, Мастор, оглядав накритий на три особи стіл.

Втомлений безупинними святкуваннями август виїздив на кілька день оглянути піраміди й славного гізехського сфінкса.

Щойно повернув з подорожі й висловив бажання повечеряти в товаристві тільки двох найближчих йому людей: Антіноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелія Антоніна.

Для них і була приготовлена на терасі вечеря.

На столі панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кілька разів робив поправки. І тепер він знов пересунув срібні мисочки з білими оливками так, щоб вкупі з соленими рижками з Норікума вони відразу всміхнулися цезаревому погляду, бо Адріан їх дуже любив. Потім випростався, позіхнув, розправив свої довгі світлі вуса й сів на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.

До нього підійшов великий молоський пес і поклав голову на коліна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:

– Ну що ж, приятелю? Вже й тобі обридла Александрія? Не беруть нас ані на лови, ані на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вільному повітрі.

Пес зітхнув, ткнув Мастора носом у коліно, ніби відповідав:

– Правда. Наш пан тут не має часу навіть промовити до нас ласкаво, – і знову підставив голову під руку.

– Отож хіба тільки Мастор і погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрія, як і все на світі минає. Пан знову згадає про нас. І ще поганяємо з тобою в пісках пустині за левом чи в диких степах за туром. Треба вміти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тільки чекання та сподівання.

Аргус тихесенько заскавучав і наліг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах відповідь:

«І це правда. Аде ж часами ми й самі не знаємо, на що й чого чекаємо».

З саду дихнув свіжий вітерець і заніс ситий запах зрілих фруктів. Недалеко з алеї виступили дві біло одягнені постаті: Антіной і Аврелій. Мастор помалу підвівся їм назустріч.

– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокій натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все свої.

Аврелій теж сів на сходах. За ним сів і Антіной. Аргус підійшов до юнака й обнюхував йому туніку, сандалії, руки.

– Здається, Масторе, що тобі вже стукнуло п’ять десятків? – спитав Аврелій.

– Правда, пане. Вже підкрадається старість.

– Чи ж не час би вже тобі бути цілком вільним, а не військовим бранцем, і відпочити, як личить цілком вільній людині, а не служити як невільник?

– А куди б я з цією «волею» подівся?

– Ну, куди! Хоча б додому, до своїх.

– Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всі мені будуть чужі… більше, як тут. Та й що б я робив із тією «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?

– Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужі: аллани та бастарни, чи готи, чи як їх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадує про волю. Тоді це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалієшся на долю свого краю.

– Що – жалітися, пане? Певно, що там, дома, не один жаліється ще дужче, ніж я. Бо їм дужче припікають всі ті аллани. А отже ходимо в ярмі, як ті воли в колодязному колі.

– Бо не прийшов ще на вас час, – докинув Антіной. – Треба ще почекати.

– Отож і ми з Аргусом так міркуємо, що все життя – саме чекання.

– Чекання стосується майбутності, – поважно відказав Аврелій. – І хоч мені це й сумно казати, але майбутність належить варварам, молодим племенам. Отже, і твоєму народові, Масторе.

– Мабуть, що так. Тільки тим «варварам», що не лише чекають, але й самі ту свою майбутність роблять. Ну, а ми… щось трохи не такі. Тільки й того, що добре гасаємо на конях. А через те, мабуть, і не можемо всидіти на землі, на «своїй» землі. От сьогодні я бачив одну землячку. Дівчатко – як пуп’яночок. Але ж думками – вся тут. Тут, куди її випадково закинула доля. Про свій край майже не чула нічого.

Аврелій виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.

– Гарно тут, – озвався Антіной, легенько дуючи у писок Аргусові, що відвертався і чхав.

– А мені здається, що нема краще, як в Іберії, – зітхнув Аврелій.

Антіной здивовано поглянув на сенатора.

– Чи ж ти її ще пам’ятаєш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобі нема кращого краю?

– Любов до рідного краю – як любов до коханої жінки, юначе. Іноді треба дужчого кохання, щоб від неї відмовитися, ніж на те, щоб лишитись при ній.

– Яка ж ціна такого дивного кохання? – знизав плечима Антіной.

– Ціна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.

– Наприклад? Не розумію цього, – зацікавився Антіной.

– Ну, наприклад… Пам’ятаєш, як підносилось питання про збільшення данини в Іберії? Або про формування легій, призвичаєних майже до африканського підсоння, щоб послати їх на холодні германські границі?

– Але ж про те поговорили та й забули!

– А чому?

– Тому, що цезар змінив свою постанову. І сенат мусив згодитися, – відповів юнак.

– А чому? – з усмішкою знову запитав сенатор.

– Як чому? Хто ж це може знати – чому?

– А отже, припустимо, знаю це я, і тобі скажу, щоб знав і ти. Тому, що часом, коли, наприклад, отой наш роксоланин згадає про свій край, то й Аврелій Антонін теж зітхне й додасть, що в Іберії – гарно, краще, як деінде. А від того вже не така шкода моїй батьківщині, що я в ній не живу, і що про неї не тільки август згадує частіше, але дещо знаєш і ти. Хоч більшість римлян уявляють собі Іберію лише місцем, відкіль привозять гарних кордовських танцюристок.

У Антіноя заблищали очі.

– А знаєш, сенаторе, як це дивно? Я тільки тут побачив одну справді натхненну танцюристку, хоч і не з Кордови.

Аргус махнув хвостом. Аврелій і Мастор усміхнулись.

– Розкажи ж. Чого ти приховуєш від друзів александрійське диво?

– Я нічого не приховую, – виправдувався юнак. – Тільки не було часу про це поговорити. Якась крилата Психе! А розумна, як Сибілла! І з доброго роду.

І Антіной з захопленням став розповідати про Ізі. Зненацька Аргус підніс голову й радісно закивав хвостом. Мастор зірвався на рівні ноги.