V. Цесарки

 
О Еросе, прекрасний Еросе!
Ти довго панував ще перед тим,
Як було створено цей світ.
 

Помпейська епіталама

Був день відпочинку.

Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: без перестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.

Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.

– От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! – усміхнувся філософ до Афри.

– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє, – лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.

– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.

– Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.

Він похапцем умився, нашвидку з’їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.

– І тебе звели на ноги цесарки? – привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.

– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.

– Можливо: вітер же «з Рима», – відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи. – Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.

– На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь дорогою до Состена.

– Не бійся, – усміхнувся філософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.

Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:

– Скажи, дитино, Стробусові: «на щастя».

Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.

Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.

Але Ізі мовчала надто довго.

– Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?

– Я думаю, Геленіон… думаю, думаю… І нічого не можу вигадати.

– Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

– Геленіон! Мене зурочили! На мене напустили якісь чари! Я роблю одно, а думаю інше. Ось і цю ніч серед танцю я побачила раптом себе ніби в якомусь храмі…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я ніби танцювала… потім немов щось вдарило мене по очах, і я зомліла від жаху. Я впала на самому закінченні… коли Психе вмліває. Овації були страшні! А мене винесли з подіуму. Це, мабуть, так мені поробила Меланто-тесаліанка.

Гелене похитала головою:

– Ні, дитино. По-перше: не кожна тесаліанка чарівниця. По-друге: тобі треба виспатися. А кінець кінцем, справа не в Меланто і не в чарах. А в твоєму серці.

– Воно ж мені й болить, – взялась руками за груди Ізі. – Але що маю чинити?

– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але від того мало хто вмирає. В тебе, справді, справа складна. Тож мусиш міцніше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всміхається життя. Ти ще дівча, дівчинка, а вже славна гістрія. За пару тижнів.

– Знаю. Розумію… Але ж мене сьогодні ніщо не тішить. Хоч… якби ти тільки чула ті оплески… овації…

– То й не дратуй богині Тіхе, коли вона всміхнулась тобі.

Ізі вхопилась рукою за подарунок Хризіс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдів намисто було завжди на Ізіній шиї і при скромній хатній туніці.

– Мені неймовірно щастить, відколи ношу на собі цей амулет. Він чарівний. Я ані не мала часу тобі розповісти про його перший чин. Батилові переказали, що я у Доріс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школі. Як він мене лаяв! Гірш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарешті не втерпіла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дістала від Хризіс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпів. Змішався й нарешті лагідно сказав: «Все може статися. Трапляється й старому мімові злякатись. Але ж – не розгубитись! А тоді – танцюй що схочеш. Бо дурні не розуміють, а розумні не здивуються».

Згадка трохи розвеселила Ізі. Вона відскочила по зерно своїм цокотухам, потім знову сіла біля Геленіон.

– І сьогодні мені заплатили великі гроші, – промовила.

– От я й кажу: за рік, за два ти станеш зовсім заможною. Давно ти його бачила?

– Батила?

– Та ні! Антіноя…

Ізі захвилювалась.

– Геленіон, я люблю тебе, як сестру, й нічого від тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що він мене зустрів під школою і я не могла втекти, бо там, знаєш, нема жодної бічної вулички.

Малярці було дивно: зовсім не так поводяться патриції з танцюристками, як цей майбутній цезар. От Лізій, хоч і зруйнований, настирливо чіплявся до Ізі, а той…

– Він-бо справді бог! – переконано продовжувала Ізі. – Я це знаю! І так боюсь, боюсь…

– Як справжня Дафне, – докінчила за неї малярка. – Моя рада тобі, Ізі…

Рипнули ворітця, і між півкулями щебетух-цесарок, немов великий квітучий гранатовий кущ, стала в туніці Фаніон.

– Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сіструми! Радуйся, Ізі! Радуйся, Геленіон!

– Радуйся й ти, Фаніон! Добре, що прийшла, буде нам більше свято.

– А ти товстієш, качечко, – похитала головою Гелене. – Це тобі не до лиця.

– Ой, Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…

– Коли кортить солодкого, – додала Ізі.

– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене і складаю сестерцію до сестерції. Вже недалеко й до сестерціуму, бо ж сама бачу, що ніколи мені не бути гістрією.

– От такої! А чому?

– Бо я з природи тілиста. І є для мене ліпша справа. Як назбираю грошей, – але це таємниця, анічичирк у школі.

– Ні?

– Ми з мамою почнем продавати медові тістечка. Вже й місце надивились: біля школи Калікрата. Знаєш?

– Так ти ж сама з’їси всю крамницю.

– Не бійся, Геленіон. Я александріанка. І ціну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуїна, гієну Батила. Подивіться: мабуть, синці лишились, так вчора понабивав мені очеретиною литки.

Дівчата цокотіли, мов цесарки. І не помітили прихожого, лише здивувались привітанню статечного й незнайомого голосу.

– Радуйтесь, дівчатка. Бачу, що все у вас є: краса, спокій, веселощі. Бракує лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Діомеда.

Мова була підкупляюче приязна й полонила дівчат ще раніш, ніж захожий відкрив свого коша, і відтіль засміялись легенькі й білі тістечка. Фаніон заплескала в долоні:

– Таж ми щойно про них говорили!

– Стривай, стривай, – стримала її Ізі.

– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж іще й не святкували, що я – гістрія!

Діомед дуже уважно огорнув поглядом Ізіну постать, попросив напитись і промовив до Фаніон, що подала йому води з фонтана:

– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибі тобі.

– То не сестра мені, пане. То Ізі, моя подруга по школі.

– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бік Ізі, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гістріонкою?

– Добрі жарти, пане! Я б вельми хотіла мати змогу так жартувати. Та вже кілька день, як наша цикада, як ми її називаємо, знаменита на всю Александрію солістка.

– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила її Ізі, вибираючи з кошика тістечка.

Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, міцний, своєрідної краси й сили. Особливо вражали світлі, довгі вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тіні під розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, віночок тоненьких зморщок.

– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дівчатка, то дозвольте мені трошки відпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.

– Сідай, сідай, госте, – запросила Ізі, – дозволь, я дам тобі до води соку.

– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескіз з твого обличчя.

– Таж ви тут усі митці, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тільки ж чи смію я говорити? Я дуже цікавий. Ну, й балакучий.

– Можеш, – відповіла задоволена малярка.

І враз взялася ліпити плоскорізьбу гарної й незвичайної моделі.

– Я ще сама буду тебе бавити.

– Спасибі тобі. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізі.

– І я чужа для Ізі, ти ж бачиш, – показала стеком на своє стрижене волосся. – Я в жалобі. Не маю ні неньки, ні тата. Я чужинка і тут заробляю свій хліб. Ізі сирота й сама на себе заробляє своїм мистецтвом.

– То виходить, що ви всі собі чужі. А мені спочатку здавалось, що ви сестри.

– Де ж таки, – дзвонила Фаніон, – придивись, які ми всі різні. Та й з різних сторін. Геленіон – з Коринта. Я – напівєгиптянка, александріянка, а Ізі… я навіть і сказати без помилки не зумію, з-за якоїсь великої ріки.

– З-за Дунаю, – додала Гелене.

– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Діомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна ріка Дунай. Був я там колись. А найбільше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.

– Ні, я з роксоланів, – озвалась Ізі, – принаймні небіжчик татко про це згадував, і мама також. Тільки я татка майже не пам’ятаю.

– Роксолани сміливий і волелюбний народ, добрі вояки. А ще ліпші їздці.

– Тато був славний їздець. Не дурно ж він був декуріоном.

– Декуріоном? – здивувався Діомед. – Вибач, що спитаю: де ж він служив?

– В Тінгісі. Він ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.

– Бористена! – дуже і враз оживився Діомед. – Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих літ був непоганий їздець. І нічого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам’ятники. І сам цезар склав епітафію йому! Аякже! Тільки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезареві дарунком.

Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, і все його дуже цікавило. Він вже розпитав, відколи й як вони живуть у «товариському» домику, що раніше належав Ізіній небіжці-матері. І скільки в Ізі цесарок, хто їй подарував таке гарне намисто, і як їй приходиться філософ Стробус.

– Мав, кажеш, стоїчну школу в Цезареї? А тепер має її в Александрії?

– Але ні, тут він помагає купувати нерухомості. Це дуже добрий і мудрий чоловік.

Розмову перервали діти: неначе хтось сипнув їх повною жменею на подвір’я. Той мав у руці кошик, інший – торбинку через плече, дехто в листку пальми приніс із собою вогку глину. Це були учні Геленіон, її «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебільшого у святочні та вільні для малярки дні. Малеча привітала вчительку і юрбою кинулась до Ізі.

– Ось тобі жучок, на пришпильку, – подав їй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.

– А від мене лотос! Дивись, який синій! – наввипередки гукала кучерява дівчинка. По її червоному, як півонія, личку збігав цівочками піт.

– Дивись, як по мені тече сонечко, – показувала вона пальчиком на свої щічки.

– Я сьогодні не приніс нічого, але як впіймаю, принесу тобі живого ібіса, – обіцяв інший малий хлопчик із ластовинням. І, пхнувши спітнілу дівчинку, діловито додав: – Ізі, візьми мене на ручки!

– І мене!

– І мене! – тиснулись інші.

– Та за вами й цесарок не чути! – сміялась Фаніон, до якої також липла дітвора.

– А йдіть лишень до мене, дістанете пундичка по шматочку, – покликав Діомед.

– Ні, ні! – запротестувала Ізі. – Сьогодні я частую всіх!

Діомедів кошик спорожнів.

– Спасибі тобі, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свій ескіз та інструменти. – Діти, за мною!

– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкіц продавець.

– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знає? Може, колись Діомед розбагатіє, тоді замовить тобі свій портрет.

З озера нараз кинувся на місто божевільний вітер. Ворота голосно хряпнули й тремтіли, немов з ляку. Дрібний пісок, неначе його хтось злісно жбурнув з велетенської жмені, впав на стіни. Дерева й кущі в садочку схилились аж до землі перед невидимою, грізною силою.

Всі глянули на озеро: з-за нього, з південного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здіймався пісок з Лівійської пустині.

Але вгорі ще було ясне блакитне небо. Тільки з-поза піщаної стіни підводились купами білі кучеряві хмари.

Цесарки зникли з двору.

За мить набіг новий подув із пустині. Теплий і гострий, він викинув із якихсь таємних схованок цілі табуни різних птахів, що прудко летіли, перевертаючись у повітрі, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надії, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлі, кощаві руки.

З-за озера озвалась могутня, але ще далека відповідь:

– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!

Від того голосу озеро враз потемніло й вигнуло, мов наїжену з переляку, спину. По сугорбистій поверхні Мареотісу із свистінням і зойком втікали щосили один поперед одного тисячі білих зайчиків шуму й піни. До них припадали буревісники.

В дворище прожогом ускочив Стробус.

– Хутчій! До хати! – гукнув він. – І біси вже танцюють свій дощовий танок.

Дівчата хапали все зі столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.

– От, засидівся… – ніяково озвався Діомед, складаючи кошика. – А тепер і змокнеш. Того ж мені й нога боліла.

– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізі.

– Однаково ж на вулицях не буде покупців. А кошик порожній, – підтримала Фаніон.

Діомед подивився на Стробуса.

– Лишись, чужинче, – лагідно промовив філософ. Він був у доброму настрої.

– Хоча дари природи, скажім для прикладу… – почав було, але не договорив сентенції, бо вітер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкі й потемнілі, були вже долі й міцно обіймали озеро.

Почався хаос.

Дівчат, Стробуса, Діомеда – всіх заразом до хати пхала могутня незрима рука.