II. Симпозіон у гетери

 
Хлопчисько-слуго! Старого фалерну
Подай нам келих пінистий, гіркий!
 

Катул

Тиха ніч м’яко обняла Александрію.

З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.

Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.

Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу.

Порожньою вулицею озиваються легкі кроки.

Від синьої запони ночі відокремлюються дівочі стрункі постаті, їх три, як три грації-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонної тиші і, як метелики, летять до світла й сміху.

– Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужі невільники…

– Чи бач! Золочена! Я, мила Фаніон, пристала б і на не золочену, а звичайнісіньку!..

– Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!

– Товсті… з підмальованими ще гірш, як у нас, очима, – розсипала дрібний сміх Фаніон.

– От тоді перед нами всі лебеділи б. А то… Чи хоч дадуть повечеряти?

– Хто ж на таких, як ми, зважає? Аби були на своєму місці. І в час.

– Як ті гірлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино, – засміялась Меліта. – Справді. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрії повно пишних панів з Рима.

– А може, Ізі зверне на себе увагу? – озвалась знов Фаніон.

– Та що ти! – запротестувала Ізі. – Помогла б богиня якось вив’язатись без ганьби. Я так боюсь!

Було по півночі, коли Ізі з подругами несміливо вступали до виїмково розкішної інзули – школи, що належала гетері Доріс.

Вечеря вже скінчилась.

Раби виносили маленькі столики, що для особливої врочистості стояли перед кожним гостем зокрема. Підлогу в залі посипали свіжими трояндами та фіалками.

Винесено велику кратеру – посудину для мішання з водою і медом вина, що його пили за вечерею. Натомість цілим походом внесли юнаки-раби до їдальні-триклініуму, мов офірні дари до храму, заквітчані гірляндами амфори хіоського, фалериського, кіпрського вина і навіть коштовного антосмія – найвизначнішої перлини шляхетних вин.

Починалась друга частина симпозіону – бенкет, пиятика.

Нерозведене вино заграло барвистими іскрами по золотих чарах.

Присутнім розносили свіжі вінки, нард і вербену. Для відсвіження гості натирали собі нардом і вербеною скроні, чоло і руки.

А раби-підлітки доливали в мосяжні лампи запашної оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.

– А тепер, приятелі дорогі, – промовила мідянокоса Доріс, звана так за вогненний, як у Фріне, відтінок волосся, – личить нам, як освячені велять звичаї, обрати короля вечірки. Дозволите – високоповажаного сенатора Кальпурніана?

Всі заплескали в долоні.

Але сивий, шляхетного вигляду сенатор, боронячись, простяг перед себе руки:

– З великою подякою приймаю шану й одночасно беру на себе сміливість вказати на достойнішого цієї гідності – філософа Ксантоса. Ми ж бо не сармати, як говорить поет, то ж нам і за вином личить бавитись розмовами мудрими.

Маленький, рухливий філософ, однак, відхилив обрання:

– Так, так. Дяка богам, ми – аякже – ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням – аякже – вихованням ми – гелени. Хай же наш вибір буде гідний геленів. Аякже! Тому прошу сестру харит і муз, пиху Александрії – аякже – нашу прекрасну Доріс бути королевою.

– Ха-ха-ха! Жінку – за «арбітра бібенді»? – голосно й по-п’яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно підпитий Вер. – Та вона ж не знайде дна ані в першій чарі!

Верів вінок зсунувся йому на вуха. В кучерявій бороді, що нею він так пишався, заплуталась риб’яча кісточка. Темно-червона, відтінком майже наближена до пурпуру туніка, вишивана східним орнаментом, на кількох місцях виблискувала свіжими масними плямами.

Верів сусід, середнього віку й дуже спокійний сенатор Татіан, злегка смикнув його за поділ туніки.

– Лиши, Люціє, – нечутно промовив він. – Лиши, приятелю, сперечатись з традицією.

Ксантос з іронією глянув на августиного улюбленця, утнувся в бік Доріс і швидко заговорив:

– Шляхетний Люцій Вер прикидається – аякже – ніби він забув, що й найславніша Діотима й несмертельної пам’яті Аспазія, також – аякже – бувши жінками, головували на симпозіонах. А на тих симпозіонах, – підніс вгору палець, – аякже – бували й Сократ, і Перікл, і Алкібіад!

– Велика річ. Таж вони робили це сп’яну. Ха-ха-ха! – не вступився Вер.

– А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татіане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не зміг вдержати своєї державності.

Поміж гостей війнув холодок: Вер грубо підкреслював, що всі надто відчували.

Хіба потужна рука твердого Риму не чавила навіть на забавах найвизначніших людей Александрії? Дарма, що сьогодні скрізь шанували бенкетами цих представників Риму

Кальпурніан «заминав» прикру пригоду:

– Повстання проти жіноцтва – застарілий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мідянокоса пряла вовну в гінекею, то її чарівний погляд і глибокий розум не були б джерелом нашого – і твого – натхнення.

– О, о. Отож-бо саме воно й є! – уперто не здавався підпитий Вер. – І я ж кажу: для жінок – гінекей! І жодні це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жінкам дбати про вовну, господарство, а до іншого – зась! Натхнення? Освіта? Права? Може, ще й право розпоряджати своїм майном? Безглуздя це! – він стукнув п’ястуком. – Годі! Як влада буде в моїх…

Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кінець її втонув у веселому й однодушному сміху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про свої забаганки на трон у добі повного цезаревого тріумфу. До того ж, хто з присутніх не знав, як Верові залежить на майні його дружини?

Велику зручність і винятковий такт мусив проявити Татіан, щоб заспокоїти розігрітого вином цезаревого спадкоємця і непомітно вивести його з симпозіону.

Та ще перед тим Кальпурніан взяв у раба вінок з тополевого листу й фіалок, підніс його вгору і зробив рух, як перед промовою в сенаті:

– Патриції! Августіани! І ви, присутні тут красуні! – вклонився кільком гетерам, що були на симпозіоні. – Я вгадую, що всі згідні обрати Доріс. – Сенатор поклав вінок на голову гетери і м’яко перервав овацію. – Я ще не скінчив. За звичаєм мусимо вибрати й тему для початку розмови. Щодо мене, то я б радо послухав, що ліпше: чи жінка – радість і натхнення, як от наша славна володарка, що у твердому, давньому Римі звали «матрона столатта» – статечна, поважна пані дому?

– Згода! Евое! Чудова тема!

– Дозвольте мені, єгиптянинові, пригадати, може, не зовсім пам’ятну римлянам подробицю, – озвався стрункий юнак Мена, син фабриканта папірусу. – На нашій землі жінка була завжди рівною й рівноправною мужеві. Чей же повинно так бути й далі?

– А певно!

– З якого дивитись боку! – посипались зауваження.

Але Доріс вже підвелась зі свого ложа, де не сиділа, як було звичаєм у Римі, а напівлежала, способом грецьким.

На її знак до зали вступив хор її учениць.

Акорд ліній і барв, грації й принади творили молоді тіла, огорнені напівпрозорими завоями.

Двома гуртками з боків великої заглибини у стіні, де заквітчана трояндами й міртами стояла мистецька статуя Афродіти, псалтрії-співачки почали тихо співати гімн богині.

Доріс, сама немов прекрасна богиня світанку Еос, вилила трохи вина зі свого келиха, як офіру, на вівтар перед статуєю і, вклонившись, промовила:

– Слава тобі, Афродіте, радосте богів і людей! Дяка тобі, що вчинила мене тим, чим я нині: почесною і вільною гетерою!

– Слава Афродіті!

– Слава Доріс! – підхопили гості.

Доріс вернулась на своє місце в головах центрального столу. Їй, королеві вечірки, належало перше слово. Мовчки випила вона півчари вина. Це було все її приготування до композиції.

Зала стихла, і в приглушений спів гетериних вихованок-псалтрій та звуки арф, мов крізь прозору запону, вливався чарівний голос мідянокосої. Це була мелодекламація, імпровізація.

 
Шановні гості, подруги й друзі!
Наказ ваги приймаю й до теми берусь.
Гадаю: два стани – весталки й гетери –
Найвищі є стани, що гідні жінок.
В них жінка свою незалежність не втратить.
Як зоря поетів, як мрія мужів,
Веде вона вгору і шлях відкриває
До чистих висот тих – принадних, ясних.
– Даруй мені. Доріс: чи ж можна казати
Весталка є вільна? Не сміє ж вона
На учтах сидіти, ні в чару кохання
Заглянути до дна! –
 

втрутилась друга з найвизначніших в Александрії гетер – Хризіс.

 
На цьому якраз я й хотіла спинитись.
Прекрасна і мудра подруго моя!
Весталка тому незалежна і вільна.
Що ретязь солодкий кохання й жаги
Не сковує міцно їй серця ніколи.
Бо ж серце жіноту в неволю веде,
Й лукаво нас робить у мужа рабою.
Рабиню ж завжди зневажає тиран.
Тирана ж рабиня не може кохати.
Так жінці кохання бере незалежність,
А рабство тоді відбирає й любов.
 

– Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж підкресли, прошу тебе, що незалежна й вільна жінка є рідною мужу, як це було споконвіку в Єгипті.

– А також те, хто буде… буде збільшувати імперське військо, – з легкою іронією докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Пріск, випещений, могутній красень, за походженням александрієць.

– Так, госте мій зацний, – обернулась Доріс до Мени. –

 
Я так не сказала.
Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.
Дозвольте сьогодні признатись вам щиро:
За хибу вважаю стремління жінок
З мужами рівнятись,
Подібними бути мужам до подробиць.
Мужчини і ми, хоч здалека подібні.
То ж різні істоти! І різний наш світ!
 

– Це справне слово! Евое! – почулись з різних боків голоси старших гостей.

А Доріс вже зверталась до Пріска:

 
– Бо жінка, носителька вогників божих.
Даруючи мужу лиш погляд, усмішку.
Вже творить завзяття і волю до чину.
Й ті «діти духовні» – могутні, ясні –
Це військо надійне у війнах життєвих.
А ті, хто не має «духовних діток»,
Не мають на світі мети ані цілі.
Патриції славні, що в світі не знають
Мети ані цілі – як тільки свій рід
І «славне наймення» щоби не згубилось,
Ті можуть про збільшення війська подбать.
Вони… та плебеї!
Бо тим не лишилось на світі цім щастя,
Як щастя родинне…
 

– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.

Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову, Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.

– Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? – озвався тихо густим басом, мов джміль.

– Тільки в уважному слуханні.

– Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.

– Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!

– Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка «вченої академії».

– Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.

– Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду… маю тобі сказати…

– Лізію! – спинила його гетера. – Ти вже мені сказав.

Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиї.

Лізій забубонів роздражнено:

– Річ видима. Ти розмовляєш охочіше, коли до розмови додається та чи інша блискуча забавка-оздоба. Пригадай – коли ти приймала від мене ці смарагди, що ними тепер граєшся, то була ласкавішою.

– Це намисто – твій подарунок? Можливо, – недбало глянула Хризіс. – Я маю цих пам’яток більше, як самої пам’яті. І не тішуся, коли мені пригадують забуті подробиці.

– Подробиці про те, хто саме заплатив тобі за твій час.

Хризіс погірдливо всміхнулась:

– Затям собі, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячності.

– А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливість дарувати самоцвіти…

– Ти казав, що потребуєш моєї ради? Дам тобі її, Лізію. Ощадним патриціям слід шукати товариства флейтисток. Це не потребує коштів. Вистачить, коли почастуєш їх вином та солодощами зі столу, за яким гостюєш сам.

Рясні оплески тим часом вітали Доріс. Хризіс піднесла чару.

– За натхненні слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродіти!

– Евое! – вигукнув Ксантос. – За рідкісне явище – приязнь двох красунь!

Доріс подякувала поглядом за привіт Хризіс. І відповіла філософові:

– Звичайно жіночу приязнь нищать заздрощі. А в нас з Хризіс немає поживи таким почуттям.

Розлючений Лізій відійшов від гетери. Зрозумів, що назавжди відштовхнула його, і саме в той найкритичніший час, коли нова позика від неї могла б врятувати його від руїни.

– Лізію! Присядь до нас, прихильників Катулла, що саме про нас сказав: «тут нерозріджений водою панує Бахус»!

Та Лізієвої досади не могли загасити й найміцніші нерозріджені водою вина.

До зали, як рій метеликів, впурхнув гурт славнозвісного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись із музикою арф і флейт.

Але, крім Лізія, в залі було ще кілька осіб, що не помічали танку. Між колонадами, біля стіни, стояв ставний, бадьорий, певний себе сенатор Татіан і тихо розмовляв із бенефіціарієм Третього легіону Пріском, що й без військових відзнак, які не личило брати на бенкет, виглядав дуже войовниче. Пріск був ще занадто молодий для такого високого рангу, який завдячував він тому, що був родичем цезаревого швагра Сервіянуса, якого Адріан дуже любив. Саме цими днями про одчайдушного й рвучкого Пріска поширилась чутка, що він посперечався з цезарем і готовий виступити з війська. Тому чимало близьких до цезаревого двору осіб із цікавістю приглядались до Татіана і Пріска, думаючи, яким способом сенатор оговтає запального вояка. Помітив це й Лізій, у якого вже не раз виходили сутички з Пріском через Хризіс. Досада підштовхнула Лізія до колон, і хоч він не мав жодного плану, щоб зачепитись з Пріском, він сперся на сусідню колону й прислухався, про що йде мова. Тим часом до Татіана швидко підійшов молодий вояк Антістос, якого прозвали «Татіановим альтер его». Він заговорив, немов здавав звіт. Але до напруженого Лізієвого вуха долітали тільки окремі слова: «…плани… барви… пророкувати може й римська зброя… плани докладні».

– Певно купують якусь віллу чи інзулу, – стислося Лізієве серце. – Не маю щастя, – і він крутнувся в бік Пріска. Та ні його, ні Татіана, ні Антістоса там уже не було.

Не дивилась на танець вакханок і схвильована Ізі, хоч і не відривала очей від зали, виглядаючи з-за великої запони. Серце дівчини підплигувало під прозорою «скляною тканиною», як їх називали, її туніки. Заквітчана лаврами, у тканих золотом легких сандаліях, вона тремтіла під принадного й одночасно жахливого сподівання, що в залу кожної хвилини може вступити Антіной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славні гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той «майбутній цезар» і такий «божесько гарний» юнак звернув увагу на александрійських красунь. Певно, що в Римі є ще кращі, і всі йому приступні.

А вона? Ізі? Манісенька «стрибаюча комашка» буде лише розважати їх. Якщо зволять глянути на неї. Потім домоправитель заплатить їй за працю, дасть у куточку вечерю й «милостиво дозволить» іти додому. Вона востаннє гляне з-за запони на прекрасну Доріс, що у жвавій і мудрій розмові принадно всміхатиметься до Антіноя, який і не помітить, як Ізі вже зникла з цієї зали.

Так, при першому самостійному кроці мусить Ізі зазнати муки актора, що веселить і бавить товариство з кривавою раною в серці. Якби ж вона була гетерою! Всі ж бо кажуть їй, що вона гарна, цікава, складає прегарні пісні.

Але довкола чиїсь руки роблять знаки. Грають музику «Дафне»… Це ж її черга!

– Зроби мене, Афродіте, як Доріс! Як Хризіс!

Напружилась, розірвала свій жах. І вискочила на естраду. Стерпла на місці: Антіной, гетери, сенатори, римські гості пильно вдивлялись в неї.

Тікати! Тікати звідси!

Таж вона саме й є «тікаюча Дафне», перелякана появою кохання в постаті бога! Блискавкою майнуло, що вона, звичайна німфа, боїться того божеського кохання.

Але ж цей «бог» – це не Фойбос, а Ерос-Антіной! Його боїться вона, аж від жаху їй ось-ось розірветься серце. Ізі відхилилась цілим тілом, немов справді побачила перед собою голову Медузи.

Диригент розгубився, музика замовкла. Напружена зала вп’ялась у танцюристку очима.

– Богине! Рятуй!

Бліда, як мармур, дівчина зробила перший крок власної імпровізації. І почала добре вивчену фігуру «Дафне».

Музика підхопила такт.

Доріс подалась уперед, у залі вщухли розмови.

Деякі гості встали й підступили до подіуму.

Маленька нова танцюристка, починаючи інтригуючою грою, стривожила всю залу. Іскра тривоги пройшла по всіх гостях, примусила їх відчути щось більше, ніж вияв хореографічного мистецтва, усім добре знаного.

І Лізій підступив наперед «на злість Хризіс», щоб показати, що й «флейтистками» можна цікавитись.

А коли, звертаючись з молитвою до матері-землі, Дафне шукає останнього порятунку, Ізіні уста шепотіли правдиву молитву.

І глядачі в кінцевому акорді вчули плач сонячного бога й тихий шелест перетвореної у лавр німфи – Дафне.

На очах нерухомо застиглої Ізі блищали сльози, немов то справді були краплини прозорої живиці, що виступила з лавра під вогненним поцілунком Фойбоса-Сонця.

Ізі увійшла за запону глуха до овацій, сліпа до знаків вітання. Вона не була свідома свого оглушливого успіху, тремтіла вся й не розуміла, що їй говорить рабиня. Не розуміла, чого її знову провадять до зали. Стояла перед усміхненою Хризіс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дівчатко за підборіддя і підвела вгору її обличчя.

– Таж вона й справді вся в сльозах! – вигукнула зі здивуванням. – Чого ж ти, маленька?

Ізі довірливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарні очі гетери й усміхнулась крізь сльози:

– Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього.

Оплески привітали її несподівану відповідь.

Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.

– Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях, – сказала Доріс.

– Чи давно ти танцюєш, дитино? – запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.

– Сьогодні перше моє соло.

– Перед тобою світлий шлях.

Хризіс відстебнула смарагдове намисто – Лізіїв подарунок – й одягла на Ізіну шию.

– Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.

І, нахилившись до дівчини, тихо додала:

– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі – навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і… має добру пам’ять.

Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.