Так залишилася я зовсім самітня на світі, серед чехів- репатріантів, мені цілком незнайомих, і з документами «репатріантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..

Дісталась до Праги з думкою: «Коли не знаєш, що робити, то іди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два дні дійшла до міністерства й розповіла по правді й щиро усе, що зі мною трапилося. Мене вислухали з великою цікавістю – і мушу додати – з великим співчуттям. Говорила я по-чеському, бо цієї мови навчила мене мачуха. Коли ж довідались, що я ніде у світі не маю ані кревняків, ані рідного дому, то цілком просто вирішили:

– Тож лишайтесь у нас! Мову знаєте; хоч говорите як мораванка. Коли ж рідна мати була чешка, то най і не рідна батьківщина буде Чехія!

Так стала з мене чешка!

Ну, добре! Документи маю, батьківщину придбала. Але ж треба з чогось у цій батьківщині жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дістати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю їх шість. Або перекладачкою. Урядовці перезирнулися, потім один з них сказав:

– То приходьте завтра у вісім годин ранку і вступите до нас на службу. Дістанете 1000 крон платні місячно.

Але тут обізвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.

– Таж дайте дівчині (мені вже виповнилося 31 рік, але виглядала я на менше, бо була дрібна) хоч улаштуватись, знайти собі помешкання… ну, скажім, тиждень або два!.. Тоді най прийде на працю! Маєте гроші, аби заплатити за помешкання, їжу? Як ні – ми вам дамо аванс!

Я подякувала, сказала – що на тиждень мені вистачить і моїх грошей, і часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».

У Празі Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королівим. Йому на ту пору уже було сорок два роки, він був відомим письменником та видавцем. Василь Королів запропонував їй перейти на службу до української місії у Празі.

«Мали ми однакові зацікавлення, як малярство, література, стародавні пам’ятки мистецтв. Я говорила добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляється часто з чехами, які народились на чужині. Він ніяк не міг навчитись. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навіть писав до чеських часописів, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кішка) або чочка (сочевиця) звучала для нього однаково.

І не раз я щиро сміялась у ресторації, перекладаючи здивованому офіціантові, що «цей пан замовляє собі сочевицю, а не кішку із квашеним огірком».

Знайомство наше закінчилось тим, що в році – здається, 1923! – ми побралися».

Королів найбільше спричинився для українізації Наталени. Але він також став причиною того, що біографічні відомості про письменницю надто заплутані, існує кілька її автобіографій, де трапляються значні розбіжності. Письменниця пояснювала це тим, що її біографію «підганяв чоловік, бажаючи мати з неї українку». Відтак у деяких своїх творах вона приховувала своє неукраїнське походження.

Треба сказати, що тоді як у Польщі українці не мали змоги відкрити свого вищого учбового закладу, чехи поставилися до їхніх проблем з розумінням і дозволили кілька таких закладів. Таким чином Василь Королів влаштувався викладачем до Української господарської академії в Подєбрадах, а що цієї платні не вистачало, то писав, малював ікони й розмальовував церкви на Закарпатті. Оскільки Наталена теж захоплювалася малярством, то радо йому допомагала.

«Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою, – згадував Василь Королів. – В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства «Час» та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імені. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони…»

Але незабаром вдалося видати відразу кілька книжок, отримати гонорар, розрахуватися з боргами і наприкінці 1920-х років придбати будиночок у містечку Мельнік.

Наталені пропонували викладати на кафедрі єгиптології в Празькому університеті, але вона відмовилась і остаточно вибрала літературу. Король Альфонсо XIII після революції в Іспанії втратив трон і, переїхавши до Австрії, кілька разів провідував приятельку своєї юності.

Під час німецької окупації Чехії настала важка пора. Ольга Кисілевська у своїх спогадах цитує лист Василя Короліва: «Питаєте, що робимо. Переважно обоє малюємо й дуже мало пишемо. Те й друге для заробітку й про чужих».

11 грудня 1941 року у Василя Короліва після допиту в гестапо стався серцевий напад, і Наталена овдовіла.

Після війни письменниця втратила можливість публікуватися, не рахуючи рідкісних випадків, коли їй вдавалося передати рукописи за кордон. З великої нужди вона змушена була братися за будь-яку роботу – навіть плела кошики. А деколи давала приватні уроки іноземних мов.

Лев Биковський, який листувався з нею, писав, що вона «одержує маленьку пенсійку, як колишня вчителька чужоземних мов. Доробляє фізичною працею в господах миттям начиння, у фабриці – сортуванням рижу на нічній зміні, а влітку – збиранням фруктів по садах. Отримує час від часу різні «подарунки» з-за кордону – речі, харчі (яких, переважно, не може споживати), гроші. Крім того, час від часу отримує «гонорари» за свої твори. Отже, загально – животіє!..»

Чікагський часопис «Овид» (№ 1, 1967) зібрав дані про те, «Як жила і вмерла Наталена Королева»:

«Наталена Королева була невисока на зріст, досить огрядна, одягалася дбайливо, хоч ходила, звичайно, не в новому. Харчувалася скромно, пила здебільша каву з молочним порошком, що його розводила водою. До того шматок хліба або булочка. Неділями діставала обід від свого колишньою годованця Тругляжа, що займав з родиною решту її дому. Не раз жартувала, що таємниця довговічности полягає в тому, щоб мало їсти.

Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кімнату поверхнею в 20 кв. метрів, з одними дверима та з одним вікном. Крім печі, стояла там софа, що вночі заступала ліжко, письмовий стіл, кілька шаф та етажерок з книжками, мисник і два табурети. На столі лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфіті. Стіни досить щільно позавішувані картинами, що їх змалювала сама Королева та її чоловік. Підлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.

Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господині такою легкою справою, коли врахувати її старший вік і подекуди каліцтво. Наталена не могла вільно ходити, в неї були хворі ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собі кота, майже ніколи не випускала його надвір, тож мусила за ним прибирати, не раз по найнедоступніших кутках. Урешті кіт, за півроку чи трохи більше до смерті своєї пані, кудись утік і більше не вернувся. Пані прохала знайомих дістати їй іншого кота, але для добра її самої не було охочих задовольнити її бажання.

«Котів я «обожаю», як стародавня єгиптянка» (З листа Н. Королевої до М. Денисюка в 1961 р.). Іншими живими істотами, що ними опікувалася письменниця, були рибки в кімнатному акваріюмі.

Кошти й удержання Наталени Королевої були спочатку дуже скромні. «Було це тяжке життя, – пише її знайомий. – Деякий час, але не довго, ходила вона до недалекої фабрики і там у кухні мила посуд. Незабаром посковзнулася, впала і вже більше туди не ходила. Підставою її існування була пенсія, що становила 200-300 чеських корон, себто половину життьового мінімуму. Свій невистачальний бюджет доповнювала деколи гонорарами з Америки та допомогою від своїх прихильників у Німеччині. Згодом нею заопікувалися українські письменники в Чехо-Словаччині. Завдяки заходам Назара Гнатюка та за редакцією д-ра О. Зілинського видано у Пряшеві в одному томі дві повісті Королевої – «1313» і «Сон тіні» (але без другої частини п. н. «Останній бог», яку письменниця згодом дописала). За рахунок гонорару письменниця дістала аванс – коло 2 000 корон, дальших 7 000 надіслано тоді, як письменниця була вже мертва. Українська філія у Пряшеві подбала про те, що Королеву прийнято в члени Спілки чехо-словацьких письменників. На тій підставі вона одержала одноразову допомогу – коло 2 000 корон, а згодом другу постійну пенсію – коло 300 корон місячно. Разом з попередньою ця пенсія забезпечувала письменниці щомісячний прожиток. У 1966 році матеріяльне становище Королевої виглядало досить надійно, але – раптово прийшла катастрофа.

Наталена занедужала несподівано. Вона впала в своїй кімнаті й уже не могла підвестись. Тільки по деякім часі домашні почули стогін. Намагалися дістатись до кімнати, але то не було легкою справою, бо двері були забарикадовані її тілом. Тругляж мусів виламати двері. Згодом хвору відвезено до шпиталю. За три дні (1-го липня 1966 р.) вона померла. Історія хвороби і тим самим причина смерти не відома, бо в чеських лікарнях це урядова таємниця.

Про занедужання письменниці довідалися деякі знайомі з української колонії у Мельніку, але дістатися до хворої було важко. Тільки двоє більш рішучих людей спромоглося побачити ще живу письменницю, не звертаючи уваги на спротив Тругляжів».

* * *

Перші літературні твори Наталена Королева публікувала у французьких часописах починаючи з 1903 року. А ще вона писала польською під псевдонімом К. Walewska. Першою ж україномовною публікацією стало оповідання «Гріх» у 1921 році у віденському журналі «Воля». Оповідання було підписане Ковалівська-Короліва. Отже вона вже тоді була одружена з Василем Королівим. Але чому назвала роком шлюбу 1923 рік – загадка.

Тим самим псевдонімом підписані й наступні публікації в часопису «Нова Україна» (1923), але вже з 1925-го вона підписується Наталія Королева і відтоді щороку публікує оповідання в різних часописах.

Окремими виданнями вийшли збірки «Во дні они» (1935) та «Інакший світ. Екзотичні оповідання» (1936), де поміщено оповідання на євангельські мотиви та релігійні легенди.

Перший історичний роман Наталени Королевої «1313» присвячений середньовіччю. Тут описана історія винайдення пороху.

Автобіографічна повість «Без коріння. Життєпис сучасниці» з’явилася 1936 року, а ще через рік – повість «Предок», яка стала першою частиною автобіографічної трилогії. Третя частина «Шляхами і стежками життя» залишилася у рукописі, хоча окремі її частини публікувалися в пресі.

В історичній повісті «Предок» (1937) письменниця використала родові хроніки, перекази й легенди, збагативши їх власною фантазією, аби описати зустріч двох своїх предків по батьковій та материнській лінії в Україні у XVI сторіччі.

Історичний роман «Сон тіні» вийшов у 1938 році. Події твору відбувалися за часів римського імператора Публія Елія Адріяна (117–138 pp.). Продовження «Останній бог» залишилось у рукописі.

У Празі 1942 року з’явилися «Легенди старокиївські» у двох томах з ілюстраціями Василя Короліва, який вважав цю книжку «за найліпшу з усього написаного» дружиною. Ця книга і зараз частенько перевидається, щоправда, не з оригінального видання, а з київського 1991 року, яке було спотворене бездарним редагуванням.

Книжка мала успіх, але дехто сприйняв її надто критично – наприклад, мовознавець Василь Сімович у часопису «Наші дні» в 1943 році. Ось як згадує про це письменниця Марія Струтинська: «До темних сторінок нашої праці у «Наших днях» я зараховую те, що інколи, під тиском видатних співробітників ми мусили друкувати матеріял, що йшов на шкоду нашим взаєминам з авторами. Наприклад, я не можу забути того прикрого листа, що його мені написала Наталена Королева, одна з наших найпильніших співробітниць, після того, як д-р Василь Сімович обстояв – проти нашої волі, свою гостру критику на її нову книжку леґенд. Ніколи більше вона не написала нам ні одного слова».

Під час війни письменниця публікувалася у празькому журналі «Пробоєм», берлінському «Дозвіллі» та в газеті «Краківські вісті». По війні в діаспорі були опубліковані окремі оповідання Наталени Королевої та перевидано повісті «Без коріння» і «Предок», до яких вона внесла чимало поправок. Посмертно також у діаспорі у різних часописах публікувалися оповідання, які переслали туди українці з Чехії, заопікувавшись архівом письменниці. Завдяки їм видано було у 1961 році в Чикаго історичний роман «Quid est Veritas?» («Що є істина?»), який сягає давньоримських часів, а головним героєм виступає Понтій Пилат.

Решта творів письменниці знаходяться у рукописах у Празі та в Києві.