Зустріч

Дівчатко піднесло ручку, неначе проповідник:

– А там, Атале, в тому райському садку, де походжає Агнець, – квіти співають, як пташки. А пташки людськими словами розповідають чарівні-пречарівні казки. І нема в тих казках нічого страшного або лихого: ні про жахливу Ґорґону, ані про ненажеру Мінотавра.

Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посміхався. Достругував гладенько вичищену, мов із слоновини, сопілку, що мала бути забавкою-дарунком для його малої приятельки-вчительки Фільомени. Хитнув головою, відкидаючи з чола пасмо волосся:

– Добре було б, Фільомено, відпочити в тому твоєму садку замість того, щоб, мов осел, крутити пекареві жорна! Ех, добре б!..

– І відпочинемо, Атале, – переконано присвідчила дівчинка. – Відпочинемо, коли закінчимо працю «на винниці Божій». Тільки ж… – і Фільомена, наслідуючи рух, що підгляділа його в дорослих, – розклала широко ручки в повітрі: – тільки ж, я ще маленька і жадної праці на винниці ще не робила. А ти – адже ж не на винниці, а тільки у пекаря працюєш… Тож що маємо робити? Чекати, аж прийде час…

За розваленою стіною, що відмежовувала тісне подвір’ячко Фільомениних батьків від сусідньої пекаревої оселі, зачулися кроки, потім – своєрідний згук: сипалося зерно до дзвінкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:

– Язиґу!.. До жорен!..

Атал мотнув головою, як кінь, готовий зірватися до скоку. Швидким рухом встромив під кам’яну плиту недокінчену сопілочку та ніж і плигнув на мур. Звідтіль одним скоком уже був біля жорен. За хвилину було чути одноманітний, шелестливий згук жорен та тихий, монотонний спів малого варвара.

Фільомена залишилася сама. Знала, що треба спокійно й терпеливо зносити прикрощі. Тож не плакала, не нарікала. Ремствування було б зайве: матуся не почула б. Вона продає на торзі риби, що їх наловив і знову ловить тато.

Коли ж нема риб, тато ще перед світанком привозить багато-багато ярини, навантаженої на «Прокне» – ослику сусіда Ґлявкіона. Тоді мама продає ярину. Де ловить тато рибу – Фільомена не знає. Так само не знає вона, де росте ярина. Чула тільки, що той садок, звідкіля привозять зеленину, гарний. Та ж, напевне, він не такий чудовий, як садки райські, що про них раз-у-раз оповідає дівчинці мати. І Фільомена уявляє собі зовсім виразно рай та його садки й дуже докладно переказує про них усе єдиному своєму приятелеві – Аталеві.

Фільомена народилась уже «вільна» в тісній, але ж у «власній» мазанці на Субурі – вбогому маєтку своїх батьків, що викупилися з рабства на волю. Ця «воля» була в тім, що вони вже не мешкали «у чужих», як кожний купований раб. Натомість самі мусіли дбати про їжу, а не діставати з панської руки ту ж таки саму миску вареної квасолі з салом, яку мали й у своїх панів. А дбати про їжу – це значило не бути ніколи вдома. Так, немов увесь дім існував тільки для Фільомени, що була замкнена в ньому з ранку до вечора.

Батьки-христіяни не пускали її гратися з ватагою брудних галасливих дітей, що ганяли запорошеними вуличками Субури. Страшно було, щоб дитяча отвертість і щирість не прозрадила їхньої святої таємниці, бо Фільомена не вміла говорити неправди. А хоча тоді й не було едикту на христіян, таж кожного дня, кожної хвилини могли його знову оповістити.

Єдиний приятель Фільомени – це юний варвар – Атал. Кажуть, що він був невр, але ж Рим ліпше знав язиґів, як таємних неврів, тож і молодого Атала звали збірним іменням «Язиґ». Тільки маленька Фільомена намагалася поправно вимовляти його тяжко-вимовне особисте ім’я. Йому ж нагадувало це ще ті часи, коли він був у своїх мокрих лісах, де його колисала в обіймах люба ненька, що звалася подібно, як він. І може, саме через те Фільомена була для дикого хлопчини єдиною радістю його життя.

Коли Атал перескочив через пекарів мур, – Фільомена хвильку сиділа тихо на старім, покинутім під стіною, заржавілім якорі. Вона думала, що по неї прийде ясний Янгол з білими, шовковими крилами, погладить її по голівці й так ніжно, мов дзвоником надзвонить, скаже:

– Іди, бідненька, йди! Я відчиню тобі двері «райського» садку.

Звичайно Янголи приходять із неба. Тому Фільомена відкинула назад голівку й сперла її на широку лапу якора. Лежала, дивилася на небо, чекала й думала. Сьогодні вона хотіла прохати Янгола, щоб дав їй, або принаймні показав ту пальму, що її дають «переможцям життя». Якраз дуже тяжко було зрозуміти, що то є «перемога» взагалі, а іще тяжче, як можна «перемогти життя».

Фільомена дивилася на великі хмари, що помалу плили небом. Вони укладалися в образи страшних потвор. Ось вона бачить голову Мінотавра, що спровола немов переміняється в дужого Кентавра, а цей розривається на шматки. З них повстає злющий Кербер. Він шкірить на Фільомену зуби й грізно гарчить. Та недовго: позад нього появляється очікуваний Янгол у сліпуче білій хмарі своїх широких, кучерявих крил. Повільно злітає він до Фільомени, що ледве чує колисливий спів Язиґа.

Коли по часі ясноволоса голова хлопця-варвара виткнулася з-поза муру, Фільомена, притиснувши ручки до грудей, міцно спала під заржавілим якором. Не турбувало дівчинки й те, що западаюче сонце сповивало її своїм нематеріальним, сліпуче-сяйливим пурпуром.

* * *

Одного дня зник і єдиний Фільоменин приятель. Хлопцеві набридло заступати пекареві осла, дарма, що пекар не був людина зла й не знущався над Язиґом. Та ж Атал не раб. Він син вільного слуги-закладника, що його забули свої на чужині. Підрісши, вибрав він собі єдину надійну дорогу: вступив у військо до римських лєґій.

– Чи ж побачу тебе ще колись? – обнімала приятеля за шию мала Фільомена.

Атал крутив головою:

– Навряд! Можуть мене послати далеко-далеко.

– А все ж таки, може, зустрінемось?

– Хіба що в твоєму чарівному садку! – потішив її варвар. – Але, – додав щиро, – і на порозі смерти рад би я віддячити тобі за твою ласку, мила Фільоменко! Ти ж бо єдина на чужині звала мене так, як кликала мене моя матуся. Вона й ти – ви дві були добрі для мене. Я молитимусь за тебе твоєму Богові.

* * *

І проминули роки.

Не мріяла вже більш Фільомена про райські садки, не чула райських казок і тільки часами у сні бачила ясного Янгола. Тепер вона мала багато праці, бо ж з’явилися менші сестрички й брати. Треба було помагати матері, заступати її й вдома, й на торзі. Тож ходила по воду до далекої криниці, варила, прала, продавала й рибу, й квіти. Особливо квіти, бо ж кожен охотніше купить троянду від молодого дівчатка, як цибулину від зів’ялої беззубої баби.

Саме перед Фльореаліями затрималася Фільомена біля фонтану. Бризкала водою троянди, розложені в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалині в соняшному світлі. Сліпуче, не стримуване хмарами, воно ніби ставило межі щоденному, звичайному життю. За тією світляною запоною починалась апотеоза невмиручої слави, що не знає ані тіней, ані не в’яне, як ці земні квітки, що падали до Фільомениних ніжок разом із бризками води.

Не знати чому наростала в душі тривога, що піднімала її вгору, ростила крила до лету й межувала аж із екстазою. Так виразно й певно відчула зненацька Фільомена, що мета життя – це безкрая радість, така велика й безмежна, що її не може зрозуміти земна істота, хіба відчує тільки, що та прийдешня Радість не має меж часу й простору…

– Та ж йдеш ти, нарешті, з нами, чи ні?

Хтось трусив за плечі й говорили якісь голоси.

– З вами? Куди?

Дзвінкий сміх відповів на Фільоменин запит:

– Таж вона, дівчатка, закохана!

– Але!.. Вона гордує нами…

– Ніхто й ніколи не бачив її з хлопцем!

– А чи ви її бачили коли в храмі Венери?

– Ані в храмі Вести!

– А хто бачив її на процесіях?

– А знаєте, дівчатка, чому?

– Ні!.. Ну-ну, чому?

– Вона – христіянка!

Дівчатка перестали сміятись, бо ж останнє слово кинуло на них тінь, а на Фільомену впало важким покривалом смутку. На мить немов почула біль у скроні й нагло похололи руки, а ноги стали ніби чужі й не могли ворушитись. Та ж все це тільки на мить. Вже за хвилину вона випросталася