Наталена Королева
Силует

Серія «Бібліотека української літератури» заснована у 2019 році

Упорядкування і примітки

Н. І. Лисенко

© Н. І. Лисенко, упорядкування, примітки, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

Художник-оформлювач

Т. О. Калюжна

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису, орфографії та пунктуації авторського тексту.

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Запорожець

 
…Я ж думала, я ж гадала:
запорожець, ненько!..
 

З дитячих літ мала я два гострих бажання: їхати пустинею на верблюді й побачити правдивого, живого запорожця. Перше збулось і навіть у більшій мірі, як я колись хотіла. Хоча, правду казавши, вражіння не розчарувало моїх дитячих мрій. А от друге…

В 19 літ я напевне знала, що воно не можливе. У нинішню добу – запорожця? Хіба що на Репинському портреті – Василя Тарнавського, або – на театральних підмостках. Ах, – не справжні!.. Але в житті часами збуваються й неймовірніші бажання. Тож нема дива, що бодай у підзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навіть у своїй хаті, на еміграції побачила я людину з цією етикеткою. Старшина українського війська, елєґантно-галантний, мягкий у словах і рухах, безвадно цілував дамам ручки, а лицарського духа мав стільки, що аж обурювався европейським звичаєм орати коровами:

– Але, але… Корова – все ж таки дама!..

Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цілковито. Навіть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моїй уяві з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч і не було на ньому тієї наліпки…

* * *

Було це на Кавказі.

В 19 літ я мала змогу ганяти наввипередки з вітром. На хвильку зупинилася в маленькому містечку, на саміському турецькому кордоні. Ніхто мене тут не знав, і я не знала нікого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднім перегоні я зконстатувала, що в моїх кишенях нема ні шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обікрав. Я спинилася й чекала на гроші. Смутно? Кому ж в 19 літ буває смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якій було стільки легенд і казок.

Нарешті містечковий «парикмахер», він же – листонош й прач в одній особі (бо ж там жінки вважають нижчим своєї гідности прати чужу білизну), приніс мені повідомлення:

– Гроші на пошті!

Пошта десь кільометрів за п’ять. Має певні урядові години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаєна до европейських порядків, то взяла з собою два листи з копертами, мені адресовані, чого вистачало скрізь на потвердження моєї автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азії, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця містечкової пошти й того було замало.

– Хто вас знає в містечку й може потвердити, що пашпорт – дійсно ваш, а гроші прислано вам, а не комусь іншому?..

Я була в розпуці. Не можуть же бути мені свідками ті пастухи чи жебрачки, що розповідали мені казки, бо ж їм жадна сила не висвітлить, що то є – пашпорт?! Була в мене лише одна надія – льогіка. Але ж, мабуть, і сам Зенон не доказав би тут нічого, бо на всі мої безконечні вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, відповідь:

– Гроші великі, видати їх не можу, бо я вас не знаю!

В запалі нашої дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогів. Певне військовий з тими острогами стояв за моєю спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусія, і я закінчу свою справу.

– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…

В цей мент міцна рука легенько відсунула мене від віконця, а потім масивний кулак стукнув по його лутках:

– Так ти гадаєш, сучий сину, що панночка тобі, дурневі, візити буде складати?!

Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала мені переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремів командирським басом:

– Панночку знаю я! Якого ж тобі ще сучого сина треба?!

Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гірш за оперних «грандів», освідчився:

– Генерал од артилерії Зл-ин. Перепрошую, що так несподівано втрутився. Але ж з тими ослами треба вміти говорити! – й витер білі, довгі вуси.

Без сумніву, генерал добре знав своє оточення: урядовцеві й на думку не спало сперечатись чи образитись. В одну хвилину задовольнив моє законне бажання, а одночасно спричинився до цікавого для мене знайомства. Того ж таки дня втрапила я до пані генералової – «генеральші», що над вечір скінчилось «товариським обідом» з нею та генералом в єдиному містечковому готелі.

Тепер уже мене тут знали всі, бо ж мій несподіваний заступник був неабиякою «персоною» – начальником певної військової бранжі цілого Кавказу. В цьому ж містечку опинився випадково по закінченню маневрів, що відбулись десь у сусідстві. Генеральша ж любила дві речі в світі – цукорки та свого чоловіка, й ніколи з тими предметами не розлучалась.

– Як мадам Сан-Жен зі своїм Лефевром, – простодушно сміявся генерал.

Випадкова зустріч на пошті перетворилась у велике приятельство між мною та генераловою. Аж я не могла відмовитись заїхати на короткий час у маєток З-них, десь під Сухумом.

Від Араратів до Сухума – не близький світ, і шляхи для подорожі тут не з найліпших. Таж у ті часи люди не знали життя на-квап і в гостину до приятелів їхалося по три-чотири доби в зручному сідлі. Тож, коли я опинилася в Батумі, – не могла не додержати обіцянки, бо ж до Сухуму відціль, як говорили аборигени, було всього два кроки.

Найнявши коня й провідника, подалась я в мандри. Швидко ми покинули «Воєнно-Осетинську» управлену дорогу й поїхали манівцями. Мені здавалось, що мій провідник не дуже знається на шляхах. Певне, що в провідники такому хлопчиськові, як я (бо їздила я по Кавказу тільки в парубоцькій східній одежі, щоб не викликати зрозумілого погіршення), вистачало й недосвідченого юнака. Для мене відразу не було сумніву, що ми блукаємо. Треба було бодай справно тримати напрям. Та ж вечір застукав нас у дорозі. І коли споночіло, а місяць ще не виходив, – я порівнювала себе з бурсаками з «Вія». І ця думка примусила мене забути про обережність та підштовхнула до співу. «Де ти бродиш, моя доле?» – затягла я повним голосом, забувши, що себе зраджую. Та ось по двох-трьох фразах темна ніч відповіла мені дрібним тупотінням кінських копит. До нас скакало кілька їздців, а за хвилину вже гукав знайомий бас:

– Агов! Сюди… І де вас уночі носить сила Божа?!.

Ще за кілька хвилин генерал мало не поторощив мені рук у сердечних привітаннях.

Стурбований, що я не прибула до смерку, він виїхав з свого хутора з кількома козаками-ординарцями мені назустріч. Почасти, щоб привітати гостя, а почасти, щоб дати змогу орієнтуватись, коли б я зблудила, – генералові «молодці» позапалювали ватри.

– Та, нема що казати, нині час для нічних подорожей не такий уже й зручний, – недбало кинув генерал.

Ми надолужували страчений час, а перед нами все розквітали нові й нові вогні в напрямі до генералового «зимовика». Та ось щось несподівано з-за дрімаючих темних скель кинуло під ноги нашим коням тривогу. Вони захвилювались, захропли, а з темної пітьми озвалася калічена татарська мова:

– Люде подорожні, спиніться! Сюди нема шляху!

Генерал запитав у тій же мові:

– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхів? Йди лишень сюди, ближче.

Десь під нами, в ущелині, щось вовтузилось, бурмотіло й відпльовувалось. Нарешті прозвучали українські слова:

– От і добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловік застрягне в ущелині з возом!

Тон слів такий розпучливо-безнадійний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристів». Хоч і повна пітьма, а ясно бачу того чумака, що стоїть там з рукою в чуприні, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за ніжку на його мажі півень не проголосить світанку.

Та уяву прогнав мій генерал, що з місця почав знову з «сучого сина» по українському:

– То ти, бачу, здурів, сучий сину, цими дорогами поночі возом їздити? Га? Що ж це тобі – Конотоп чи Золотоноша?!.

І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пітьми вималювалась біла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такі самі широчезні штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-під їхньої тіни – довгі білі вуса. Чисто, як із Золотоноші!..

Підійшов гідно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цілуватись, і мягким, схвильованим голосом подякував:

– Ну ж, і спасибі ж вам, паночку, на доброму слові. От таки привів Господь зо своїми людьми в цій дикій стороні здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звісно, нехристі чорномазі. Аж воно, бачу, таки наші люде! Дай же вам, Господи, щасливої дороги…

Козаки миттю увільнили «чумацьку мажу», але мусіли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрічний прохав:

– Зробіть, люде добрі, мені старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.

Приїхали ми на генеральський «зимовик» по півночі. Генералова цілувалася, сміялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:

– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбійники!

– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобі, що нічого мені не станеться, бо сьогодні я велів виліпити по всіх заулках, майданах і містах отсю цидулку.

Він витяг з кишені кілька друкованих листочків, подібних на театральні афішки, де було в мовах татарській, вірменській та московській написано приблизно такий текст:

«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивійшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляєтесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що від нині виходитиму лише в білій черкесці з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сіру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тоді ще й ваші правнуки мене споминатимуть»!..

Чи ж не було в цьому «маніфесті» правдивого духу Сіркового, зафіксованого в історичному «листі запорожців до турецького султана»? Та ж мого щирого сміху не поділяла генералова:

– От він такий завжди! Ліпше б охорону збільшив або пошукав би наперед розбишак! Прецінь маєш силу.

– От то тож бо й є! Маєш силу!.. Та ж зрозумій, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати її цілком зайво. Але, киньмо нудні розмови в такий пізній час. Гавриле, дай пібоді!.. нема ліпше на вечерю, як курчата стріляні й смажені конче на рожні! А стріляти треба лише з пібоді…

За пару хвилин з саду залунали постріли: генерал стріляв своїх курчат, котрі ночували на деревах, як дикі птахи. А щоб можна було бачити мішень^[1] вночі, в господарстві не трималось іншої птиці, як виключно біла.

* * *

Минуло зо два десятки літ, як я не згадувала й не чула нічого про генерала-запорожця Зл-на. Та ж еміґранти, мов листя в підзимку, гнане вітром, здибуються цілком несподівано з такими знайомими, яких уже ніколи не гадали побачити й напевне не побачили б вдома.

Якось здибала й я свою давню приятельку, кавказьку княгиню О-і. Згадали минуле, добре й лихе. Згадали й тих, що «їх нема, або ж – далеко», немов перейшли цвинтарем в Задушний День, вклонились далеким могилам; кинули на ту – квіточку – усміх, на іншу – теплий вогник – світле слово, ще на іншу – теплий серпанок – щирий смуток з передчасної смерти. Бо ж те еміґрантське минуле – здебільшого самі могилки…

– А що ж Зл-ин? – згадала я.

О-і здивовано піднесла голову:

– Невже нічого не чула? А скільки ж про нього було розмов? Застрелився ще перед революцією.

– Неможливо!

– На жаль, стало це для нього єдиним виходом. Бо ж він був таки правдивий лицарь, хоч і середньовічної форми. А причина, як і повинно бути для справжнього лицаря, – вічна й невміруща: кохання… Так, так! Не махай руками – Іван Михайлович на старі коліна зустрів «даму», яка була йому цілком під пару. Та ж у його серці не могло бути місця ні для чого, що хоч здалеку могло б нагадувати зраду. В листі, якого лишив, написав, що зрадити дружини не може, бо це б плямувало його вояцьку честь, але чує, що лишившись живим, міг би підлягти спокусі «зробити свинство, як останній сучий син». А тому існує тільки один вихід – «попередити безобразіє».

– А генералова?

– Ну, та була «женщина сирая», не мала великої сили волі. Збожеволіла…

* * *

Милий Запорожцю! Чи згадає вас ще хтось, крім мене – «не злим, тихим словом»? Нехай же вам буде пером чужа земя!