Отзывы на книги автора «Михайло Коцюбинський»

Спойлеры
Чудове оповідання, де розповідається про земську вчительку Раїсу, яка ще під час навчання захоплювалася забороненими книжками і прониклася долею нещасного народу, бачила свою місію в тому, щоби померти для народу, але пізніше вирішила жити для того ж народу. Раїса скоріше прагнула вирватися із шкільних стін, щоби бути ближче до людей. Та коли вона потрапила в рідне село, то враз розчарувалась: весь "страдник-народ" був десь в Росії; на селі були самі мужики, яких Раїса добре знала і не дуже любила.
Тож запал жінки допогати народу швидко охолов. І найкращим виходом для неї було вийти заміж (вважав її батько), проте нареченого не знаходилось: Раїса не була ні багачкою, ні красунею. Отак, побувши дома і втративши надію вийти заміж, дівчина мусила стати вчителькою. Змінити місце проживання жінку змусила сварка з попом, який забагато втурчався в діяльність школи, проте це лише завуальована причина переїзду. Насправді ж, вчителька тікала від одноманітності свого життя.
В новому селі жінка почувається самотньо, проте до неї с самого початку жителі ставляться добре. З часом Раїса знаходить собі друга в особі о. Василя - місцевого попа. І, сама того не помічаючи еволюціонує: автор порівнює її з лялечкою метелика, що з весною розкривається і починає жити. Священик стає центром її світу. Героїня змінюється сама (починає постувати, жалкує за тим, що вона раніше не жила таким життям як зараз) і змінює о. Василя (помалу він кидає пити, нібито змінюється на краще)... Але з часом о. Василь починає показувати свою справжню натуру: йому набридає ця опіка, всілякі заборони, балачки про місію і обов'язок... Він починає певною мірою показувати свою владу над дівчиною: розпоряжається шкільними справами (а чи не від цього жінка втікала?), всіляко показує вчительці свою грубість і владу, починає пити і зневажати бідну вчительку...
Раїса ж просто підкорюється: вона вже настільки залежна від свого почуття, що здатна терпіти будь-яке приниження, тільки бути б поряд... Вона просто починає в'янути... Оповідання закінчується тим, що подруга вчительки, здогадується що Раїса кохає Отця. Після чого з вуст нещасної жінки зривається відчайдушний крик... Тож "лялечка" знову потрапила в ту ж саму пастку, так до кінця і не розкрившись...

Коцюбинський розвінчує нікчемність, мізерність культурництва і це все поєднує з викриттям згубного влпливу духовного дурману на людину з осудженням тієї рабської покори, яка освячувалася церквою, з показом лицемірної діяльності священнослужителів. Стає гарно видно відмінності між спілкуванням людей різних суспільних верств.

Спойлеры
Яка майстерна сатира!!! Головний герой Аркадій Петрович - генерал, звиклий до багатого грошовитого життя, до безкінечних земель, що є його власністю, дотримується ліберального погляду про те що "земля повинна належати тим, хто її обробляє", планує віддати землю селянам. Пан братається з селянами, вони називають його татком, проте поряд з цим Коцюбинський вимальовує і протилежні риси генерала: себелюбство, егоїзм і манерність поведінки... Стала явною його гра, він хотів бути хорошим всім,і ніби-то притримувався правильних поглядів про землю, та вже коли час прийшов втлювати свої задуми (з якими так носився Аркадій Петрович), то він просто злякався і почав сердитись по суті на свої ж благородні задуми. Мені здається, ключовою фразою, яка розкриває саму сутність образу є

" Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у нього… От тобі й добрі «сусідські» стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив… А тепер все се забулось!"

Якось дивно він уявляє собі дружні стосунки... Разом з так званою дружбою, він чекає, що йому будуть поклонятися, бо повинні поклонятися - він же ж пан! Як це так вони вже забули про те?! Генерал впадає у відчай від ситуації, яку сам створив. І вже й сам сумнівається: чи хоче надавати простолюду такі права, таку незалежність.
Коцюбинський вдало показує характери пихатої, жадібної сім'ї і протиставні їм характери бідних селян, які лиш хочуть мати хай маленький, проте свій клаптик землі, щоби жити самі на себе.
Висновок говорить сам за себе: щиро добрих панів не буває, їхній світ викривлений і вони мають владу, землю, якою ніколи-ніколи не захочуть поділитися, що б вони там не казали. І щирих друзів з них теж не буває, гляди, можна і поплатитися за таку дружбу...

Спойлеры
Яка майстерна сатира!!! Головний герой Аркадій Петрович - генерал, звиклий до багатого грошовитого життя, до безкінечних земель, що є його власністю, дотримується ліберального погляду про те що "земля повинна належати тим, хто її обробляє", планує віддати землю селянам. Пан братається з селянами, вони називають його татком, проте поряд з цим Коцюбинський вимальовує і протилежні риси генерала: себелюбство, егоїзм і манерність поведінки... Стала явною його гра, він хотів бути хорошим всім,і ніби-то притримувався правильних поглядів про землю, та вже коли час прийшов втлювати свої задуми (з якими так носився Аркадій Петрович), то він просто злякався і почав сердитись по суті на свої ж благородні задуми. Мені здається, ключовою фразою, яка розкриває саму сутність образу є

" Чув щось важке у собі і не хотів признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, він завжди тримався такої думки і завжди її висловляв, але щоб у нього… От тобі й добрі «сусідські» стосунки! Згадав всі поради свої і поміч, кумовання і сільські весілля, на яких він грав ролю весільного батька. В того самого Бондаришина він, здається, хрестив… А тепер все се забулось!"

Якось дивно він уявляє собі дружні стосунки... Разом з так званою дружбою, він чекає, що йому будуть поклонятися, бо повинні поклонятися - він же ж пан! Як це так вони вже забули про те?! Генерал впадає у відчай від ситуації, яку сам створив. І вже й сам сумнівається: чи хоче надавати простолюду такі права, таку незалежність.
Коцюбинський вдало показує характери пихатої, жадібної сім'ї і протиставні їм характери бідних селян, які лиш хочуть мати хай маленький, проте свій клаптик землі, щоби жити самі на себе.
Висновок говорить сам за себе: щиро добрих панів не буває, їхній світ викривлений і вони мають владу, землю, якою ніколи-ніколи не захочуть поділитися, що б вони там не казали. І щирих друзів з них теж не буває, гляди, можна і поплатитися за таку дружбу...

Напружене оповідання про Василька, якому доручили відвезти ялинку. Від початку ми дізнаємось, що ялинка, яку хоче купити чоловік для панів, Василькова, йому подарував її батько. Але родині дуже потрібні були грощі, і батько, хоч і з сумом, але продає дорогу для серця дитини ялинку. Коли її зрубували, малому здавалось, що вона от-от застогне. Дорога вела через густий ліс, надодачу ще й сніг пішов. У читача зявляється відчуття тривоги, яке підсилюється враз зламаними саньми. Василько збився з дороги, заблукав у лісі. Тривога батьків наростає, коли вони побачили, що йде сніг, а Василька ще нема. До останнього абзацу тривога та передчуття лиха посилюється, Коцюбинський тримає читача в напрузі. Ми разом з мамою вже поховали нещасну дитину. Але кінцівка, як завжди у Коцюбинського, несподівана.
Автор показав відчуття страху, розгубленості дитини, але водночас і мужності. Він зрозумів, що батько мусив так зробити, адже їм потрібні були грощі, і на вечерю, і на мамині черевики. Це мотив жертви собою, власними інтересами заради сімї. Цікаво, але ця жертва відбувається на Святвечір. В умовах, в які потрапив Василько, він не зміг би дожити до ранку, але дива, винагорода за його жертву врятувала йому життя.
І дійсно, в житті завжди потрібно вибирати те, що є ціннішим. Між ялинкою, дорогою річчю сина, батько вибрав допомогу родинні, бо родинні звязки, благополуччя важливіщі ніж усі речі на світі. Але ми бачимо його вагання, сум, оскільки йому важко віддавати те, що є дорогим для рідної дитини. Але він зробив правильний вибір. З іншого боку, Василько теж не чинив опору, хоч йому було невимовно важко прощатися з ялинкою. Підтримка родини, допомога - найважливіщі цінності для нього і його родини. Навіть у його переживанні за родину, коли він розуміє, що його смерть принесе горе, особливо в такий день надає йому сил.

В котрий раз повторюю: дуже мені подобаються твори Коцюбинського. Чудова мова, такі кольорові, образні, метафоричні описи - смакуєш кожне слово. От подивіться тільки:

Земля будилась. Гречка поплила білим пінистим шумом, до ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну, плили по небі хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польові мухи чухали десь лапками живіт та розправляли залежані крила

У цьому творі розповідається про подарунок, який батько зробив на десяті іменини свого сина. Він вирішив показати йому... Страту. Повішення. Уявляєте, власну десятирічну дитину повести дивитися, як вішають людину. Тому що дитині буде цікаво. Тому що запам`ятається на все життя. І мати того хлопця, почувши про задум батька, спочатку лякається, а потім проситься поїхати з ними. Ви тільки подумайте! Цікаво подивитися на смерть іншої людини.
І дивляться. Байдуже, без емоцій, хіба що з цікавістю. А якщо б дозволялось, напевно, набіг би цілий натовп народу.
Але дитяче серце - чуйне. Дитяче серце - не байдуже. Дитина біжить назустріч, лине до осудженої, обіймає, плаче і благає припинити. Дитяче серце прагне захистити, запобігти, вплинути, але...

Він глянув в долину й побачив: в повітрі, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фігура. Покрутилась в один бік - і стала... Потому в інший - і знов спинилась.

А батько... Батько посилено забиває собі голову дрібницями, тільки, щоб не думати... Щоб не думати.

Твір відкриває світ Карпат 19 ст. Це дійсно окремий світ з особливими істотами, звичаями, традиціями, образом життя. Тут розповідаються повір"я цього світу, описуються обряди.
Сюжет оповідає про українських Ромео та Джульєтту - Івана та Марічку, які походили з ворогоуючих родів; про кохання і злиття гуцулів з природою навіть у коханні.
Прочитавши невиличке оповідання відкривається незабутній світ, сама форма написання є надзвичайною. На додаток це пізнання життя та світогляду наших людей, і можливість відчути все те, що побачив автор.
Приємні враження гарантовані!

Дана новела нагадує, що сказати щось та навіть вірити в свої слова - може виявитись звичайнісіньким самообманом, про який можна і не дізнатися, якщо нагоди не буде. Що вже казати про слова інших людей, якщо навіть себе ми так легко обдурюємо.

Якщо в декількох словах, то цей твір про лицемірство, а вислів "коні не винні" є вже крилатим.

Мені дуже подобаються новели та оповідання Коцюбинського. "Лялечка" не є виключенням.
На тлі звичайного життя автор змальовує психологічні зміни, що відбуваються з Раїсою, сільською вчителькою, її духовну кризу, з якої вона не може знайти виходу. В оповіданні показано зміну поглядів від борця за народний добробут до повного розчарування у народі загалом і зокрема в школі, народній інтелігенції, що вироджується і деградує. Якоїсь миті героїня уявляє себе лялечкою, з якої ось-ось вийде метелик з гарними крилами, бо її змучене самотністю серце нарешті знаходить, куди застосувати всю любов та ніжність, що накопилася у ньому. Але чи здатен вийти метелик з покірної, безвольної, розчарованої лялечки?
"Лялечка" - це історія нещасної жінки, яка так і не змогла знайти своє місце у житті

Музыкально - лирическое и душевное произведение. Читаешь и чувствуешь лёгкое прикосновеие пёрышка на лице. Душа возрождается и становится необыкновенно лёгкой. Где-то в подсознании звучит забытая мелодия ...поиск себя заново. Коцюбинский тонко передал встречу героя с самим собой , творческий толчок и прорыв к новым вершинам. Мастер о Мастере: внутренний конфликт и духовное выздоровление - от природы к людям и обратно.Творческие качели полезны и необходимы для полного ощущения себя живым, мыслящим и созидающим.

Тлом оповідання слугує скрутне становище головного героя, автор нам хотів донести злигодність, нещасність дитини у місті, де сирота повинен сам правдою і неправдою добувати собі на хліб. Дмитрик - щира, відкрита дитина, яка попри свою бідність не помічає напівзаваленої хати, свою обірвану одежу, страждання матері, яка вимушена працювати з дня на день. Контрастом слугує природа. Дмитрик, вийшовши з хати, сірої, страшної, одразу забуває про все, опинившись на вулиці, де життя вирує, небо чисте, синє, де є друг, який навчить "хорошому". Так одного разу він забув за недужу матір. Протиставленням Дмитрику є його друг, який вчить красти, палити, прохати грощі у багатіїв. Але доля вирішує виправити Дмитрика, забравши у нього найцінніше, що в нього було, що по -справжьному потрібно цінувати - матір. І те перетворення, те нещастя, яке спіткало хлопця відкриває йому очі на життя, на реальність. В цьому, звичайно, відкритий хід автора, оскільки мала дитина не може мислити в таких високих категоріях, як дружба, обовязок, вона ще не взмозі оцінити свої вчинки настілько рефлексійно. Цей монолог для нас, для того, щоб ми замислились над собою, над своїми вчинками, заглянули в свою душу, чи настільки вона чиста, як у Дмитрика, чи є хтось, хто впливає на нас погано. Ми понні стерегти себе від таких "хорших" друзів. Хоч і не всі вчинки ми можемо побачити так яскраво, як вони описані в оповіданні, але злі вчинки потрібно уникати, та виправлятись, адже уникання відповідальности може призвести до тяжких втрат.