Отзывы на книги автора «Михайло Коцюбинський»

Как сказала бы наша нынешняя лектор по руслиту, Коцюбинский пишет "вкусно". Я сказала, что вкусного порой маловато, но нельзя не заметить сразу "физиологичность" метафорики. Место действия - Карпаты, так что пейзаж играет ого-го какую роль; и вообще я очень люблю такую перегруженность метафорами в произаическом тексте временами (я имею в виду примерно то, как пишет Набоков и, скажем, Маркес, в некоторой степени Бунин), от этого остается какое-то прямо щемящее ощущение: "С черного неба капали звезды, и плыла по нему белым шумом небесная река. В долинах дремали горы" etc etc, и вообще, куда ни плюнь - кругом олицетворения.
Итак, о сюжете: речь идет о гуцулах, народе, живущем на Карпатах и занимающимся всяким народным хозяйством. Никакой связи со внешним миром, так что полно фольклорных сюжетов, переплетение христианства с суевериями и даже - апокрифическими историями-сказками. Без любви тоже не обошлось: главный герой Iван взаимно влюбляется в Маричку, которая естественно, как и всякая Джульетта, принадлежит к вражескому роду. Но это не сильно мешает их любви, однако как-то Iван уходит на все лето пасти овец, а Маричка в его остутствие попадает в бурную реку и умирает, после чего Ивана плющит, ему видятся-слышатся всякие лешие и проч. Узнав о смерти возлюбленной, становится отшельником на несколько лет, а потом возвращается домой постаревшим и возмужалым, женится, потому что ж надо все-таки вести хозяйство, но Марички не забывает. Жена начинает изменять ему с местным колдуном, Иван совсем расклеивается в тоске по Маричке, к тому ж жена на пару с колдуном начинают насылать на него порчу. В результате Ивана приманивает лесная нимфа в образе Марички, и он погибает в лесу. Его хоронят, жена плачет над телом, и мы осознаем основную мораль книги: жизнь - коротка, как вспышка в звездном небе. Что бы ни происходило, она продолжается.

Не умею я сюжет пересказывать, но в связи с тем, что эта книга на русский так и не была переведена, считаю нужным как-то ввести всех в курс дела. :)

Короче, не зря это считается классикой украинской литературы. Очень ярко обозначен национальный колорит, написано интересно, хотя. на мой вкус, сюжет - далеко не главное.

В общем, если будет возможность прочитать, советую.

Как сказала бы наша нынешняя лектор по руслиту, Коцюбинский пишет "вкусно". Я сказала, что вкусного порой маловато, но нельзя не заметить сразу "физиологичность" метафорики. Место действия - Карпаты, так что пейзаж играет ого-го какую роль; и вообще я очень люблю такую перегруженность метафорами в произаическом тексте временами (я имею в виду примерно то, как пишет Набоков и, скажем, Маркес, в некоторой степени Бунин), от этого остается какое-то прямо щемящее ощущение: "С черного неба капали звезды, и плыла по нему белым шумом небесная река. В долинах дремали горы" etc etc, и вообще, куда ни плюнь - кругом олицетворения.
Итак, о сюжете: речь идет о гуцулах, народе, живущем на Карпатах и занимающимся всяким народным хозяйством. Никакой связи со внешним миром, так что полно фольклорных сюжетов, переплетение христианства с суевериями и даже - апокрифическими историями-сказками. Без любви тоже не обошлось: главный герой Iван взаимно влюбляется в Маричку, которая естественно, как и всякая Джульетта, принадлежит к вражескому роду. Но это не сильно мешает их любви, однако как-то Iван уходит на все лето пасти овец, а Маричка в его остутствие попадает в бурную реку и умирает, после чего Ивана плющит, ему видятся-слышатся всякие лешие и проч. Узнав о смерти возлюбленной, становится отшельником на несколько лет, а потом возвращается домой постаревшим и возмужалым, женится, потому что ж надо все-таки вести хозяйство, но Марички не забывает. Жена начинает изменять ему с местным колдуном, Иван совсем расклеивается в тоске по Маричке, к тому ж жена на пару с колдуном начинают насылать на него порчу. В результате Ивана приманивает лесная нимфа в образе Марички, и он погибает в лесу. Его хоронят, жена плачет над телом, и мы осознаем основную мораль книги: жизнь - коротка, как вспышка в звездном небе. Что бы ни происходило, она продолжается.

Не умею я сюжет пересказывать, но в связи с тем, что эта книга на русский так и не была переведена, считаю нужным как-то ввести всех в курс дела. :)

Короче, не зря это считается классикой украинской литературы. Очень ярко обозначен национальный колорит, написано интересно, хотя. на мой вкус, сюжет - далеко не главное.

В общем, если будет возможность прочитать, советую.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій земля, в блакитній – небо...А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг. Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...нетривке й дочасне.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій земля, в блакитній – небо...А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг. Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...нетривке й дочасне.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій земля, в блакитній – небо...А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг. Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...нетривке й дочасне.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Цілий вир відчуттів виникає при прочитанні цього твору. Тут і любов і захоплення природою Карпат, особливим світом Гуцульщини, єдністю з рідним та справді казковим краєм. Читаючи ці строки, неможливо не захопитися мальовничими описами і не відчути себе серед безмежних синіх гір, серед смерек і струмочків.

Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковій тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання.

Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій земля, в блакитній – небо...А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокойну й шумливу.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг. Вітер, гострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...

Все це вражає, здається, що ось-ось поруч з тобою з'явиться щезник, нявка або лісна, заспівають свої пісні, заходять тебе у своєму танці.

Але, звичайно, ця благодатна земля не може обійтися без кохання. Діти двох ворожнечих родів, Іван та Марічка, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Нажаль, не судилось їм бути разом, але співанки Марічки широко розійшлись гуцульськими просторами.

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.

Як і в дитинстві, так і наприкінці життя Іван залишається сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. Нема жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу. Особливо вражають останні сторінки, де повністю розкривається мінливість життя та байдужість людей навкруги.

Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...нетривке й дочасне.

Що може підбадьорити, надихнути, дарувати душевний спокій людині, на яку обрушив тяжку втому її ж винахід – правила людського співжиття? Лише те чисте й абсолютне, те, чим є людина – природа.

Драматична, затяжна п’єса, якій би можна було дати назву «Людське буття» знівечила душу героя даного твору і лише спів птахів, шелест листя, трав, пшениці та інше, що складає цілющій хор – це і є intermezzo для нього, як для сучасної людини.

А за неймовірну поетичність та красу мови, Михайло Михайлович заслуговує гучних оплесків.

Воля то щось важливіше навіть за життя. Та свобода не дається за дарма тільки дорогою ціною. Але і цінується тоді посправжньому.
Молоді, безстрашні і нестримні, двоє відчайдухів, що уособлюють прагнення мільйонів - звільнитись та знайти щастя, яке не можливе в тюрмі.

В 2014 році трапилось мені побувати в Карпатах. Бухгалтерським відділом нашої компанії вирішили підкорити найвищу точку УКРАЇНИ гору Говерла. З Івано-Франківська до с. Ворохта їхали, приблизно в 4-5 годин ранку. Коли, вже з'їхали на гірську дорогу, яка йшла поміж гір всі, так і по-приліпали до вікон; і не могли відірватись аж до самого приїзду. Красою зелених гір, оповитих білою імлою в ранішій порі, коли ще мовчать птахи, а дороги не заповнені шумними машинами, неможливо намилуватись. Шум гірських потоків, зелень смерек і велич гір створюють неймовірно прекрасну і неповторну атмосферу.
Читаючи рядки "Тіні забутих предків" одразу злинули в пам'яті ці, чудові спогади. А опис подорожей Йванка по смерековим лісам нагадав мені, як і, крокуючи лісом збирався до вершини Говерли.
Неймовірно чудовий опис карпатських країв, опис побуту жителів гірських поселень надають Карпатам, наряду з красою та пишнотою, ще й магічну таємничість. Адже велика кількість чарівних істот, як добрих так і поганих, низка загадок, пов'язаних з темними хащами цікавлять й бентежать людей й понині. Спонукаючи, і зараз, на Різдво, спершу годувати худобу, окурювати її ладаном і замовляти траву.
Як для мене, ця книга стала краєзнавче-історичним описом. Мені було цікаво читати про природу краю, про релігійні і забобонні ритуали, гуцульське життя на випасі, а історія про Івана і Марічку відійшла на задній план. Хоча, згоден з тим, що ця трагічна розповідь додає свій терпкий присмак повісті М. Коцюбинського.
Книга прочитана в рамках "Книгомарафона (Март 2015)"

На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду.

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. тСпокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнилось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.
Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви.

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо - і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні.

Я теж утомилась від постійних "треба", мене теж втомили надокучливі люди. Хочеться сховатися серед зоряної тиші, затулити вуха, замкнути душу і кричати: "Тут вхід не вільний!" Але кричати так, щоб ніхто не почув, щоб тільки небо й безкраї поля були моїми єдиними слухачами. Бо ж вони єдині будуть слухати шум твоєї душі й не вливати тобі у вуха нескінченний гомін невдоволеного людства. Вони будуть слухати й почують...