Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негар
Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля?
Тепер я можу спокiйно спати, твої мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату твоє жiноче контральто: «Ку-ку!.. ку-ку!..» I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько.
Над всiм панує тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно… так буде вiчно… in saecula saeculorum… in saecula saeculorum…
Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш.