– Чоловік усе грається з долею навпереваги, – сказав Дон Кіхот, – і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

– А то ж таки сторія правдива, – зауважив Санчо.

– Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кіхот, – бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Верґілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

– Згоден, – сказав Самсон, – але одна річ поетові писати, а друга – історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.

– Коли вже той пан мавр так щирує та правдує, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.

– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кіхот, – де тобі треба, там пам’ять у тебе добра!

– Радніший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.

– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кіхот. – А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.

– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.

– Не ділова, брате Санчо, а дійова, – поправив Самсон.

– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.

– Бодай я довіку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.

– Ще не вечір, – заперечив Дон Кіхот. – Нехай лиш Санчо в літа уб’ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще краще придасться, аніж тепер.

– Далебі, пане, – обізвався Санчо, – як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафусаїловому віці.^[18] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоїв його Дон Кіхот, – і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

– Правда є, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

– Бачив я всяких на своїм віку губернаторів, – сказав Санчо. – Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.

– Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

– Ото було б диво, – зауважив Самсон.

– Чи диво, чи півдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

– Дехто цю історію за теє ганить, – провадив далі бакалавр, – що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

– Тепер я бачу, – сказав Дон Кіхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без коментаря її не вчитаєш.

– Е, ні! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась – нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати – приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

– Писати інакше, – зауважив Дон Кіхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються, палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки, з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іще про мене різних різнощів понаписувати – міркував, певне, як у тій примовці: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб він був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збірку Тостадових творів.^[19] Я, пане бакалавре, так собі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розуму і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумніша постать у комедії – то блазень, хто його хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, вона мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.

– Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.

– Воно-то так, – відповів Дон Кіхот, – але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.

– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша письменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.

– Воно й не диво, – сказав Дон Кіхот, – бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.

– Все це вірно, пане Дон Кіхоте, – погодився Карраско. – Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночки в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,^[20] та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.

– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кіхот, – задовольняє, певно, небагатьох.

– Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,^[21] історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають.

Тут уже й Санчо обізвався:

– Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося.

Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому.

А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.