Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цирульник, справді зняли небога з ключницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.
– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!
– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає…
– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий?
– Їх не їдять, – одказав Санчо, – ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п’ять суддівських посад.
– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!
Парох і цирульник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.
– От побачите, куме, – озвався парох до цирульника, – що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.
– Не маю сумніву, – відповів цирульник, – та мене дивує не так навісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб’ють.
– Поможи їм Боже, – сказав парох, – а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.
– Правда ваша, – погодився цирульник. – Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.
– Дізнаємось, – зауважив парох. – Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!
Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:
– Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали – ото, мабуть, і вся моя перевага.
– Та вже ж не як, – обізвався Санчо. – Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.
– Е, ні, Санчо, ти помиляєшся, – заперечив Дон Кіхот. – Знаєш, є така приказка: quando caput dolet…
– Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю, – перебив Санчо.
– Се значить от що, – пояснив Дон Кіхот, – коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені.
– Може, воно й так, – сказав Санчо, – та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суставом.
– Ти хочеш сказати, Санчо, – перепитав Дон Кіхот, – що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з’ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся, – видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.
– Учиню так із дорогою душею, пане мій, – одказав Санчо, – тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.
– Не бійся, гніватись не буду, – пообіцяв Дон Кіхот, – сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків.
– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.
– То вже не про мене річ, – зауважив Дон Кіхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.
– А про вашу хвабрість, – провадив далі Санчо, – та про звичаї, та про подвиги, та про заміри – всяко говорять. Той каже: «Божевільний, але потішний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А інший знов: «Ґречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!
– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кіхот, – що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.
– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.
– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кіхот.
– Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням – Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей – я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?
– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.
– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.
– Се мавританське ім’я, – зауважив Дон Кіхот.
– І мені так здається, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великі брехуни.[16]
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».
– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.
– Зроби мені таку ласку, друже, – сказав Дон Кіхот. – Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.
– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.
Пішов і незабаром повернувся вже з бакалавром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова.
Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова «сід», був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви… Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакалавра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.
Хоч бакалавр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий – все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо, скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:
– О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу[17] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость – один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхелі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщини нашою людовою кастильською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!
Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:
– Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр?
– Щирісінька правда, пане мій і добродію, – одказав Самсон, – і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.
– Для людини доброчесної і небуденної, – промовив Дон Кіхот, – то, мабуть, найбільша втіха – ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.
– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрованих рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.
– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсінею «доньєю» величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.
– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.
– І правда, – погодився Дон Кіхот. – Але скажіть мені, мостіпане бакалавре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?
– Знаєте, – одказав бакалавр, – на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі – випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.
– А скажіть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантові забаглося грушки в морі печерувати.
– Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув, – відповів Самсон, – вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.
– Не на ковдрі, а в повітрі, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!
О проекте
О подписке