Розділ третій
Катастрофа

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінків мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами вгиналася смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Ланс. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство… Як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

– Ідеш у замок? – некромант немовби прочитав мої думки. – Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу замало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

– Авжеж, і поговори з Гарольдом, – Максиміліан не зводив з мене чорних некліпних очей. – Поручися за мене. Скажи: я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо! І ще одне: добре б, якби Максиміліан зараз відчепився…

– Я не піду з тобою, – сказав він, відповідаючи на мій погляд. – Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі, Максиміліан, побачивши моє обличчя, розреготався.

– Чого тобі смішно?

– Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві! Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

– Де тебе потім знайти? – запитала я повільно.

– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І посміхаючись, він підстрибнув… і ось уже великий чорний птах здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

* * *

От же ж гад! Він ще й птахом навчився перекидатись! Чи й раніше вмів? Я ж таки й не знала, що некромант може, а чого не може – навіть коли він був хлоп’яком років дванадцяти. Чого ж тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен.

А тим часом вечір похолоднішав…

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч (і навіть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я). Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася би брехнею…

Або навіть нехай і так: некромант не брехав – до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон справді кудись відлучився… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука!

Хто такі стоноги, на яких пересуваються пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)

Ліс навколо шелестів, щебетав, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводжав мене поглядом. Пташки завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крильми. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі баби-яги.

Раптом я помітила зачаєну темну постать у чагарнику: хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак любитель ягід не звернув на мене жодної уваги – навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.

Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.

* * *

Я ввійшла до міста через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого – ні у воротах, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.

Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хтось крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном, – люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляків бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях (а може, до порту).

Я вийшла на центральний майдан і зупинилася перед Храмом Обіцянки. Я встигла забути, який він великий. Яскравий купол майже не потьмянів за минулі роки, зараз він виблискував червоним і золотим, відбиваючи призахідне сонечко.

Але ж королівську обіцянку давно виконано. Чому й досі цей храм стоїть?

Широченну браму було розкрито. Входу ніхто не стеріг. Я зійшла на кам’яний ґанок; просто на сходах було викарбувано якісь слова. Я придивилася.

«Музей Того, Що Варто Пам’ятати».

Вуха мої, а не очі сказали мені, що всередині нема нікого. Там панувала особлива тиша дуже великого приміщення. Пахло пилом і вологою, було зовсім темно. Я замружилася, закликаючи нічний зір, а коли розплющила очі, вся величезна зала постала переді мною в сіро-брунатному світлі – без барв, але дуже виразно. Я могла розрізнити кожну плиточку на мозаїчній підлозі, кожну краплю вологи на бронзовому свічнику. Це дійсно був музей, і я зроду не бачила нічого подібного.

У центрі височів макет палацу – точний, у найдрібніших деталях. Напроти входу на великих рамах було натягнуто гобелени. Один із них я впізнала: повз руїни, що подекуди встають із піску, йшов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні. Це Королівство в дорозі, а на чолі його – Оберон (мені страшенно схотілося побачити короля просто зараз…).

Я придивилася. Раніше, коли гобелен висів у палаці, він мав кращий вигляд. Зараз нитки потьмяніли, подекуди розкуйовдилися, гобелен здавався вологим. Я пам’ятала, що колись обличчя короля виткали в дрібних деталях, а тепер його й розібрати не вдавалося. Може, це тому, що я дивилася нічним зором?

І на інших гобеленах був літопис того давнього походу: як ми їхали повз озера та поля, як ішли лісом і які на нас кидалися хижі тварини. Для Королівства це стало історією, адже звідтоді спливли роки; для мене все це було зовсім недавно. Я навіть не встигла до пуття подорослішати.

Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!

А потім я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет – у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?

До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, змахуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…

А потім я побачила… свій посох!

Колись мені його подарував Оберон – видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в музей – не своїм портретом помилуватися.

Я прийшла по свою зброю.

Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася – у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.

Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.

Я простягла руку, взяла свій посох і одразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене під лікоть штовхнули – я обернула посох навершям на захід…

Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся й ледь не випав із рук.

* * *

Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє жевжиків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камені, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався взяти вузол із одягом. Я вдарила посохом – зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.

Той, що був іззовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайник, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла-таки підпалити цьому другому штани – коли він завертав за ріг…

За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…

Якби Оберон залишився в місті – хіба таке було б можливе?

* * *

Ось де виявилося повнісінько люду – перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін копачів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого – канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій, і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек.

Я ледь проштовхалася до замкової брами. І тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі:

– Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда! Він знає про вас? Йому вже доповіли?!

Йому не доповіли. Тому коли я стала – в джинсах і з посохом – на порозі його кабінету, він ледь стола не перекинув – так рвучко підхопився.

Він теж постаршав. Отакої! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, мав сина… А тепер він відростив бороду й неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чолов’яга…

– Ліно! Це точно ти?

Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям:

– Ви вільні! І зачиніть двері!

Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно.

– Це справді ти? – повторив він вимогливо.

– Це я. Не мара, не привид.

– Звідки ти взялася?

– Мене привів Максиміліан.

– Некромант?!

Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий.

– Доброго дня, Гарольде. Рада… тебе бачити, друже.

Він помовчав. Потім з силою провів рукою по чолу:

– Вибач. Бачиш, що діється…

Цей жест нагадав мені Гарольда – колишнього. Молодого. Друга.

– Бачу, – сказала я через силу. – Я прийшла, щоб допомогти.

Він підвів очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд.

– Лінко…

Він щось хотів сказати, але не наважувався. І ця його нерішучість сипонула мені морозом по шкірі.

– Гарольде, – я дуже старалася, щоб голос не тремтів, – друже… Ти так виріс, я тебе не впізнаю… А як твій син?

Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи крісло для гостей.

– Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі мого хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього?

– Що?!

Він дивився на мене мовби здаля – ледь каламутним, напруженим поглядом.

– Ми збираємося гідно загинути тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, у нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав…

Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати. Але такого я не чекала від мого доброго, прекрасного Королівства…

І я поставила запитання, що хвилювало мене найдужче:

– Де Оберон? Де його величність?

Він ледь зсунув брови:

– Хто?

– Оберон!

Він дивився, начебто пригадуючи. Потім владно підняв руку:

– Вибач, я не маю часу на розгадування ребусів. За півгодини – військова рада… Уйма ще не прибув?

– Гарольде, це не ребуси! – я задихнулася від обурення. – Де Оберон? Мені хоча б можеш сказати? Він живий? Що з ним?

– Я не знаю, про кого ти запитуєш, – зізнався він, і в голосі почулося роздратування.

У мене підлога захиталася під ногами.

– Та що трапилося тут у вас?! Що Оберон міг зробити, аби ти його так…

– Я не розумію, про кого ти говориш! – він уже гнівався. – Я не можу пам’ятати всіх твоїх знайомих!

– Гарольде! Я говорю про Оберона!

Він рвучко підвівся:

– Все, годі. Я мушу готуватися до наради. Ходімо.

* * *

Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо бряжчало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю. Мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи.

Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: «Де король? Де Оберон?»

Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені!

Все було, як у страшному сні. Я сіла на сходинку і вкусила себе за палець. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує!

Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд – не Гарольд?… Замок – не замок?… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені – теж не мій портрет?!

Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати… Вони всі з’їхали з глузду! Збожеволіли – й забули Оберона!..

Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж – на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено?