– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би невдовзі, що справу зроблено.

Я покосувала оком на некроманта. Він криво посміхався.

– Тоді не гаймо часу! – спохопилась я.

Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.

– Ходімо! – я зіскочила з підвіконня. – Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очі.

* * *

– Де тебе носить? – Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи не дивився на мене – навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.

– Я літала дивитися на Сарану.

– Подивилася?

– Гарольде…

– Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти у свій світ – я тобі слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.

– Добре.

– Ти вмієш зміцнювати стіни? Щитами?

– Мені не доводилося…

– Лікувати ти точно вмієш. За тяжкі рани не берись, тільки легші – так, щоб воїн міг одразу повернутися в стрій.

– А тяжкопоранені нехай гинуть? – не втрималась я.

Гарольд нарешті підвів на мене погляд.

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців. Плентались жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір: вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика – я впізнала маленького Еліна. Він був одягнений просто, як усі діти, меча при собі не мав. Та коли бабуся спробувала всадовити його на віз, Елін вирвався й кинувся до батька.

– Облиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що так, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому «стулити пельку». Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви (я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів). Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина до візка; Гарольд подивився на них – потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

«Ми всі загинемо, – говорили його запалі, збуджені очі. – Але ми будемо боротися до останнього…»

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

– Добре, я лікуватиму, – ледве чутно погодилась я.

– Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

– Гарольде…

– Що?

– Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів наспіх склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну! Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

– Годі! Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почет побіг за ним. Я залишилася на місці, зіперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки (найхоробріші намагалися жартувати). Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, обійняв дружину й матір… Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант – чорний на чорній землі, зіщулений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

– Усе має виворіт…

Я побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не заплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли, й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося заткнути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно. Нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку (висмикнути її звідти ніяк не вдавалося…).

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, бліді, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві – ходячі мерці…

– Виходимо! – кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда – й ми знову стояли під сонцем… Гуркотіли віддалік колеса, кричали люди, плакала дитина…

– Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я квапливо стала між ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосунків…)

– Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса – в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

– Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж оця ніколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається…

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

– Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

– Ви, Ліно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це старезна книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу» – дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю ветхість?

– У кабінеті Оберона… – вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона трохи насупилася (на коротку мить мені здалося, що вона от-от пригадає…).

Ельвіра вдала, що не дочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

– Оберон – це щось із історії?

Я мало не заплакала.

* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька – й у такій неймовірній кількості! Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. (Він же не терпів Уйму і, як на мене, дотепер його боявся…)

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, списи, вила. Намети з різнобарвних шкур стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язував голову жіночою шовковою сорочкою, хто нацупив на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла і відчувала на собі прискіпливі, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, жир капав у вогонь, і краплі його димілися на льоту. На мене мружилися очиці, що втопали в патлах, – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем…

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися – щоб відразу, за моєю спиною, збуджено проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей – недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет Уйми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. (З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.)

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетаріанець?

– Ти хлопець чи дівка? – бородатий почухався.

– А тобі що до того? – наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

– Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов на мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

– Ану давай сюди!

Я вдарила його сильніше, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, на грубих руках.

– М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба відповіла йому завиванням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлюченим я його ніколи не бачила.

– Жритраву! – від звуку його голосу людожери аж присіли. – Кровососи, порву, принишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння (Уйма звик розмовляти і видихаючи, й вдихаючи).

– Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він здавався, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, мимохідь нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

* * *

Усередині смерділо підгорілим салом. У темряві серед білого дня горіла лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному верху постукувала каменем по залізному стрижню – карбувала щось на мідній пластині.

– Привіт, Філумено, – сказала я.

Вона схилила голову:

– Мій володар дозволить мені говорити?

– Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

– Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? (Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.)