Далеко, аж на обрії, йшов теплохід. У палісадниках за Сашиною спиною верещали цикади. Море полизувало пляж, стягало з берега дрібні камінчики й повертало знову, шліфувало, натираючи один об один. У моря був час. І терпіння у моря було повно.

За п’ятнадцять четверта Саша стягла з себе одяг й зайшла у воду, здригаючись од холоду. Попливла, раз у раз оберталася, ніби очікуючи, що от-от з води підніме голову невідоме чудовисько в темних окулярах.

Ляснула по буйку. Подивилася на небо – там жеврів світанок. Подивилась під воду – туди тягся, ледь помітний, залізний трос якоря.

Повернулася на берег, і щойно накинула на плечі рушника, зайшлася в приступі блювоти. П’ять монет вилетіли одна за одною, залишивши різь у горлі й згасаючі корчі в шлунку. Розкотилися на гальці, ховаючись у щілини між камінням.

* * *

Мама повернулася пополудні, дуже втомлена й дуже зосереджена. Валентинові стало краще – інфаркту все-таки не було, допомога встигла вчасно, а тому ніяка небезпека пацієнтові більше не загрожувала.

– Усе буде добре, – повторила мама відчужено. – Сашо, я так хочу спати, просто вмираю… Якщо хочеш – іди на пляж сама. Я посплю.

– Як він там? – запитала Саша. – Може, телеграму якій-не-будь родичці…

– Уже прилетіла родичка, – так само відчужено повідомила мама. – Дружина до нього прилетіла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.

Саша зняла з мотузки на балконі купальник і вийшла з будинку. Йти на пляж їй не хотілося, і вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тінистому.

«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зіпсований відпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так раділа, але ж їхні стосунки з самого початку були приречені. Пляжний роман…

Саша сіла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацій. Гіркота й образа за маму роз’їдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарність, на що він розраховував… І навіщо йому мучити пристойну жінку – познайомився б із дівулею, яких тут повно, сережка в пупі і джинси, обрізані вище дупи…

Краще б він умер, подумала Саша похмуро.

«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повірила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… відтоді, як вона вперше побачила чоловіка в темних окулярах, страх тримає її в жмені, як вона сама тримає монети. Ледь-ледь попустить – і стисне… «Це навчить тебе дисципліни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пів на четверту. Або взагалі не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло воріт пляжу, було відчуття, що все на світі пропало, все-все-все…

Вона перевела дух. Завтра вранці вона допливе до буя, і післязавтра, перед від’їздом, теж. А потім повернеться до міста і все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…

Вона сиділа на лаві, розглядаючи жменю монет на долоні. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкі й маленькі – діаметром як старі радянські копійки.

* * *

У поїзді монети розсипалися.

Саша лежала на верхній бічній полиці й дивилася у вікно напроти. Кишеня джинсових шортів виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетіла з полиці в одну мить.

– Ой! – сказала маленька дівчинка, сусідка з купе напроти. – Грошики!

Саша, присівши навпочіпки, збирала золоті кружальця, виколупувала з-під чиїхось валіз, ледь не збила з ніг провідницю, що розносила чай.

– Обережніше, дівчино!

Дівчинка підняла монетку й тепер з інтересом розглядала.

– Мамо, це золото?

– Ні, – сказала її мати, не відриваючись від книжки. – Це такий сплав… Віддай.

Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дівчинка неохоче повернула іграшку. Відвернувшись до вікна, Саша перелічила монети; їх мало бути тридцять сім, а виявилося тридцять шість.

– Вибачте, ви монетки не бачили?

У сусідньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врізалася в провідницю; на крайньому бічному місці, біля виходу в тамбур, чоловік у синьо-червоному спортивному костюмі задумливо розглядав округлий знак на аверсі. Якщо на нього довго дивитися – він здасться об’ємним.

– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.

Чоловік підняв голову. Глянув на Сашу оцінливо. Знову подивився на монету:

– Що це?

– Сувенір. Віддайте, будь ласка.

– Цікаво, – чоловік не квапився виконувати її прохання. – Де взяла?

– Подарували.

Чоловік гмикнув.

– Слухай, я її куплю в тебе. Десять доларів вистачить?

– Ні. Вона не продається.

– Двадцять доларів?

Саша нервувалася. До розмови прислухалася жінка, що сиділа на сусідньому бічному місці, за столиком навпроти.

– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Віддайте її мені, будь ласка.

– Був у мене знайомий, – чоловік перевів погляд з Саші на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять років йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потім його зарізали. Кудись він поліз, розумієш, куди не треба.

– Я ні в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це мені подарували. Це моє.

Їхні погляди зустрілися. Чоловік хотів щось сказати, як і раніше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця її готовність прочиталася в погляді.

– Як хочеш.

Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальці й так, затримавши дух, повернулася до мами.

Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.

* * *

Осінь настала в жовтні, одразу й надовго. Червоні кленові листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскі морські зірки. Саша жила між школою й курсами при університеті: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше не лишалося часу, зайняті були навіть неділі, і це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рішуче відмовляється вірити в таємничих незнайомців з їхніми завданнями, в золоті монети, що являються на світ зі шлунка. Навіть море, добре літнє море з червоним буєм на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – і поготів.

І мама ожила. Із закінченням літа закінчилася й депресія, тим більше що роботи в їхній конторі було, як завжди, по вуха. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне – кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.

Потім прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж відкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.

– Валентин розлучився з жінкою, – сказала, звертаючись до увімкненого телевізора.

– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.

Мама склала листа назад у конверт і пішла до себе в кімнату. Саша вимкнула телевізор і засіла за підручник, по десять разів перечитувала параграф з історії – і не розуміла ні слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здається, в п’ятому класі, і ти ба – в програмі є…

А може, все обійдеться? Мало які стосунки бувають у людей. Звісно, погано, що він розлучився з жінкою… І ще гірше, що про це написав…

Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.

– Алло?

– Добрий вечір, Сашо. Це я.

Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавці.

– Ні, – тихо сказала Саша. – Вас…

У неї ледь було не вирвалося: «Вас не буває». Та вона прикусила язика.

– Скільки монет?

– Тридцять сім.

– А скільки було?

– І було тридцять сім. Чесне слово.

– Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.

І – короткі гудки в слухавці.

Монети зберігалися в старому гаманці, у глибині шухляди за стосиком книжок та конспектів. Саша розстібнула стару залізну блискавку, висипала вміст на стіл. Завмираючи, перелічила. Як і раніше, тридцять сім.

Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босі ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вішалки ключі.

Двері в мамину кімнату й далі були зачинені.

– Я зараз, – сказала Саша в простір. – Я… піду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи ліфта. Сусід з п’ятого поверху заходив у під’їзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повідку.

– Здрастуйте, – сказала Саша.

Сусід кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.

Саша вийшла під дощ. Було вже темно, світилися вікна в сусідніх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальті, неначе кольорові латки.

На мокрій лаві сидів чоловік у темно-синьому, як у Саші, блискучому од дощу плащі. Чорні окуляри він замінив на димчасті, але темрява осіннього вечора робила їх цілком непроникними.

– Привіт, Сашо. Злякалася?

Вона не чекала такої іронічної, приятельської інтонації. Здригнулася. Холодний вітер, пробравшись під нашвидкуруч накинутий одяг, лизнув голі коліна.

– Давай гроші.

Вона віддала йому монети разом з гаманцем. Він зважив мішечок на долоні, кивнув, сховав.

– Добре. У мене є для тебе завдання.

Саша роззявила рота.

– Просте завдання. Дуже просте. Щоранку, о п’ятій, ти повинна виходити в парк на пробіжку. Біжи, скільки зможеш – два кола по алеях, три кола. Як набігаєшся, залізь у густі кущі й попісяй на землю. Краще заздалегідь напитися води, щоб не виникло нежданої проблеми… Тільки без пропусків. Щоранку, о п’ятій.

– Навіщо? – пошепки запитала Саша. – Навіщо вам це треба?

Дощ котився по її щоках, змішуючись зі слізьми. Темний чоловік не відповів. На скельцях його окулярів лежали краплини, відбивалося далеке світло ліхтарів, і здавалося, що очі в незнайомця фасеткові.

– Раз на місяць тобі надається відпустка на регулярні жіночі дні. Чотири дні… чотирьох днів вистачить?

Саша мовчала.

– Стеж за будильником. Якщо пропустиш чи спізнишся хоч раз, буде дуже погано. Послідовності дій не можна порушувати: плануй заздалегідь, пий воду.

– Усе життя? – вирвалося в Саші.

– Що?

– Мені так… робити… бігати… все життя?

– Ні, – здається, чоловік здивувався. – Я скажу, коли вистачить. Ну, йди додому, ти ж змерзла.

Сашу трясло.

– Йди-йди, – сказав її співрозмовник м’якше. – Усе буде добре… якщо ти, зрозуміло, виявишся дисциплінованою людиною.

* * *

Коло входу в парк горів однісінький ліхтар. Під чавунним стовпом, на якому колись висів годинник, бовванів старий собачник – перший і єдиний у цей час перехожий. Подивився на Сашу байдуже.

Вона бігла крізь воду, що лилася з неба. У центрі парку була кругла клумба, доріжки вилися навколо неї кільцями, Саша побігла по найкоротшій. Не розбираючи дороги, раз у раз влітала в калюжі: холодна вода розліталася з-під кросівок, обляпала спортивні штани до колін і вище. Саша бігла, зціпивши зуби. У животі в неї булькало майже так само, як під ногами: ледь чи не літр води було випито перед виходом з будинку. Саша ледве терпіла. Одне коло… Друге.

Вона сповільнила крок. Зупинилась. У всьому парку не було ні душі. Крізь напівголі гілки просвічував далекий ліхтар. Ступаючи по мокрому листі, Саша залізла в кущі, які обсипали її градом крапель, і, проклинаючи все на світі, виконала останню частину ритуалу. Гірко порівняла себе з собакою, яку вивели на прогулянку.

Похід у кущі приніс їй полегшення – закономірне, враховуючи кількість рідини, яку Саша умудрилася в себе влити. Розпач угамувався, й навіть сльози висохли. О пів на шосту ранку вона відімкнула двері квартири своїм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась у ванну, сховала костюм та розкислі кросівки у схованку під раковиною й стала під гарячий душ.

Через хвилину її знудило. Монети вилетіли на дно ванни, жовті кружальця на білій емалі. Саша докупалася, перевела дух, зібрала їх на долоню. Чотири монетки, з округлим знаком на аверсі й нулем на реверсі. На вигляд дуже старі, наче пролежали роки й роки у замкнених скринях, у невідомих скарбах…

Через п’ятнадцять хвилин Саша заснула у своєму ліжку, міцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли через годину з гаком мама прийшла будити її до школи, послалася на хворобу й не встала.

* * *

…Та й навіщо їй ходити до школи?

Удень подзвонила репетиторка. Саша збрехала, що занедужала. Репетиторка суворо попросила надалі попереджати – заздалегідь.

Увечері планувалися курси в універі. Саша не пішла. Лежала, закинувши підручники, й думала.

Навіщо все?

Світ улаштований геть не так, як вона думала раніше. Видимий зв’язок подій – закономірності, випадковості, події й будні – не більше, ніж ширма для іншого життя, невидимого й незбагненного. Якщо існує на світі – справді існує – чоловік у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещасні випадки… Навіщо тоді ходити до школи, навіщо вступати в інститут? Якщо в одну мить усе може зникнути, зруйнуватися тільки тому, що у неї, в Саші, не подзвонить вчасно будильник?

Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, міряла Саші температуру, хитала головою.

– Перевчилася? Щось рано, жовтень надворі, навчальний рік тільки починається. Я ж тобі казала: піди в неділю погуляй! Сходи в кіно… Подзвони однокласницям, ти ж з кимось спілкуєшся?

– Не хвилюйся, – відповідала Саша механічно, як магнітофон. – Усе буде добре.

І додавала про себе: «Якщо я, звичайно, покажу себе дисциплінованою людиною».

Увечері вона завела три будильники: свій, мамин електронний і ще один – старий бабусин. Цілу ніч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати – перша ночі, за чверть друга, пів на третю…

О пів на п’яту вона відчула майже радість од того, що можна вже вставати.

* * *

У листопаді погода раптом виправилася. Повернулося неждане, умовно-осіннє, але цілком відчутне тепло. Щодня визирало сонце – нехай ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шаруділо під ногами. І пахло свіжо й терпко, сумно, та не без надії.

Саша прокидалася о пів на п’яту – за хвилину до переклички будильників. Знешкоджувала їх одного за одним, як міни. Натягала теплий костюм, надівала куртку і йшла в парк; за місяць пробіжок вона вивчила дорогу до дрібних деталей. Знала, де надщерблений асфальт, де звичайно утворюються калюжі, де схил, де рівне місце. Бігаючи по сухих алеях, стрибаючи через купи листя, зібраного двірниками, вона встигала подумки повторити англійські діалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспівати пісню, почуту вчора по радіо. Намотуючи третє, четверте коло навколо клумби, вона знала напевно, що нічого поганого ні з нею, ні з мамою сьогодні не станеться. У цьому була гірка, відсторонена, осіння радість.

«Відпускні» дні, проведені без пробіжок, зненацька виявилися найважчими за минулі тижні. Саша все одно прокидалась о пів на п’яту, лежала без сну до сьомої, слухала, як оживає будинок, як гуркоче баками сміттєвоз, як працює ліфт і лаються під вікнами двірники. Ритуал було порушено; Саші здалося, що її доля натягується, мов нитка, тріскається, висихає й може от-от порватися. З кожним днем дедалі нервовіша, вона насилу діждалася того ранку, коли можна було взути кросівки і вийти, залишаючи сліди на вкритій інеєм траві, у листопадовий ранок.

Потім приїхав Валентин.

Саша повернулася зі школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бігти до репетиторки. Незнайомий чоловік сидів на лаві коло під’їзду. Саша спочатку привіталася (про всяк випадок, вона завжди віталася з усіма, хто тут сидів), і тільки потім упізнала білошкірого, ще більше схудлого знайомця.

– Привіт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нікого немає вдома…

– Мама буде о шостій, – сказала розгублена Саша. – А я… це…

– Я почекаю.

Було пів на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потім на Валентина.

Надії, що він піде, не було ніякої. Надії, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирішувати мамину долю на свій розсуд?

– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запізніло додала: – Як здоров’я?

* * *

Вона прокинулась о четвертій двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула двері.

Учора ввечері мама й Валентин сиділи на кухні, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з ніг недосип), запхнула голову під подушку, щоб не почути ні слова, навіть випадково, заплющила очі й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцію однакових днів. Буття складається з днів, і кожний з них – як закільцьована стрічка, як велосипедний ланцюг, що рівно біжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкість, дні стали трошки інші, але знову течуть, знову повторюються, і в цій монотонності й полягає сенс…

Напевно, вона засинала. Ніколи раніше такі думки – наяву – її не відвідували.

Давним-давно, коли Саша була маленька, їй хотілося знайти собі тата. Не того, який пішов і живе десь там, ні про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б із ними в одній квартирі. Саша безсоромно «сватала» маму за всіх більш-менш симпатичних дядьків, і «життя з татом» здавалося їй суцільним святом.

Відтоді минули роки. У Саші нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Він обдурив її раз – може обманювати й далі. Мама це розуміє. Але все одно говорить з ним на кухні за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, і говорять, хоч минула вже північ…

Уночі був мороз. Калюжки поблискували; крізь теплі шкарпетки, крізь підошви кросівок Саша відчувала, яка холодна стала земля. Біглося легко – давалися взнаки щоденні тренування. Коло входу в парк горів єдиний ліхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…

У парку хтось був. Стояв на доріжці, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмі й вітрівці, у кросівках, як і Саша. Їй довелося підійти майже впритул, щоб його впізнати.

Це був Кінь. Ванька Білокінь, її однокласник.

– Привіт. Біжімо?

Саша нічого не сказала. Кінь пристроївся поруч, майже торкаючись рукавом її рукава. Коли тканина їхніх курток усе-таки торкалася, виходив різкий шелесткий звук: вжик-вжик.

Саша бігла, звично обминаючи калюжі. Іван двічі послизнувся, один раз проломив тонкий лід і вляпався у воду. Але не відставав.

– Ти щодня бігаєш? – спитав, задихаючись на бігу. – У мене дід, ну, в нього безсоння, він собаку вигулює, каже, дівчина з вашого класу щодня гасає, як божевільна, о п’ятій ранку… Ой!

Він перечепився об коріння, що стирчало з землі, і трохи не впав.

– Ти спортом зайнялася? Щось я не помічав за тобою… Чи волю тренуєш?

– Треную.

– Я чомусь так і подумав… – Вони пробігли всього два кола, але Іван уже захекався.

– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуєш?

– Теж волю, – серйозно відповів Кінь. – Лежав би зараз у ліжечку, спав би…

Він сповільнив крок.

– Може, годі?

Саша зупинилася.

Небо було всипане зірками, яскравими, як підсвічені прожектором стрази. Іван розчервонівся, важко дихав, дивився нахабно й весело.

– Дивна ти, Самовій. Річ у собі. Людина у футлярі. Тепер ще бігаєш. Дід каже – щодня, о п’ятій ранку… Може, ти закодована принцеса?

Він говорив, ледь усміхаючись, нервувався й боявся здатися смішним. Він сам був «річ у собі», хлопчик, націлений на успіх. Переможець олімпіад і пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матір’ю та сестрою, чепурун, що у шістнадцять років уміє пов’язувати краватку трьома способами…

Саша дивилася на нього й думала тільки про одне: зараз їй треба піти в кущі. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дійде.

– Кінь, почекай мене коло входу.

Він не зрозумів. Продовжував говорити, лукаво всміхаючись у сутінках, верз дурниці про закодовану принцесу й про те, що її треба розкодувати.

– Кінь, іди почекай мене! Я зараз прийду!

Він не розумів. Ідіот. Самовдоволений базікало. Час ішов, пробіжка закінчилася, але ритуал не було завершено.